Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

Я недовго затримаюсь, отару не примусиш чекати.

Поки мати з дядьком розмовляли про життя-буття, Султанмурат устиг вогонь розвести, зігріти чаю. А тут і молодші прокинулись. І зразу всі до дядька кинулися з постелі, неодягнуті. Він їх кутав у кожух, а вони лізли на коліна, на шию. Особливо Аджімурат, любимчик дядьків, цей і геть перетворився на дитину. Лащився, як телятко, хоч і в третій клас уже ходив. Шапку дядькову, лисячий малахай, надів на себе, камчу 1 дядькову в руки, а сам виліз на плечі, наче на коня.

— Як тобі не соромно! Злізь! — Султанмурат стяг його разів зо два, але дядько Нургази сам дозволив:

— Не чіпай його, не чіпай, нехай побавиться. Отакий веселий, гамірливий видався. Аджімуратові пора

вже в школу, а він і не збирається. Мати змушена була нагримати, але він і після цього не спішив, усе коло дядька крутився, і той змушений був умовляти племінника поквапитись. Таки вдалося примусити його вдягтися. Дійшло до того, що Султанмурат сам, взявши за руку, випровадив брата за двері. Той опирався і, опинившись за дверима, розревівся. Голосно плачучи, так і пішов до школи. Шкода стало хлопчика.

Дядько Нургази розсердився навіть.

— Це ти його? — з докором глянув на Султанмурата.

— Ні, тайаке 2, я його не чіпав.

— А чому він так заплакав?

— Не чіпав він його,— заступилася й мати, підводячи голову з подушки.— Ні, Нургази, це він з туги за батьком. Тому й липнуть до тебе діти. Змучилися ми. Весь час тільки й ждемо. Хоч би вісточка яка. Скоро два місяці, як ні слуху...

Дядько Нургази почав заспокоювати матір, просив не плакати, берегти сили для дітей, розповідав про всякі випадки, коли вважали, що чоловік уже загинув, а від нього раптом приходить лист через півроку. Мовляв, війна є війна...

Цього разу біля хворої матері Султанмурат особливо гостро відчув запустіння в їхньому житті без батька. Коли б

К а м ч а — батіг. Тайаке-"— дядько по матері.

він був менший, такий, як Аджімурат, заревів би на весь голос від журби. І пішов би, подався з плачем світ за очі. Хотілося хоч би маленької надії. Нехай би навіть не одразу прийшов, але хоч би знати, що батько живий, і тоді можна було б дихати, чекати, триматися. Тепер він добре зрозумів свою вчительку Інкамал-апай.

Приходила вона якось на кінний двір, ждала, доки запряжуть попутну бричку в район. Усе в тій же товстій плетеній хустці своїй стояла біля перекошених воріт, дуже постаріла, самотня, з застиглим смутком в очах. А через день, коли повернулася, не можна було впізнати, наче підмінили стару вчительку. Або, краще сказати, стала такою, як і раніше була. Навіть зморшки на обличчі розгладились. Привітна, поцікавилася справами своїх учнів. Султанмурат водив її по двору, показував десантних коней.

— Ось, Інкамал-апай, наші четверики! Ось вони всі стоять уздовж акура.

— Добрі коні, одразу видно, доглянуті,— похвалила Інкамал-апай.

— Якби ви бачили, які вони були,— розповідав Султанмурат.— Справжні дохляки. В лишаях. Холки натерті, гноїлись, ноги побиті. А тепер ми й самі їх не впізнаємо. Ось, Інкамал-апай, мій Чабдар. Бачите який! Батьків кінь! А це Акбакай, ось Джелтаман...

Потім у шорній він показував учительці майже готову збрую, наладжену для упряжі. Потім дивилися плуги. Все було в справності, хоч зараз запрягай і ори....

Дуже задоволена була Інкамал-апай. І, прощаючись, призналася, що переживала і в душі не погоджувалася, коли їх одірвали від навчання, а тепер бачить — недаремно піш-лн на цю жертву. Головне тепер — перемогти, казала вона, і щоб лю.ди скоріше вернулися з війни, а потім надолужимо згаяне, надолужимо обов'язково...

Виявилося, що вчителька Інкамал-апай була в якоїсь відомої ворожки, котра, коли добра карта випаде, нічого не бере, ніякої платні, бо сама радіє чужому щастю, як своєму. Тому брехати вона не може. Та ворожка й повіла їй, тричі розклавши карти, що син Інкамал-апай живий. І не в полоні, і не поранений. А лише таке в нього завдання, що листів

: писати не дозволяється. А як дістане на те дозвіл, то —

• сама переконається — листи надходитимуть один за одним...

і Скільки тут правди, скільки ні, але розповідав про це на

| стайні візник, з яким люди їздили в район.

Подивувався тоді Султанмурат, що сама Інкамал-апай поїхала до ворожки, а тепер зрозумів її страх і страждання і вирішив навіть порадити матері, коли їй стане легше, поїхати до тієї віщунки, довідатись про батька.

Так, тяжко й страшно навіть думати про все це. Але були й світлі, радісні думки, що виникали ніби самі по собі, мов струмені води, які витікають на поверхню з безшумно бурхливої горловини джерела. Думки про неї, про Мирза-гуль. Він зовсім не намагався викликати ті думки, але вони з'являлися самі собою, як трава з землі, і в тому була їх радість,. їх світло, і тому не хотілося розлучатися з ними, хотілось думати й думати про неї, про Мирзагуль. І, думаючи про неї, праглося щось робити, діяти, не боятися нічого, ніякого лиха, ніяких труднощів. Та найдужче хотілося, щоб про те, як він думає про неї і що він думав про неї, знала б сама Мирзагуль.

Він ще не розумів гаразд, як зветься все те, що з ним коїлося. Але неясно догадувався, що, напевно, то і є любов, про яку він чув від інших і читав у книжках. Не раз джигіти, йдучи на фронт, просили його віднести запечатаного диста якійсь дівчині або молодій жінці. Він з гордістю виконував такі секретні доручення. І ніколи нікому й словом не обмовився. Хіба чоловіча справа базікати про такі речії А був навіть випадок, коли далекий родич попросив його написати такого листа. Джаманкул молодий, але малописьменний був, кочував у горах з отарами, в дитинстві не вчився. А тут повістка в армію. Хотілося, мабуть, хлопцеві попрощатися з коханою дівчиною, розповісти їй, бодай на папері, свої почуття, оскільки не узвичаєно було в аїлі зустрічатися з дівчиною до її заміжжя. От і довелося малописьменному Джаманкулові звернутися з проханням до сина родичів. Джаманкул диктував, а Султанмурат писав. Тоді Султанмуратові видалася смішною і ця затія, і те, як переживав Джаманкул, як хвилювався, добираючи слова, як пересохло в нього в горлі, доки склали вони того листа. А перед тим Султанмурат ще й упирався, примусив умовляти себе, дістав у подарунок ножика з колодочкою з арха-рячого рогу, не гадаючи, що не мине й року — і він сам страждатиме, як Джаманкул.

То ж Джаманкулові належать вірші, які він склав на самотині в горах; ті вірші Султанмурат тепер згадав і повторював у думці:

Аксай, Коксай, Сарисай — землі обійшов, Але такої, як ти, я ніде не знайшов...

І нараз подумав: він теж напише їй листа! І те, що знайдено спосіб, не відчуваючи сорому й страху, висловити, передати на відстані свої почуття, викликало в ньому бажання негайно діяти, робити якісь добрі вчинки, щоб і іншим було так само гарно, як і йому, щоб і інші звідали таке ж щастя, як і він. Передусім він повинен допомогти матері, щоб скоріше одужала, щоб менше боялася за батька, щоб знову працювала на фермі, щоб дома стало затишно й тепло і щоб мати трохи здогадувалась, що її син когось любить і тому все навкруги змінилося на краще...

За ці два-три дні, що він пробув дома, Султанмурат переробив безліч усякої роботи, за весь рік стільки не зробив би. Всьому, що було в господарстві на подвір'ї і в хаті, дав лад, почистив, прибрав. До матері часто підходив:

— Як почуваєте себе? Може, вам щось треба £ Мати гірко всміхалась у відповідь:

— Тепер і вмирати не страшно. Не турбуйся, як щось треба буде, я скажу...

А листа він написав уночі, коли всі спали. Дуже хвилювався, хоч ніхто й ніщо не могло йому перешкодити. Все одно хвилювався. Спершу обдумував, з чого почати. І так примірявся, і сяк, але щоразу здавалося, що він пише не те, не з того починає. Думки розбігалися, мов кола на воді від безладно кинутих камінців. Хотілося сказати про все, що виношував у думках, а як тільки пробував передати на папері, де й дівалися слова. Передусім хотілося розказати їй, Мирзагуль, яка вона гарна, найкраща в аїлі, і не тільки в аїлі, а в усьому світі. Розказати їй, що йому немає більшої радості, як сидіти в класі й дивитися, дивитися на неї, милуватися її вродою. Але тепер життя обернулося такч що він.із своїм десантом до школи не ходить, і невідомо, коли вони знову візьмуться до навчання. Тепер він її рідко бачить і від цього мучиться дуже, дуже, дуже тужить за нею. Так тужить, що іноді плакати хочеться. В цьому він не збирався признаватись, чоловік повинен залишатися чоловіком, але справді сльози іноді підступали до горла. Треба було пояснити їй у листі, що зовсім не випадково він із напускною зухвалістю підходив до неї на перервах і даремно вона уникала його. Він не мав на думці нічого поганого. Дуже хотілося також пояснити їй той випадок із скачками, коли нахаба Анатай надумав показати, ніби він найсміливі-ший, найсильніший і взагалі найголовніший у десанті. Але з того, як вона й сама переконалася, в нього нічого не вийшло. Шкода тільки, що кінь його Октор покалічився. Але найважливіше, про що йому хотілося б розповісти,— як несподівано впізнав її на пагорбі в гурті однокласників і як одразу збагнув, що любить її давно й дуже, й про те, яка вона гарна була, коли бігла з пагорба, розставивши руки й щось кричачи. Вона бігла до нього як музика, як водоспад, як полум'я вогню...

Лампу на підвіконні довелося разів зо два підправляти. Гніт нагоряв. Добре, що мати лежала в другій кімнаті й не бачила, як він .допалює рештки гасу. А лист усе не виходив, і не тому, що нічого було сказати, а, навпаки, тому, що хотів сказати про все зразу.

В аїлі давно вже погасли вікна, давно вже перестали по-гавкувати собаки, давно вже спали в ту глуху лютневу ніч у долині під Манасовим сніговим пасмом. За вікном розли* валася непроглядна густа пітьма. У всьому світі, здавалося йому, залишилися тільки вони — ніч і він із своїми думками про Мирзагуль.

Нарешті він зважився. Давши назву своєму листу "Ашиктик кат" написав, що він призначений прекрасній М., яка живе в аїлі, світло вроди якої може замінити світло лампи в домі. Далі написав, що на базарі зустрічається тисяча людей, а вітаються' лише ті, хто хоче подати одне одному руку. Все це він запам'ятав з листа Джаманкула.