Слава - Корчак Януш

Владек хотів би стати знаменитим лікарем. Відтоді як Блішка і Віцусь померли, Він часто про це думає, хоч і знає, що це неможливо. Чому неможливо? Хіба Владек не читав біографії знаменитих самоучок і великих мучеників науки? Все можливо, тільки треба по-справжньому хотіти і вміти взятися за діло. Щоб стати лікарем, треба тільки закінчити школу. Полководцем стати набагато важче, полководцеві потрібна ще й армія.

— Як же я закінчу школу, коли я до неї не ходжу? — прошепотів Владек.

— Ходитимеш, от побачиш. І я ходитиму, тому що полководець повинен багато знати.

Олек знайшов у Варшаві недільну школу. До цієї школи ходять тільки раз на тиждень, у неділю, а весь тиждень можна працювати. Вступного внеску нема, але записати до школи може тільки господар великої крамниці — така вже існує формальність.

— Я все роблю по-військовому,— каже Олек.— Шко-ла — це фортеця, яку треба взяти штурмом. Я вже розвідав місцевість і виявив перешкоди. Завтра — перша атака.

Наступного дня під час обідньої перерви вони зустрілися біля крамниці, з власником якої вирішено було переговорити.

— Ти тут? Добре. Тепер вище голову, груди вперед, перехрестись, і ходімо.

Владек сам нізащо б у світі не ввійшов!

— У нас нагальна справа до пана принципала,— голосно сказав Олек, увійшовши до крамниці.

— Нагальна? — здивувався прикажчик і вийшов до сусідньої кімнати.

За хвилину їх ввели в кабінет, де сиділи двоє добродіїв — молодий і старий, сивий.

— Вам чого, хлопчики? — спитав молодий.

— Ми хочемо, щоб ви записали нас до недільної школи.

— А ви звідки?

— Я працюю на паперовому складі, а мій товариш у гасовій крамниці,— каже Олек.

— То чому ж ви прийшли до мене?

— Тому що ви працюєте в "Купецькому товаристві".

— Авжеж, але я можу записувати тільки тих, хто в мене працює.

— Ми думали, що ви нам не відмовите, бо це ж тільки формальність,— сміливо відповідає Олек.

Сивий добродій надів окуляри й повільно, по складах сказав:

— А що це означає — формальність?

— Формальність,— каже Олек,— це така дурниця, яку треба зробити, щоб ми могли ходити до школи. І щоб я міг стати полководцем, а мій товариш лікарем.

Владек ладен був крізь землю від сорому провалитись. Як же це можна отак зопалу все й викласти чужому чоловікові?

— Гаразд, я вас запишу,— сказав сивий добродій.— Зайдіть до мене завтра.

Олек дістав записник, і добродій продиктував йому своє прізвище й адресу. Виходячи, Олек сказав, можливо, трохи надто голосно:

— Моє шанування!

А коли вони були вже на вулиці, Олек, зітхнувши з полегкістю, оголосив:

— Перша атака вдала, завтра друга!

— Тільки я вже з тобою не піду,— каже Владек.

— Обійдеться і без тебе. Завтра я сам упораюсь. Скажу старому, що ти надто несміливий.

Розділ дев'ятнадцятий

Олек, Владек і Маня весь вільний від роботи й занять час проводять разом. У будні у них часу мало; ішеіть увечері вони вчать граматику й розв'язують задачі. І тільки коли майже зовсім споночіє, зберуться ненадовго разом, але тут уже треба йти спати.

Зате у неділю вони ходять гуляти й дивитись на вітрини крамниць. Один раз були на березі Вісли, другий — у зоологічному музеї, там, де є маняки всіх звірів. І ще вони були на кладовищі, на могилі Віцуся і Блішки. Але батьки дуже сердилися, тому що вони пізно вернулися додому — ніяк не могли знайти могилу.

Іноді до них приєднувалась Наталка, або син керуючого, або Михалинка, яка тепер уже розуміє, коли з нею говорять жестами. Михалинку вони люблять, і Наталку теж, але трохи менше, бо вона думає, що коли її батько політв'язень, то всі повинні її слухатись.

А син керуючого дуже противний, вічно він вихваляється, достоту як Владеків двоюрідний брат Янек: батько йому купить годинник, велосипед, карету; у нього є дядько — парафіяльний священик, і ще один — дуже багатий, в гостях у цього дядька він їздив на поні. Найчастіше він говорить про свій майбутній годинник, а Владек щоразу згадує при цьому про батька, який уже не накручує більше свого годинника вечорами й не носить обручки на пальці, тому що і годинник, і обручка закладені в ломбард.

Одного разу син керуючого запросив Олека, Владека й Маню до себе. їм веліли добряче витерти ноги, щоб не забруднити підлоги, і не торкатися стін, бо на стінах нові шпалери. З сином керуючого доводиться дружити, тому що він розв'язує їм важкі задачі. Тільки спочатку примушує себе упрохувати, наче бозна-яку послугу робить: то в нього часу нема, то "почекайте, потім", то "не хочеться".

— Тільки б виграти генеральну битву! — каже Олек. Генеральною битвою він називає екзамени.

Екзамени мають бути восени, а в липні Олек з батьками поїхав назавжди в Лодзь. Востаннє Владек, Олек і Маня зібрались на даху погреба. Довго дивились вони на небо, чекаючи, коли впаде зірка, щоб усім гуртом сказати:

— Хочемо прославитись!

Тому що Маня, яка так цікаво вміє розповідати і над усе любить читати вірші, теж хоче прославитись: вона хоче бути поетесою, як Конопніцька '.

'Марія Конопніцька (1842—1910)—видатна польська поетеса.

А потім Олек вийшов з, Владеком на вулицю — він хотів Сказати щось дуже важливе. Ніколи ще Олек не був таким серйозним.

— Владеку, ти пам'ятаєш той ланцюжок із глобусом?

— Пам'ятаю.

— Знаєш, я цей ланцюжок украв у господаря. Коли я сьогодні з ним прощався, я йому все розповів. Я сказав, що мені страшенно хочеться мати глобус, і що я його подарував і потім уже не міг забрати, і що його було розіграно в лотерею для Михалинки. Я просив, щоб господар вирахував у мене з платні, але він не захотів і потиснув мені руку — такий порядний. Хотів навіть дати гаманець на пам'ять, та я не взяв. І я вже не міг тебе рекомендувати... Ти на мене не сердишся? Не зневажаєш мене, Владеку?

Олек має сказати ще щось, найважливіше.

Він писатиме Владекові й Мані листи.

— Тільки не кажи нічого Мані, я їй сам скажу. Бачиш, я її люблю і буду їй вірний. Це нічого, що ми виїжджаємо до Лодзі. Коли я виросту й стану заробляти, я приїду й одружуся з Манею. Ти дозволиш?

Владекові здається дивним, що Олек хоче одружитися на Мані і що він її любить. Ну, якщо він цього так уже хоче і батьки дозволять, гаразд, нехай одружується.

Олек сказав, що він буде йому вдячний до скону.

Розділ двадцятий

Знову настала зима. '

Мама раніше казала, що, можливо, за літо вони придумають щось краще. Думали-думали, шукали-шукали...

Батько подав прохання, щоб йому надали місце трамвайного кондуктора. Ходив у банк, де потрібен був кур'єр. Думав навіть поїхати в село економом, та тільки марно витратив три карбованці, які вніс у контору з найму. Без протекції ніякої роботи не знайдеш, за кожним буханцем хліба сто рук тягнеться, а в чесні руки хліб найрідше потрапляє. Чим більше ти в своєму житті працював, тим неохочіше тебе беруть: навіщо тримати старого, коли молодий меткіший і платити йому можна менше.

Знову настала зима. Батько все ще працює в пекарні, Владек у гасовій крамниці. Тільки Маня, замість того щоб робити квіти, ходить тепер до корсетниці. Мабуть, ця спеціальність краща.

Зима важка, і Владек уже знає, що так буде завжди і що у всіх те ж саме. Знову подорожчало вугілля, знову холодно й голодно, видно, інакше й бути не може.

Олек дотримав слова: написав три листи. У першому листі він запитує, чи склав Владек екзамен і чи ходить уже знову до школи.

Ні, екзамену Владек не склав, програв битву. Нічого не вдієш...

На письмовий екзамен він не приніс ні паперу, ні ручки, не знав, що треба принести,— звідки йому було знати?

Стали диктувати, а він сидить і дивиться.

— Ти чому не пишеш? От дурень! Ти що ж думав, носом на столі диктант писатимеш? — розсердився вчитель.

Він дав ВладековІ перо й папір і загадав писати швидко, не втрачати час — адже всі чекають. Владек поспішав і написав погано: косо й криво, з помилками. Зрізався, як кажуть учні.

У другому листі Олек писав, що нудьгує, що бібліотека у них там і то якась злиденна і що він хотів би вернутись. Але поки що він ще тільки розвідує місцевість — так велить воєнне мистецтво.

"Чи сказав ти вже Мані? Чи згодна вона?"

Виходить, Олек хоче, щоб Маня все взнала? Маня вже давно розпитує, про що це вони так довго говорили тоді на вулиці. Владек таємниці не виказав, але тепер інша річ.

— Олек хоче па тобі одружитися, не тепер, а коли виросте і зароблятиме.

Маня примусила Владека повторити все детально і сказала, що вона повинна подумати, так зразу вона вирішити не може. Цілу неділю Маня думала й не говорила з Владеком, а під вечір написала вірші про те, що хоче стати Олековою дружиною. Дивна вона дівчинка, як вона ці вірші складає? Мабуть, Маня і справді буде колись Коноп-ніцькою, адже вона така маленька, а вже так до ладу придумує— все в риму. Можливо, і Олек буде полководцем, тому що в чужому місті він знайшов бібліотеку і роботу і вже шукає для себе школу. Заробляє він шість карбованців,— так писав Олек у третьому листі.

Один тільки Владек ніколи не прославиться. А не хочеться ж усе життя тільки й робити, що розважувати мило, розливати гас та стежити, щоб не було пожежі...

Закінчення

Важко розпочати оповідь, а ще важче скінчити її... Скільки всього сталося за рік! А якщо таких років мине десять... п'ятнадцять? Як зміняться наші "Рицарі Честі"!

Що сталося з ними, коли вони виросли, чи прославились вони? Чи лишився Олек вірний Мані, чи забув маленьку поетесу?

Олек одружився з Манею і працює на фабриці Купца. Коли на фабриці був страйк, його обрали депутатом від робітників. За це він був висланий на-три роки, а коли вернувся, товариші обрали його своїм профспілковим організатором. його мрія збулася: він і справді став полководцем. І, хоч у його армії немає ні багнетів, ні гармат, вона численна, сильна й відважна.

Маня працює на килимарській фабриці, і її щоденники друкуються в газеті. Маня завжди вміла цікаво розповідати і прекрасно змалювала все пережите. Адже дурниці якісь не стануть друкувати в газеті...

А Владек, який мав стати знаменитим лікарем?

"Я не став лікарем,— писав Владек у листі до Олека й Мані.— Я санітар, але зате знаменитий".

Довга це історія, яким чином прославився Владек.

Він найнявся на роботу в лікарню. Скромно робив своє діло і завжди був старанним, непомітним і працелюбним. Про нього навіть піхто й не знав — так, санітар, як і всі інші.

Та якось одного разу Владек посварився з сестрою милосердя, тому що вона, коли не полюбить хворого, починає його гірше годувати,— адже й сестри милосердя бувають різні.