Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Управитель шарпнувся, намагаючись вирватися з колодок і звести порахунки з тими, хто стояв найближче, але констебль уже повернув ключ у замку, і всі зусилля Вена Помпи виявилися марними.

— Послухай, констеблю, — закричав Бенджамін. — Звільни мене на хвильку, і я завдам чосу цим скалозубам!

— Ні, ні, ви з доброї волі сіли в колодки, — відказав констебль. — Тож і терпіть, сидіть лз Натті Бампо, скільки йому слід відсидіти.

Бенджамін, переконавшись, що всі його погрози і борсання марні, вирішив, за прикладом свого товариша по нещастю, набратися терпцю. Обличчя його промовляло, як він глибоко зневажає глузівників, а гнів у нього змінився відразою. Коли управитель трохи заспокоївся, він повернувся до старого мисливця, намагаючись його розрадити, і цим наміром, певно, був би виправданий і більший гнів, ніж той, про який ми розповіли.

— Правду сказати, містере Бампо, це чиста марниця. Я знав на "Боадіцеї" дуже добрих хлопців, яким траплялося сидіти в колодках геть ні за що, — ну от, приміром, забудеться, що грошей катма, і перепустить ще один кухлик грогу. Сидіти в колодках — це однаково, як стояти на двох якорях, що лежать на м'якому грунті, і чекати припливу чи зміни вітру. Так-от, кажу, мені не раз доводилося бачити добрих хлопців, які, помилившись у своїх розрахунках, були ошвартовані з носа й корми так, що дарма й думати повернути на інший галс, — та ще й з кляпом у роті, що стирчить, наче шлюпка на гакаборті.

Мисливець оцінив, мабуть, добрі наміри Бенджаміна, дарма що, здавалося, нічого не второпав з його красномовства. Підвівши голову, він спробував усміхнутись і сказав:

— Щось не розумію.

— Та кажу, що це дрібниця, так собі, маленький шквал — налетить і піде, — вів далі Бенджамін. — Що він для тебе, коли ти маєш такий довгий кіль? А мої нижні шпангоути трохи короткуваті мене заносить на корму, й важко зберігати остійність. Та то все пусте, містере Бампо, от відстоїмо цю собачу вахту, і хай мене чортяка вхопить, якщо не вирушимо разом у плавання по тих самих бобрів! Я не так уже й дуже розуміюся на рушницях, бо звик бути біля гармат, але можу допомогти носити дичину чи ловити її капканами. А коли ти так само вправно володієш мисливським знаряддям, як остенем то плавання наше буде нетривалим. Я скажу сквайрові Діку, щоб він викреслив мене із списків екіпажу, поки ми повернемося.

— Ти звик жити між людьми, Бенні, — сумно мовив Шкіряна Панчоха, — і в лісі тобі поведеться нелегко.

— Зовсім ні! — вигукнув управитель. — Я не з тих слиньків, що плавають лише в погожу годину, містере Бампо. Якщо я вже назвав кого-небудь другом, то, будь певен, не покину його. Ось, приміром, сквайр Дік — славна людина, і я люблю його майже так само, як барильце ямайського рому, що стоїть у пивниці місіс Голлістер…

Бенджамін раптом замовк, повернувся до мисливця, прискалив око, й усмішка освітила його грубе обличчя. Тоді він додав тихо:

— Кажу тобі, містере Шкіряна Панчохо, ром той — добряча штука, і освіжає, і гарячить, — куди там голландському віскі до нього! А що, може, пошлемо кого-небудь до місіс Голлістер, нехай надішле пляшечку на пробу, а то мені вже ноги зсудомило, і не завадило б трохи прочистити верхній механізм.

Натті зітхнув і подивився на юрбу, що вже почала потроху розходитися, потім позирнув на Бенджаміна, але нічого не відповів. Тяжкі переживання притлумили всі інші його почуття, й тінь глибокої печалі злягла на покарбоване зморшками чоло старого.

Управитель уже був вирішив, що мовчанка Натті — знак його згоди, коли це на майдані з'явився Гайрам Дулітл у супроводі Джотема. Проминувши Бенджаміна, він зупинився на безпечній відстані від нього проти Шкіряної Панчохи. Натті дивився йому просто в очі, й Гайрам мимовільно зіщулився під тим поглядом, відчувши якусь невиразну тривогу, але опанував себе й, поглянувши на небо, затягнуте імлою, сказав, як завжди, офіційно й нерішуче, ніби це балакав з приятелем:

— Давно вже немає дощу. Коли б не було посухи.

Бенджамін саме видобував гроші з гаманця й не помітив, як підійшов мировий суддя, а Натті, не відповівши ані слова, з огидою відвернувся від нього. Але Гайрама такий прийом анітрохи не збентежив, і він перегодом знов озвався:

— Хмари такі, ніби в них не лишилося ні краплі води, а земля зовсім пересохла від суші. Якщо днями не піде дощ, буде недорід.

Цю пророчу думку Дулітл виголосив холодним насмішкуватим тоном, характерним для подібних йому людей, ніби хотів сказати: "Я нічого не знаю, я діяв, як велить закон", і то людині, котрій завдав стільки лиха. Це було вже занадто для старого, який так довго, хоч як йому було важко, зберігав самовладання, і він не витримав.

— Навіщо падати дощу, — вигукнув він, — коли через тебе землю зрошують сльози старої, немічної і нужденної людини? Йди звідси геть! Ти створений за образом і подобою божою, але в душі твоїй вселився диявол. Серце мені болить, а твій вигляд ще й додає мені страждання. Йди собі геть!

Бенджамін облишив копирсатися в гаманці й підвів голову саме тієї миті, коли Гайрам, уражений гіркими словами мисливця, втратив обережність і наблизився до управителя на відстань простягнутої руки. Бенджамін миттю вхопив Дулітла за ногу й повалив на землю, перш ніж той устиг що-небудь збагнути й пустити в дію свою, не таку вже й малу фізичну силу.

— Ви негідник, містере Дулітл, ось що я вам скажу! — загорлав Бенджамін. — Ви справжній мерзотник! Я знаю вас, у вічі ви підлабузнюєтеся до сквайра Річарда, а позаочі перетираєте його на зубах з усіма плетухами в селищі. Мало вам, що через вас чесну стару людину прив'язали за п'ятки, так ви ще й напираєте на старого на всіх парусах, коли він стоїть на якорі. Але я ще бозна-відколи маю вас на оці, й ось слушна година, щоб поквитатися з вами. Ану, захищайся, падлюко, зараз я дам тобі прочуханки!

— Джотеме! — заволав переляканий мировий суддя. — Джотеме! Поклич-но констебля! Містере Пенгіллан, ім'ям закону я вимагаю припинити цю сварку!

— Ми й так з тобою занадто мирно жили, — відповів Бенджамін, недвозначно виявляючи намір перейти до бойових дій. — Захищайся, кажу тобі! Чуєш, чим пахне цей молот?

— Лишень спробуй мене зачепити! — верещав Гайрам, марно силкуючись випручатись із залізного стиску Бенджаміна. — Лишень спробуй підняти на мене руку!

— Коли ти це називаєш підняти руку, то що з тобою буде, коли я її опущу? — зареготався старий моряк.

І тут ми мусимо із жалем зауважити, що Бенджамін повівся зовсім нечемно, бо він з розмаху опустив свій молот на ковадло, тобто на обличчя Дулітла. Навколо них щільним колом з'юрмилися люди, хтось побіг до суду кликати допомогу, а кілька молодших поселенців гайнули, обганяючи один одного, до дружини мирового судді, кожний сподіваючись бути тим щасливчиком, який перший повідомить її про пригоду з Гайрамом.

Бенджамін тим часом працював вельми ревно й вправно: однією рукою підводив свого супротивника, а другою гамселив, бо мав за правило не бити лежачого. Отож поки з'явився шериф, він устиг розцяцькувати Дулітла так, що того важко було впізнати. Згодом Річард казав, що хоч він, як охоронець порядку, і був обурений тією бійкою, але значно більше засмутила його незгода між його улюбленцями. Гайрам якоюсь мірою був необхідний для шерифового марнославства, а Бенджаміна він, як не дивно, щиро любив, і свідченням цієї прихильності стали слова, що мимохіть вихопилися у Річарда:

— Сквайре Дулітл! Сквайре Дулітл! Як вам не соромно, — ви, представник закону, самі порушуєте громадський порядок, ображаєте суд і лупцюєте бідного Бенджаміна!

Почувши голос Джонса, управитель зупинився, а Гайрам, скориставшись цим, підвів своє понівечене обличчя до миротворця. Побачивши, що то шериф, він знов заверещав:

— Я притягну його до відповідальності! Я притягну його до суду! Пане шериф, накажіть заарештувати його!

Тим часом Річард збагнув, що й до чого, і докірливо мовив, повернувшись до старого моряка:

— Бенджаміне, як ти потрапив у колодки? Я завжди думав, що ти сумирний, мов ягня. Саме за це й шанував тебе. Ех, Бенджаміне, Бенджаміне! Ти зганьбив своєю поведінкою не тільки себе, але й своїх друзів! О господи! Містере Дулітл, таж він зам, здається, звернув обличчя на один бік!

Гайрам, устигши вже підвестись, відійшов від управителя на безпечну відстань і почав на весь голос вимагати покари. Провина Бенджаміна була очевидною, і Річард, пам'ятаючи безсторонність свого кузена під час розгляду справи Шкіряної Панчохи, дійшов прикрого висновку, що мусить заарештувати приятеля. Коли строк перебування в колодках, призначений Шкіряній Панчосі, минув, і Бенджамін довідався, що вони пробудуть принаймні одну ніч за гратами разом, він не став протестувати і просити, щоб його віддали на поруки. Він лише, коли констеблі на чолі з шерифом повели їх до в'язниці, виголосив таку промову:

— Я нічого не маю проти, щоб переночувати в одному кубрику з Бампо, бо це чесний старий і майстерно володіє остенем і рушницею. Але не розумію, чому людину, яка скривила на один бік пику того теслі, не винагородили подвійною порцією рому? Це несправедливо і не по-християнськи. Якщо в нашій окрузі і є кровопивця, то це він. Я його знаю, еге ж! А коли у нього в голові не порохно, то й він тепер, мабуть, зрозумів, що я за людина. Та й що я такого поганого зробив, що ви так засмутилися? Чого ви, сквайре, берете всі ті дурниці так близько до серця? Звичайна собі баталія бортом до борту, тільки ми обидва стояли на якорі, як у порту Прайя, а ми тоді таки всипали ворогові.

Відповісти на ту мову означало б для Річарда принизити свою гідність, тож, коли бранців щасливо приставили в тюрму, він наказав засунути всі засуви та замкнути двері й пішов.

Решту дня Бенджамін перебув у безкінечних дружніх балачках із різними людьми, розмовляючи з ними через грати, а його товариш, понуро опустивши голову, швидко й нетерпляче ходив туди-сюди по тісній комірчині; коли ж він на мить підводив голову й зустрічався поглядом з ким-небудь із цікавих, на обличчі його проступала майже дитяча наївність, яку заміняла відразу неприхована й глибока тривога.

Надвечір біля вікна в'язниці бачили Едвардса. Він довго й розважно говорив із своїм другом і, певне, заспокоїв його, бо коли юнак пішов, Шкіряна Панчоха кинувся на солом'яний матрац і незабаром уже спав міцним сном.