Слава - Корчак Януш

З цією сусідкою вони були вже знайомі — мама кілька разів з нею розмовляла й позичила їй шаплик для прання.

Віцусь подався в двір гратися з малюками, а Владек умостився з Абу на вікні.

Сьогодні неділя, всі діти в черевиках, ніхто не б'ється й не валяється на землі. Ось через двір пройшов довготелесий обірваний хлопчисько і з ним інший, той, що завжди допомагає двірникові підмітати; потім з'явився хлопчик, який усім дітям давав полизати червону карамельку. Прийшла дівчинка, яка ніколи ні з ким не грається, а лише дивиться, як граються інші, і всі їй дозволяють стояти й дивитись. А це ж не кожному дозволяється; підійдеш, а тобі скажуть:

— Чого не бачив? Чого тобі треба?

Владекові так одного разу й сказали. А коли він відійшов, хтось іще крикнув навздогін:

— Подумаєш, дженджик!

Мабуть, їм здалося смішним, що він буднього дня ходить у черевиках.

Ось тому-то Владек ще нікого й не знає, хоча живе вже тут цілий тиждень. Діти його образили, і він дав собі слово, що ні до кого перший не підійде, а вони про нього й думати забули.

— Допоможи мені, Владеку, картоплю почистили,— сказала мама таким тоном, яким звичайно говорять 'з н^еіо діти, коли про щось її просять і бояться, що вона відмовить.

Владек посадив Абу в ліжко, взяв ніж і заходився чистити картоплю. Робить він це так невміло, картопля весь час висковзує у нього з рук, а одна то й зовсім вискочила і закотилася під шафу.

Близько полудня вернулася з костьолу Маня і з таємничим виглядом сіла поруч з Владеком.

— Знаєш що,— почала вона обережно, тому що не була впевнена, що Владек захоче її слухати,— батько цієї Наталки, яка з тобою розмовляла, політв'язень і сидить під землею, у фортеці. Коли його заарештовували, ціле військо за ним прислали. Наділи йому на руки й на ноги кайдани, очі зав'язали, в рот хустку засунули, щоб не кричав. А офіцер сидів верхи на коні й тільки й чекав, як би в кого вистрелити.

Звідки Маня знає про те, що під великим секретом розповідала йому тоді Наталка?

Тільки Маня зовсім інакше розповідає, з різними додатками, і зрозуміти у неї нічого не можна.

Наталчин батько політв'язень, це правда; заарештували його тому, що у нього знайшли якісь папери, проте ні в які кайдани його не заковували.

Маня завжди якось старанно все розповідає, ніби казку. Навіщо брехати, якщо можна розповісти так, як було. Владек цього страшенно не любить.

Розділ п'ятий

Нарешті Владек знайшов собі товариша. Сидів він на сходах з Абу, раптом чує: хтось іде й насвистує.

"Хуліган якийсь",— подумав Владек, тому що мама каже, що свистять самі хулігани.

Хлопчак, який піднімався по сходах, ніс паку книг. Дійшовши до сходового майданчика, він зупинився, відсапуючись, поклав книжки на вікно, примостився поряд, огле-дівся і радісно усміхнувся. Видно було, що йому хочеться заговорити з Владеком; він глянув на нього раз, удруге й нарешті сказав:

— Ти вмієш читати?

— Звичайно,— відповів Владек.

— За цією книгою я цілий місяць полював!

Владек, колись грався в полювання зі своїм двоюрідним братом Янеком, у якого є рушниця; та вони полювали на зайців і качок, а що означає "полювати за книжкою", він не знав.

— Це історична повість з епохи Наполеона. Бачиш, усі сторінки цілі й навіть не пошарпані. Я всі книжки про Наполеона двічі перечитав. А "Потоп" Сенкевича — тричі. Знаєш "Потоп"?

— Знаю,— сказав Владек, який учив про потоп у школі, як Ной побудував ковчег і голуб приніс гілку на знак того, що вже сухо.

— А ця книжка,— вів далі хлопчик,— наукова, про зорі. Я її вже читав, проте взяв ще раз, тому що бібліотекарка не хоче давати самі повісті. І взагалі повісті проковтнеш за один день, а книжки ж видають тільки раз на тиждень. А тебе як звуть?

Владек з цікавістю роздивився хлопчика, який ковтає книжки. Що це означає "проковтнути книжку" і де за ними полюють?

— Ти ж іще не був у бібліотеці, правда? Шкода, що я не знав, а то б узяв для тебе бланк. Хоча можеш написати й на звичайному аркуші паперу, тільки треба, щоб керуючий печатку поставив. Я тебе проведу. Ти після обіду до когось у гості йдеш?

— Ні,— відповів збентежений Владек.

Він чимраз менше розумів, про що говорить новий знайомий, і боявся себе виказати, аби той не подумав, що він дурний і що з ним не варто водитись.

Вони умовились зустрітись о п'ятій годині, хоча Владек ще не вмів визначати час.

Пам'ятним був цей день у Владековому житті. Чого тільки не розповів йому хлопчик! Дивовижно, до школи не ходить, а все знає...

Знає, в якому капелюсі ходив Наполеон і як складав руки на грудях. Знає, що генерала молена відрізнити від звичайного офіцера з червоної підкладки, і що є величезні дерева баобаби,— в їхньому стовбурі можна жити, як у справжньому домі, і що в повітрі є газ кисень, без якого задихаються миші й не дзвонить дзвінок, і що хто не чистить зуби, у того в роті черв'ячки, і що телеграф — це електрична іскра.

— Хочеш пересвідчитись? — питає він.

— Хочу,— відповідає Владек, тому що він хоч і вірить, а все-таки хто його знає, правда це чи ні.

Вони перелазять через паркан і прикладають вухо до стовпа.

— Бачиш дріт?

— Бачу — каже Владек.

— Чуєш, як усередині гуде?

— Чую,— каже Владек.

— Це тому, що в стовпі електрика.

Розділ шостий

Багато вечорів підряд Владек, вмостившись із Олеком на низенькому даху погреба в кутку двору, слухав нескінченні оповіді товариша, а натомість повідомляв його про все, що знав про школу і шкільні премудрощі.

Поки Олек розповідав і вони читали різні книжки, все йшло добре. Та тільки-но вони бралися за якийсь шкільний підручник — граматику або задачник, Владек засмучено пересвідчувався, як мало він знає.

— Іменник відповідає на запитання: хто? що? Якщо живий — хто? Якщо неживий — що?

— Виходить, "Наполеон" теж іменник?

— Звичайно, тому що його можна бачити.

— І зовсім його не можна бачити, він помер.

— Еге ж, але на малюнку...

— А на малюнку ж він неживий — отже, відповідає на запитання: що?

Владек знизує плечима.

— А "слава" теж іменник?

— Славу можна бачити чи ні?

— І чому "слава" відповідає на запитання: що? — адже слава живе?

— Слава не лише живе, вона безсмертна.

Олек хоче бути прославленим полководцем і, мабуть, ним буде.

Він знає один спосіб: увечері, коли зійдуть зорі, треба довго дивитись на небо й чекати, коли впаде зірка, тому що бувають падучі зорі. А коли зоря падає, треба швидко сказатц: "Хочу прославитись!"

І бажання здійсниться.

Можна сказати: "Хочу розбагатіти!" Проте Олек не думає про гроші.

— Багатий живе, живе, а потім помре, і все. А прославлений чоловік — зовсім інше.

У неділю хлопці ходили в бібліотеку й прочекали там дві години. Тепер Владек зрозумів, що означає "полювати за книжками".

У школі ніхто з дітей, ну, можливо, за винятком двох-трьох, не говорив про книжки. Про те, що написано в книжках, розповідали тільки тоді, коли учитель викликав до дошки.

Тут було все інакше.

"Добра книжка?.. Ти що читав?.. Про що там ідеться?.. Казки, повісті, вірші, біографії, легенькі книжки, важкі книжки, в одному, в двох томах?.."

Діти брали книжки не тільки для себе, а й для братів, сестер, батьків.

Олек знав тут усіх, і його всі знали. Він давав поради, переконував, відмовляв.

"Думаєш, бібліотекарка дасть тобі аж три повісті? А іншим що?.. Цю не бери, в ній кінець загублено... Ця дуже смішна... Це фантастична мандрівка... Візьми оцю для батька..."

Без Олека Владек зовсім не знав би, що робити.

Олек подав бібліотекарці аркуш з печаткою керуючого:

— Прошу, пані бібліотекарко. Ось новий хлопчик.

Владек тільки шаркнув ногою, та й то незграбно, тому

що його з усіх боків штовхали: тут було дуже тісно.

Бібліотекарка взяла аркуш і записала нового читача.

— А десять грошів у тебе є?

— Немає.

— Тоді принесеш через тиждень.

— Гаразд.

Владек засмутився.

— А що, коли мама не захоче дати десять грошів? — спитав він на зворотному шляху.

— Не біда. Ця бібліотекарка нічого не скаже. Ось до другої, якщо в тебе немає грошей, і не підступися, а ця добра, вона просто для годиться каже, щоб приніс. А втім, якщо ти людина чесна, я тобі позичу.

Олек працює на складі канцелярських товарів і одержу шість злотих на місяць.

— Не бійся, я й тобі роботу знайду. Ось влаштуюсі у книгарню — іди на моє місце.

Цього вечора всі читали: і батько, і мама, і Владек, а Маня показувала Віцусеві й Блішці малюнки і до кожного малюнка придумувала оповіданнячко.

— Тільки дивіться: книги не рвати,— повчав Владек.

Розділ сьомий

• Батько вдень спить, а ввечері йде і вертається тільки під ранок. Він знайшов роботу в пекарні, де занапйщає здоров'я й заробляє так мало, що Владек тепер часто ходить голодний.

Владек нікому на світі не зізнався б у цьому ні мамі, нікому, бо це соромно — бути голодним. Одначе коли він бачить, що мало хліба, він відрізає собі зовсім тоненьку скибку. А коли мама наливає йому суп, він каже: "Годі", хоч і суп так смачно пахне. І часто — ой, як це соромно! —■ Владекові пригадуються бутерброди з повидлом, які він їв на старій квартирі. Мама нікого тепер не вмовляє їсти, навіть Віцуся. А Владек вдає, що нічого не помічає.

Несподівано для Владека теж знайшлося діло.

В їхньому домі крамничка. Господарі крамнички—подружжя. Жінка така гладка, а в нього дерев'яна нога.

Дітей у них немає. Обоє вони не вміють ні читати, ні писати.

Одного разу вони попросили Владека прочитати їм про злочин, який було скоєно на їхній вулиці, похвалили його за те, що він так вільно читає, і дали йому шість монпансьє. Владек дав по дві штуки Блішці й Віцусеві, тому що Блішка й Віцусь маленькі; одну — Мані й одну — глухонімій дівчинці, яка ні з ким не грається, а лише дивиться, як граються інші, і ніхто її не проганяє.

Владек ще кілька разів читав у крамничці газету й кілька разів допомагав підраховувати виторг. Потім господар крамнички і його гладка жінка прийшли до них у неділю з візитом і сказали, що плататимуть Владекові за підбиття рахунків п'ять злотих на місяць і що хочуть узяти собі назовсім маленьку Абу, тому що своїх дітей у них немає а Абу вже не смокче грудь, і вони могли б її удочерити.

Владекові завжди здавалося, що він не любить Абу. Абу примхлива, плакса, нічого не розуміє і все хоче взяти в руки, а як візьме — то зіпсує. А мама велить поступатися їй, бо вона маленька й дурненька.