Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

І летів плавно, вільно, невідомо звідки й невідомо куди, в безмовному, усміхненому просторі... То був політ духу, то він ріс у сні.

Прокинувся враз, коли батько торкнув за плече й тихо сказав на вухо:

— Вставай, Султанмурате, їдьмо.

І перш ніж схопитися з місця, на якусь мить відчув, як прилинула хвиля ніжності до батька, вдячності за його колючі вуса, що приторкнулися до вуха, й слова, що він сказав йому. Він ще не знав, що настане час, коли буде з тугою і щемом згадувати саме цей доторк батькових вусів, саме ці слова, що він сказав: "Вставай, Султанмурате, їдьмо".

Мати вже давно була на ногах. Вона дала синові випрану сорочку, на голову великуватого зеленого, як у началь-

1 Агай — старший брат.

ників, кашкета. Цього кашкета батько привіз торік з Чуй-ського каналу. Дала мати і черевики, які берегла і які батько також привіз з каналу.

— Спробуй узуй, не муляють? — спитала вона про черевики.

— Ні,— сказав Султанмурат. Хоч вони, звичайно, трохи муляли. Тільки б лиха, розтопчуться.

Попрощавшись із матір'ю, виїхали з двору, і коли брич-ка-гасовозка, гуркочучи, захлюпотіла по воді великого кам'янистого грика, серце його забилося, він стрепенувсь, зіщулився від радості й від холодних бризок, що вдарили з-під ніг коней, і збагнув, що не вві сні, а насправді їде до міста.

Літній ранній світанок народжувався, ніби наливався прозорим соком. Сонце було ще десь дуже далеко, за сніговими горами. Але воно наближалося поволі, прокльовувалося, готуючись раптово викотитися, засяяти з-за гори. А поки що на прохололій за ніч дорозі було спокійно й свіжо. Шкода, що ніхто з хлопців не бачив, як вони з батьком виїжджали з аїлу. Тільки собаки на околиці загавкали спросоння на перестук коліс...

Дорога ж тяглася пагорбами до степу, до лілового ланцюжка гір, що темніли вдалині. Там, за тими далекими горами,— Джамбул. Туди пролягла їхня дорога.

Ситі коні діловито тюпкали рівною риссю, здавалося, не помічаючи ні збруї, ні упряжі, бігли собі, звично пофоркуючи й потріпуючи чолками. Дорогу вони добре знали, скільки разів вони вже міряли цей шлях; хазяїн на місці, віжки в його руках, а те, що поруч з ним сидів на передку хлопчик, то він теж був свій і, власне, зовсім не заважав...

Отак вони їхали, втягшись у добру ходу. Бричка торохтіла й поскрипувала, як усі брички на світі. А сонце тим часом сходило десь збоку, в щілинці між горами. Світло й тепло спокійно й лагідно розпливалися повітряною хвилею на спітнілі спини коней — Чабдар ставав тепер чалим, мов перепелине яйце, а Чонтору, все світлішаючи,— ясно-гнідим; світло й тепло торкнулися й бронзових батькових вилиць, поглиблюючи тверді зморшки побіля примружений очей, а руки його, тримаючи віжки, стали ще більші й жилавіші; світло й тепло струмували на дорогу під копита коней живлющим бігу чим потоком; світло й тепло проникали в тіло, в очі; світло й тепло дарували життя всьому на землі...

Гарно, радісно, привільно було на душі Султанмуратові того дорожнього ранку.

— Ну що, прокинувся? — пожартував батько.

— Давно вже,— відповів син.

— Ну, тоді держи,— передав йому віжки.

Султанмурат вдячно всміхнувся, цього він чекав з нетерпінням. Можна було й самому попросити, але краще, коли батько вважатиме за потрібне довірити — тут тобі не десь, а їзда на великій дорозі. Коні відчули, що віжки перейшли в інші руки, невдоволено прищулили вуха, куснули один одного на бігу, ніби побунтувати-побитися збиралися, коли ослабла влада. Але Султанмурат зразу дав про себе знати — енергійно шарпнув віжками, прикрикнув: _

— Ей ви! Я вам!

Якщо щастя для людини існує тільки в теперішньому часі й не буває його ні в минулому, ні в майбутньому, то того дня, в ту поїздку Султанмурат звідав його сповна. Не було й хвилини такої, коли б настрій його чим-небудь затьмарився. Сидячи поруч із батьком, він був сповнений гідності. Це почуття не залишало його всю дорогу. Гуркотлива гасовозка когось іншого, може, довела б до божевілля, а для нього то був радісний передзвін щастя. Курява з-під брички, що зависала позаду, дорога, по якій котилися колеса, коні, що дружно карбували слід копитами, добра збруя, від якої йшов дух поту й дьогтю, легкі білі хмари, що кочували високо над головою, ще не посохлі зрілі трави навколо, то жовті, то сині, то лілуваті, арики й струмки, що порозливалися на переїздах, зустрічні вершники, вершники й підводи, придорожні ластівки, що жваво шмигали сюди й туди, інколи мало не черкаючи крилами морди коней,— усе це було виповнене щастям і красою. Але про це він не думав, бо, коли щастя є, про нього не думають. Він відчував: світ влаштовано так, що краще не може бути. І батько в нього такий, кращого за якого не може бути.

От навіть жовтобокі, чорноголові польові пташки недаремне всю дорогу співають у кущах одну й ту ж саму завчену пісню. Вони знають, для кого вони висвистують. Вони знають, як їх любить Султанмурат. Пташки ці — сарайги-ри а називаються вони так тому, що все життя підганяють свистом своїм якогось буланого жеребця: "Чу, чу, са-райгир! Чу, чу, сарайгир!" Чудові птахи сарайгири. Але, виявляється, на різних мовах вони співають по-різному. Одного разу приїхав в аїл кіномеханік, веселий російський хлопець. Султанмурат вертівся коло нього, допомагав пере-

Сарайгир: сари — булана масть, а й г и р — жеребець.

носити коробки із стрічками, а ввечері йому за це випало першому крутити динамо-машину. В динамо-машині виробляється електричний струм, а від струму спалахують лампочки, а від лампочок світло на побіленій стіні — екран, а на екрані живе зображення.

Так от, кіномеханік той прислухався й спитав:

— Що то за пташка за парканом співає?

— То сарайгир,— пояснив йому Султанмурат.

— А що вона співає?

— Чу, чу, сарайгир!

— А що це означає?

— Не знаю. По-російському повинно бути: "Но-о, но-о, жовтий жеребець!"

— По-перше, жеребці жовтими не бувають, але нехай. Але чому весь час "Чу, чу, сарайгир!"?

— Тому що цій пташці здається, що вона їде на весілля верхи на сарайгирі, їде, їде, але не доїде і тому кричить: "Чу, чу, сарайгир!"

— А я чув інше. Нібито сарайгир грав у карти на базарі І мало не виграв три карбованці, але не виграв. І тому співає: "Чу, чу, ледь три карбованці не виграв!" І так свистітиме доти, доки не виграє цих три карбованці.

— А коли ж він: їх виграє?

— А ніколи. Так само, як ніколи на весілля не доїде.

— От сміх...

Справді, зовні не дуже й показна пташка, а як виявилось, така знаменита.

Сарайгири співали всю дорогу. Султанмурат усміхався

їм:

— їдьмо з нами і там, на базарі, виграємо три карбованці!

А вони все висвистували: "Чу, чу, сарайгир!" — а іноді ніби: "Чу, чу, ледь-ледь три карбованці не виграв!"

Поспішав Султанмурат — швидше, швидше до міста. Сонце вже зависло над самими горами. Підганяв Султанмурат коней:

— Чу, чу, сарайгир! — Це він так до Чабдара.— Чу, чу, сарайгир! — Це він до Чонтору.

А батько притримував його трохи:

— Ти не дуже гони. Коні самі знають. І вперед ідуть, і себе бережуть.

— А котрий з них кращий,' ата, Чабдар чи Чонтору?

— Обидва добрі. І на ходу, і на силу. Працюють, як машини. Тільки годуй вчасно і вволю та за упряжжю дивись — ніколи не підведуть. Надійні коники. Минулого року он на Чуйському каналі працювали в болотистому місці, на сазах. Підводи з вантажем грузли по самі колодки. Засяде, було, хто-небудь — і ні туди і ні сюди. Хоч пробі кричи. Ну, прибіжать — виручай. Просять. Як ти відмовиш? Приведу своїх Чабдара і Чонтору, перепряжемо — і от же дивися: кажемо — скотина, а розумні, тямлять, що недарма впрягли їх у чужу упряж, що виручати треба. Батогом я їх особливо не підганяв, тільки голос подам — і вони дай боже щоб посторонки витримали, на колінах виповзуть, вирвуть воза з вибоїн. Там їх, на Чуйському каналі, всі знали, заздрили мені: пощастило тобі, кажуть, Бекбаю. Може, й пощастило, та тільки за кіньми догляд потрібен, тоді й пощастить.

Чабдар і Чонтору діловито тюпкали все такою ж рівною, мов заведеною риссю, ніби їх зовсім не цікавило, що про них говорять. Бігли собі зі спітнілими попругами й мокрими вухами, все так само підкидаючи чолки й відмахуючись од дорожніх мух.

— Ата, а котрий старший,— спитав Султанмурат у батька,— Чабдар чи Чонтору?

— Чонтору старший років на три. Помічаю я: Чонтору починає потроху старіти, здає іноді. А Чабдар саме в силі. Міцний, бистрий кінь. На ньому й на скачках випередиш багатьох. Раніше про таких коней казали: кінь джигіта.

Султанмурат зрадів за Чабдара, бо Чабдар йому більше подобався. Масть незвичайна — чалий, крапчастий. Та й сам жеребець не норовистий, гарний, сильний.

— А мені Чабдар більше подобається,—, сказав він батькові.— Чонтору злий. Так і стриже оком.

— Не злий, а розумний,— усміхнувся батько.— Не любить, коли йому докучають без діла.— І, помовчавши, додав: — Обидва добрі.

Син теж погодився.

— Обидва добрі,— повторив він, поганяючи коней. Через деякий час батько сказав:^

— Ану лишень придерж трохи, зупини бричку.— І посвистів спокійно, вичікуючи.— Коні помочитися хочуть, а сказати не можуть. Примічати треба.

І справді, обидва жеребці почали мочитися на дорогу шумними, пінистими струмками, а густа, дрібна, мов пудра, пилюка під ногами набухала пузирями, вбираючи вологу.

Потім вони знову рушили. Дорога стелилася й стелилася попереду, а гори залишалися позаду все далі й далі.

Незабаром виткнулися сади міської околиці. На дорозі стало жвавіше. Тут батько знову взяв віжки в свої руки. І добре зробив. Тепер Султанмуратові було не до віжок і не до коней. Починалося місто. Воно оглушило гамором, барвами й запахами.'Так, ніби взяли та й кинули тебе в бурхливий потік, і той поніс тебе за собою, крутячи й підкидаючи на хвилях.

От тоді, в той. найщасливіший день, і поталанило —йому, як нікому на світі: на Атчабарі, на великому джамбульсько-му товарячому базарі, як виявилось, отаборився приїжджий звіринець. Треба ж було, щоб стався такий збіг: чоловік уперше приїжджає до міста, а тут звіринець з небаченими звірами, та ще карусель, та ще атракціон кривих дзеркал.

2 '

У кімнату сміху він ходив тричі. Нарегочеться, заспокоїться й знову туди, до дзеркал, почварливих і кривих. Ну й пики, ну й сміховина! Вік думай, не вигадаєш такого — хоч стій, хоч падай!

Залишивши бричку під наглядом знайомого чайханщика, батько водив його по базару.