Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

І клас сидів, ніхто не вибіг, чекали, доки вчителька встане й попрямує до дверей. Ото в дверях і заплакала Інкамал-апай. Намагалася втриматись і не змогла. Пішла в сльозах. Мирзагуль понесла в учительську забуту карту і теж повернулася з заплаканими очима. Та-ак, звичайно, жінки є жінки. Жаліють вони всіх, а тому й плачуть. А що тут такого, подумаєш, ну рік, ну два, а війна закінчиться — знову можна піти в школу...

З цими думками засинав Султанмурат/ прислухаючись, як мело й мело за вікном снігом.

На другий день вранці так само мело. Поземка курилася по сніговій корі. Небо обважніло від суцільних хмар. Змерз Султанмурат, доки дійшов до кінного двору.

Справа, яку задумав голова Тиналієв, як виявилося, була набагато складніша, ніж гадав Султанмурат учора. По —перше, з головою й бригадиром, кощавим рудобородим дідком Чекишем, який роздав усім по чотири недоуздки, пішли до загону на старій конюшні. Там, на засніженому дворі, понуро нипали їздові коні, перебираючи в напівпорожніх яслах недоїдки сіна. Відомо, влітку коні бувають справні, зимою худнуть, а ці — шкіра й маслаки. Робили-робили ними, а зима впала — покинули на загальному дворі. Годувати, доглядати нема кому. Фуражу в обріз. А що було, берегли на весняну оранку. ' Хлопці зупинилися зовсім розгублені.

— Ну чого повитріщалися? — буркотів старий Че-киш.— Думали, вам тут Манасових тулпарів 1 на поводах будуть стримувати? Вибирайте скраю — і не помилитесь. Через двадцять днів перший-ліпший із цих коней жирувати почне, як молодий жеребчик. Навіть не сумнівайтеся!

1 Манасо ві тулпари — легендарні скакуни і війська Мана-са, героя народного епосу "Манас".

Коники семижильні — їм тільки корм та догляд! А решту вони самі знають!

— Беріть, хлопці, все необхідне забезпечимо,— підказав голова.— Починайте. Кожному четверик. Які сподобаються.

І тут сталося несподіване. Серед цих худющих занедбаних шкап на загальному дворі никали й батькові коні — Чабдар і Чонтору. Спершу Султанмурат упізнав Чабдара, по чалій масті впізнав, потім і Чонтору. Головаті, закошла-тілі, на худющих ногах, штовхни — впаде. Зрадів і злякався Султанмурат. В одну мить згадав, як їздили з батьком до міста. Які вони були, ці коні, в батькових руках. І тепер. Як упевнено й бадьоро бігли в запрязі справні й дужі тоді Чабдар і Чонтору. І тепер...

— Ось вони, дивіться, ось коні мого батька! — крикнув Султанмурат, обернувшись до голови й бригадира.— Ось ці, Чабдар і Чонтору! Ось вони!

— Правда! Вони! То Бекбаєві коні були! — підтвердив старий Чекиш.

— Бери їх собі, якщо таке діло! Бери собі батькові,— розпорядився голова.

До батькових коней Султанмурат підібрав ще пару — Білохвостого й Карого. От і стала четвірка. Запряга до дволемішного плуга. Хлопці теж повибирали собі коней.

З цього й почалося те, заради чого їх одкликали зі школи зимою 1943 року...

Роботи, як виявилося, було багато, набагато більше, ніж вони сподівалися. На кінному дворі тільки встигай, та ще кожен день бігали в кузню допомагати старому Барпи і його кульгавову молотобійцеві ремонтувати плуги, з якими треба було виходити в поле. Те, що раніше було викинуте в брухт, тепер доводилося розкручувати, розгвинчувати, очищати від іржі й бруду. Навіть старі затуплені лемеші, які одслужили своє, і ті заново пішли в діло. Ковалі билися над ними, відтягували жало, гартували в вогні й воді. Не кожного лемеша вдавалося одкувати, а якщо вдавалося, Барпи аж світився з радощів. У таких випадках він примушував .молотобійця лізти на дах кузні й гукати хлопців з кінного двору.

— Ей ви, плугатарі! — кликав їх кульгавий молото-' боєць з даху.— Біжіть сюди, устаке 1 вас кличе до себе!

Хлопці прибігали. І тоді старий Барпи діставав з поли

Устаке — майстер.

ці ще гарячий, важкий, чорно-сизий, наново одкований леміш.

— На, тримай,— пропонував він тому, чия черга була одержувати запасного лемеша.— Бери, бери, подерж у руках. Полюбуйся. Іди примір до плуга. Прикинь, як він ляже під полицею. А! Краса 1 Мов жених з нареченою зійшлися! А на ріллі виблискуватиме краще, ніж ташкентське дзеркало. На пики свої будете дивитися в такий леміш! А може, й дівоньці якійсь подарувати замість свічада, га? От буде вічний подарунок! А тепер поклади оно там, на свою поличку. Повезеш потім на поле. Отак. Іншим разом буде другому. Всім буде. Нікого не залишу без лемешів. Кожному по три пари заготую. Єдине — зуби собі нові викувати не зумію, а все інше змайструю. Лемеші вам будуть. Ви ще, хлопці, не раз згадаєте нас на полі. Адже що найголовніше в плузі? Леміш. Заради лемеша все інше приладнано. Леміш добрий — борозна добра. Леміш затупився — плугатар не годиться. От яка вам казка...

Чудовий він був, старий Барпи. Все життя в кузні... Трошки похвастатись любив, але діло своє знав.