Слава - Корчак Януш

Та коли вона дурна, то нехай не набридає і всюди не лізе. І Владек, бувало, часто злився на Абу, коли йому доводилось її забавляти.

Одначе коли він почув, що Абу збираються забрати назавжди, що він уже не буде її братом, а добродій без ноги стане її татом, це видалося йому так страшно, Абу стала йому така дорога, що він би нізащо на світі на це не погодився.

— Мамо, я працюватиму. Олек мені знайде роботу... Ні, ні, не віддавайте Абу. Вона така маленька! їй буде сумно без Блішки й Віцуся! Я віддам їй свою картоплю.

Владек геть забув, що він уже великий, заплакав і вибіг з кімнати. У дворі заліз на дах погреба, й усе плакав і плакав, і ніяк не міг заспокоїтись.

За що їх бог так карає? Кав'ярні у них немає, до школи ходити не можна, кицьку кинули, бабуся поїхала, тато занапащає собі здоров'я...

І Владек усе розповів Олекові.

— Не реви ти, рюмсо,— втішав його приятель,— усі великі люди були нещасними.

І він подарував Владекові ланцюжок від годинника, на якому висів маленький глобус.

Розділ восьмий

— Завтра я в сарай не йду,— сказав Олек.

"Сараєм" він називає склад, на якому працює, а хазяїна свого зве "старим". Навіть якщо хазяїн молодий, його все одно звуть "старим",— так уже повелося.

Олек іде завтра в охронку записувати молодшого брата.

— І в тебе ж є малюки. Візьми їхні метрики — всіх трьох запишемо. Та ти, мабуть, знову не розумієш?

Олек уже звик, що Владекові треба все пояснювати.

— Охронка — це школа для зовсім маленьких дітей; восьмирічних уже не приймають, тому що там навіть літер не вчать. Діти малюють, співають, плетуть кошички і щодня одержують молоко, а двічі на рік — подарунки: фартушки або черевички й тістечка. А втім, сам побачиш.

Який цей Олек сміливий! Пройшов з передпокою просто в кімнату й показав Владекові, де він сидів, коли був маленьким і сам сюди ходив. Потім показав, які малюнки ще тоді висіли на стінах, а які потім повісили. Потім відчинив двері в іншу кімнату, де столи й лави були трохи вищі.

— Бачиш? Це швацька майстерня. Тут старші дівчатка рчаться шити й гаптувати.

В цей час до кімнати зайшла маленька худенька жінка; вона впізнала Олека і зовсім не розсердилась.

— А, Олеку, як поживаєш? Що скажеш новенького?

— Я прийшов у важливій справі. Сподіваюсь, ви нам не відмовите. А це мій товариш Владек, у нього теж двоє дітей! Ось метрика мого брата, а це дві — дітей мого товариша.

Худенька жінка проглянула метрики й похитала головою, тому що Віцусь був замалий для охроики.

— Я за них відповідаю,— аж із шкіри пнувся Олек.— Уся трійця як на підбір, перший гатунок... Ви вже не прискіпуйтесь, товар чудовий і за оптовою ціною.

— Не блазнюй, Олеку,— сказала жінка.— Навіщо ти дурника з себе вдаєш? Ти ж розумний хлопчик.

Олек почервонів і замовк, а завідувачка попрощалася з ними, тому що прийшли дві жінки записувати дітей до охронки.

Владек дуже любив свого товариша, але іноді йому було за нього соромно. Якось у бібліотеці Олекові навіть пригрозили, що, коли він не заспокоїться, йому не видадуть книжок.

І тоді так само сказали: "Не блазнюй!"

Загалом Олек іноді розумний і славний хлопець, а іноді поводиться так, ніби хоче, щоб над ним потішалися.

— Завідувачка на тебе розсердилась,— почав Владек, щоб перервати неприємну мовчанку.

— Дарма, помиримось. У неділю я поїду до тітки, нарву квітів і до букета додам записку, а в записці напишу золотим чорнилом: "Прошу вибачення".

Олек став розповідати про той час, коли сам ходив до охронки.

— Завідувачка дуже добра. А тут є інша охронка, то я й собаку туди не пустив би. Ні за що ні про що за вуха деруть і лінійкою по пальцях ляскають. Вихователька там така злюща, вредна.

Владекові здалося, що Олек і в інші охронки теж, певне, ходив, тільки недовго.

Розділ дев'ятий

Хоч мама й пророкувала, що буде все гірше й гірше, діла їхні нібито почали поправлятися. Пан Вітольд із передмістя Прага віддав батькові тридцять карбованців, які був йому винен, продали старий комод,— і знову на столі почали з'являтись масло і яловичина. А маленька Абу одержала вперше в житті черевички.

Абу було врятовано. Ніхто її вже не забере, ніхто не понесе з дому.

— Наша Абу! — кажуть діти з гордістю і, йдучи надвір, беруть її з собою.

Раніше ні Владек, ні Маня не хотіли гуляти з Абу; вони вважали, що їм не личить няньчитися з немовлям: адже

вони до школи ходять. Проте раніше Абу була тільки мамина, а тепер вона спільна.

Владек купив для неї справжню швейцарську шоколадку, від якої її тричі нудило; Маня подарувала їй свою ляльку, ту, що менша, хоча було ясно, що Абу її тут-такн розіб'є; а Блішка з Віцусем плели й вишивали в яслах для Абу різні сюрпризи. (Завідувачка все-таки прийняла Віцуся в ясла, хоч він і надто малий).

Владеків день минає тепер так.

Вранці Владек іде в крамничку но тріски для розпалювання, по хліб і по гас. Потім допомагає прибрати кімнату — зовсім у них не чисто, хоча вони мешкають високо. Потім Владек вчиться з Манею, щоб вона не забувала-того, чого її навчили в школі, і допомагає мамі.

Шкода, що він тоді не віддав і Маніну метрику. Вона б теж ходила в ясла і вчилася б там шити. А тепер уже пізно.

Щовечора о четвертій годині Владек вирушає в редакцію газети. Там на стіні будинку вивішують у цей час свіжі газети з оголошеннями про роботу. Треба поспішати, щоб зайняти добре місце й першим записати адреси крамниць, де потрібен посильний.

Владек погано знає Варшаву. Йому доводиться раз у раз питати перехожих, як пройти на ту чи іншу вулицю, а коли нарешті він добирається до місця, завжди виявляється, що він уже запізнився або що він надто малий і не вміє робити того, що належить.

— Ну що? — питала мама.

— Нічого,— відповідав Владек точнісінько так само, як казав батько, коли шукав місце.

Мабуть, багато хлопців шукало роботу, тому що Владе-кові часто доводилося чути, що місце вже зайняте. Хлопчаки, дівчатка й дорослі завжди юрмилися біля стіни, читаючи оголошення. Ці хлопчаки, дівчатка й дорослі приходили сюди щодня — завжди одні й ті самі,— значить, і вони не могли знайти роботу.

Траплялося, що йшов дощ, проте люди терпляче стояли під дощем і чекали. Іноді газета запізнювалась або приходило стільки народу, що не проштовхнешся, а здаля прочитати неможливо — дуже дрібні літери.

Якось, коли Владек шукав майстерню токаря, в одному дворі на нього накинувся собака. Правда, не вкусив, проте штани порвав. Владек міг зажадати від хазяїна собаки нові штани. Але для цього потрібен свідок, а там тільки один двірник у воротях стояв, та й той його ж іще й вилаяв:

— Ти ба, роботи шукає. Знаємо ми вас, халамидників!

Розділ десятий

Було вже майже зовсім темно. Владек квапився дочитати розділ, поки ще видно літери. Він саме читав про те, як червоношкірі хотіли спалити на багатті мандрівника, на допомогу якому поспішали товариші. І раптом хтось потягнув його за рукав.

— Хто це? Чого тобі? — злякався Владек.

Це була Блішка.

Весела непосида Блішка здавалася тепер притихлою і сумною.

— Владечку!

— Що?

— Ти не будеш на мене сердитись?

В очах у Блішки були сльози, перлисті круглі сльози.

— Що ти там наробила, Блішко?

— А ти не будеш сердитись і нікому не скажеш?

— Не скажу.

— Я погана. Віцусь маленький і дурний, він не винен,

що я купувала цукерки.

Віцусь, почувши своє ім'я, виліз із-за шафи й повільно

підійшов до Владека.

— Одного разу я купила на грош, потім на два гроші. А потім ще я посперечалася на два гроші й програла.

— А гроші в тебе звідки? — здивувався Владек.

— А в мене їх не було.

Владек зрозумів: Блішка наробила боргів і тепер її рвуть на частини кредитори, як пана Вітольда. Блішка вчинила легковажно, жила неощадливо й тепер розплачувалась.

— Скільки тй винна? — спитав Владек.

— Раніше треба віддати п'ять грошів: три в охронці і два у дворі.

Сьогодні Блішка навіть в охронку не пішла, тому що дівчинка, якій вона винна гроші, сказала, що більше чекати не може і все скаже завідувачці, а завідувачка вижене Блішку з охронки. Це вже неодмінно.

— Владеку, Владеку, любий, тільки не кажи мамі. Я більше ніколи не буду.

І Блішка мало-помалу все розповіла.

Почалося з того, що вона купила у Юзі за грош одне монпасье в борг,— адже в крамничці за грош дають чотири монпансьє. Потім у неї не було гроша, щоб віддати Юзі, тому вона посперечалася з Юзею на грош і програла. Це вже два гроші. Тоді Юзя веліла їй за ці два гроші принести Манін сервіз, проте Блішка не захотіла. А потім

Віцусь сказав, що розповість усе мамі, і їй довелося купити йому карамельку, щоб він нічого не говорив. Гроші вона взяла в борг у іншої дівчинки в садку, а карамельку сама навіть не покуштувала. Адже Владек пам'ятає її скельце? Ну те, зелене, крізь нього якщо дивитися, все-все зелене? Так от, і скельце, і печатку з ангелочками, і маленьке порцелянове кошенятко без ноги — все вона віддала. Нічого у неї більше нема!..

Владек геть забув про мандрівника, якого збиралися спалити на багатті.

Якби замість того щоб думати про індіанців і тигрів, він краще наглядав за Блішкою, то давно помітив би, що вона весь час сумна, не сміється, не скаче, як раніше, і в охронку ходить неохоче, і все про щось шепочеться з Ві-цусем. Мама ж просила Владека, щоб він наглядав за Блішкою і Віцусем, а він що? Й у вус не дує...

Владек обіцяв Блішці заплатити за неї одинадцять грошів, а собі дав слово більше думати про молодшу сестру і брата.

І ось Блішка знову дзвінко сміється і скаче, а Владек пишається тим, що це його заслуга.

Розділ одинадцятий

Тепер нарешті всі дізналися, де цілими днями пропадала мама. Виявляється, вона ходила з однієї кондитерської в іншу, з однієї пекарні в іншу й шукала для батька кращої роботи. Дорогою вона питала в усіх крамничках, чи не потрібен хлопчик посильний або дівчинка, тобто Маня.

Владек добре знав, як неприємно скрізь вислуховувати, що ти непотрібен, і тепер уже не дивувався, що мама весь час така сердита. В одному місці чемно скажуть, що роботи немає, в іншому крикнуть, щоб не чіплявся, в третьому звелять забиратися геть. Навіть собаки кидаються на тих, хто шукає роботи, це вже Владек напевне знає.

І тільки сьогодні мама розповіла про все відразу.

У батька буде денна робота, і платитимуть йому більше, тому що його там знають ще відтоді, коли він був молодим і в нього не було ні дружини, ні дітей.