Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

Спершу віталися з батьковими друзями — з тутешніми узбеками. "Ассалам алей-кум! Ось мій старший син!" — показував Бекбай сина. Узбеки віталися з Султанмуратом, підвівшись з місця й прикладаючи руку до грудей. "Увічливий народ! — вдо* волено казав батько.— Узбек не подивиться, що ти молодший літами,— завжди віддасть шану..."

Потім ходили по торговиці, по магазинах і, головне, в звіринець. Проштовхуючись поміж людьми, заглядали у всі клітки й загони. Слон, ведмеді, мавпи — кого там тільки не було...

Особливо запам'ятався Султанмуратові величезний, сіро-попелястий, немов пагорб з прижухлою на сонці травою, слон, що все переступав з ноги на ногу і розгойдував хоботом. Оце-то так! Стояли люди, витріщалися на слона й усілякі байки розповідали. Що він мишей боїться. Що дражнити його не можна, не дай бог, зірветься з ланцюга й потрощить усе місто на череп'я. Але найбільше сподобалася Султанмуратові. розповідь одного старого' узбека, той сказав, що слон — найрозумніша тварина в світі. Хоботом він

Ao crop. 141

піднімає здоровенні колоди на лісових вирубках, але хоботом і немовлятко підбере з землі, якщо змія або ще якась небезпека загрожує дитині, а дорослих поблизу немає.

Батькові також подобалися такі розповіді. Стояв він, здивовано похитуючи головою, прицмокуючи язиком і щоразу звертаючись до сина: "Ти чуєш? От які бувають чудеса на світі І"

Ну й, звичайно, запам'яталася кімната сміху. Там із самого себе смієшся, скільки тобі заманеться...

Султанмурат скоса зиркнув на Мирзагуль, що сиділа через кілька парт. "Тебе б туди, в кімнату сміху! — подумав вій пустотливо.— Одразу б по-іншому заговорила, красунько! Якби побачила себе в тих дзеркалах, перестала б пишатися". Та він одразу ж і засоромився своїх думок. Чого він до неї пристав, що вона поганого йому зробила? Дівчинка як дівчинка, ну гарна, найкраща в класі. То хіба вона в цьому винна, чи що? Буває; що й жаман 1 схоплює.

Одного разу на уроці вчителька одібрала в неї дзеркальце. Рано, каже, милуватися собою почала. Мирзагуль по-червоніла-почервоніла від сорому, мало не заплакала. А йому чогось прикро стало за неї. Подумаєш, дзеркальце, а якщо воно випадково опинилося в її руках...

Глянувши ще раз у той бік, Султанмурат пожалів дівчинку. Посиніла Мирзагуль, зіщулилась від холоду, очі волого поблискують, як мокрі камінчики, може, вона плаче. В неї ж батько й брат на фронті. А він про неї так погано думає. От дурень, ну й дурень.

Багато хто в класі кашляє від простуди. Може, й самому покашляти? І він став навмисне кашляти, здригатися й придурюватися. А що, всі кашляють, то чим він гірший? Інка-мал-апай багатозначно зиркнула на нього й пояснювала далі.

З

Після звіринця й кімнати сміху пішли вони на товкучку. І там накупили подарунків. Аджімуратові пугача, новенького, гарного, що металево поблискував, очей не відведеш, ну як справжній наган. А дівчаткам якісь м'які кольорові м'ячики на гумочках. Посмикуєш гумочку — і м'ячик скакає

Жаман — оцінка "погано".

і 292

97

то вгору, то вниз. Матері хустку купили, а тоді ще й усяких ласощів...

Весь базар обійшли, все побачили, тільки на каруселі не покатався, та й батько не запропонував. То, каже, для малюків, а ти вже джигіт, років через два оженимо тебе. Пожартував. Ну, постояли біля каруселі, подивилися. А потім батько заквапив. Треба, каже, встигнути на станцію, на нафтобазу, наповнити бочки — та й додому. Час уже пізній. І справді, сонце вже сідало за місто, коли вони приїхали на нафтобазу. Звідси поїхали околицею, підкріпилися в придорожній чайхані пловом і вирушили в дорогу.

В сутінках залишили приміські сади й знову опинилися на тій дорозі, якою приїхали вдень до міста. Вечір був теплий, настояний на пахощах літніх трав. Жаби заквакали в придорожніх ариках. Коні йшли ступою, з повними бочками не дуже-то побіжиш. Мало-помалу Султанмурата почало хилити на сон. Утомився. Та й як не втомитися,— день був над усі дні день. Шкода, що не було де на бричці "розлягтися й заснути. Дуже вже хотілося спати. Притулився Султанмурат до батькового плеча й безтурботно заснув. Час від часу прокидався на вибоях і знову засинав солодким сном. І перед тим як заснути, щоразу встигав подумати, як добре, що на світі є батьки. Спокійно й надійно було йому на міцному батьковому плечі. А бричка торохтіла й поскрипувала, коні стукали копитами.

Не знав Султанмурат, скільки проїхали, тільки раптом бричка зупинилася. Колеса перестали стукотіти. Все замовкло. Батько підняв його на руки й кудись поніс.

— От який вимахав, не піднімеш. Важучий який став,— бурмотів він, притискуючи сина до грудей.

Потім поклав на купу сіна, прикрив фуфайкою й сказав:

— Ти спи, а я випряжу коней попастися. Султанмурат навіть очей не розплющив, так гарно спалося. Тільки подумав знову: як добре, що на світі є батьки...

Потім він ще раз прокинувся, коли батько розшнурував його черевики й роззув. Як же вони муляли весь день, ті черевики. І як батько догадався, що вони муляли ноги?

І він знову заснув, відчуваючи тілом цілковиту свободу, ніби поплив, віддавшись на волю безперепонній течії. Учувалося йому, хвилі вітру йшли перекатами по верхів'ях привільного різнотрав'я. Він біг по тій траві, пірнав у її перекати, полоскався в них, і в ту високу плинну траву беззвучно падали згори зорі,., То в одному, то в другому місці круто падала, безшумно палаючи, зірка. Та поки він добігав, зірка гасла. Він знав, що йому снився сон. Прокидаючись іноді, він чув, як стриножені коні скушували під корінь молоду траву і як переступали вони круг копиці, подзенькуючи ослабленими вудилами. Він знав, що батько спить поруч, що ночують вони в степу, що тільки він розплющить очі, то й справді побачить зірки, що падають з неба...

Та йому не хотілося розплющувати очей, дуже вже солодко спалося. Після півночі похолоднішало. Все ближче присуваючись до батька, він приткнувся під боком, і тоді батько обняв його спросоння, щільніше пригорнув до себе. В дорозі, в чистому полі, просто неба спали вони. Це тобі не дома, не на м'якій подушці...

Часто потім йому пригадувався зоряний сон...

Перепілка по сусідству голосно підпадьомкала до самого ранку, за два кроки... Мабуть, усі на світі перепілки щасливі...

4

— Султанмурате, що з тобою? — Інкамал-апай підійшла до його парти, і тільки тоді він помітив її.

— Та ні, нічого.— Так, ніби вправдуючись, Султанмурат підвівся з місця.

В класі було все так само холодно й тихо. Почулися смішки хлопців, звичний кашель.

— То ти кашляєш ні з сього ні з того, то не чуєш, що я питаю,— невдоволено проказала Інкамал-апай, мерзлякувато поводячи плечима.— Іди краще принеси соломи й затопи в грубі.

Султанмурат охоче кинувся виконувати доручення. Ще б пак, таке не завжди буває посеред уроку. На перервах чергові приносять у клас солому й протоплюють у грубі, але на уроках таке буває рідко.

Він вискочив на ґанок. Ударило вітром і снігом. Ех, це тобі не Цейлоні Перебігаючи через двір до повітки, де лежала солома, побачив, як злазив з коня голова колгоспу Тина-лієв, поранений фронтовик. Сам молодий ще, а ходить кособоко. Кількох ребер немає в нього. Виявляється, він з парашутом стрибав, був десантником. А до війни, кажуть, працював агрономом. Султанмурат, однак, не пам'ятав цього. Все довоєнне — як інший світ, уже й не віриться, що було воно, довоєнне життя.,.

Набравши великий оберемок соломи, Султанмурат вернувся в клас, одчинивши двері ногами. Учні зашепотіли, пожвавішали.

— Тихше, увага! —: вимогливо проказала Інкамал-апай.— А ти, Султанмурате, займайся своїм ділом, і без зайвого шуму.

В грубі, у самій серцевині перегорілого попелу, ще зберігся, тліючи, вогник, мов подих немовляти. Ото його й роздмухав під верчиком соломи. Потім підклав ще верчик, ще й ще, груба загула, пожираючи солому. Встигай тільки підкладати. Веселіше стало в класі.

Хотілось обернутися до хлопців, скорчити комусь кумедну міну, посмішити, а на декого посваритися кулаком про всяк випадок, особливо на Анатая, який сидів на задній парті. Він, чи ти ба, найстарший, йому п'ятнадцять з половиною років, задирака, та й до Мирзагуль, бува, чіпляється. Дулю б йому показати. На, мовляв, на! Але не можна цього робити. Вчителька сувора. Та й не хочеться зайвий раз засмучувати її. Щось останнім часом листів немає від її єдиного сина. Він командир, артилерист. Дуже вона ним пишається. А чоловік її десь зник ще до війни, щось лихе з ним трапилося. Не кажуть навіть люди, що з ним трапилося. Тому вона й приїхала в аїл і стала тут учителювати. А син її навчався в педучилищі в Джамбулі, звідти й пішов на фронт. Як побачить у вікно верхового поштаря Інкамал-апай, просто з уроку посилає кого-небудь по листа. Той вибігає надвір і, якщо є лист, щодуху мчить назад. Існує навіть черга — кому наступного разу бігти по листа вчительці.

Коли приходить лист, то вже справжнє свято! Інкамал-апай тут же швидко пробігає очима коротенького листа, і коли підводить голову від паперу, то ніби інша вчителька з'являється в класі. Неможливо залишатися спокійним, бачачи, як радіє твоя вчителька з сивими пасмами волосся, чепурно підібраними під хустку, не може серце не стиснутись, коли бачиш сльози на її очах.

— Усім вам, діти, великий привіт! Ваш агай живий-здо-ровий. Воює,— каже вона, стримуючи тремтіння в голосі, й класові ніяк не вдається приховати свою радість за неї. Всі усміхаються їй, немовби тягнуться до неї, поділяючи її щастя. Але наступної хвилини вона нагадує: — А тепер, діти, підемо далі.

І тоді настає найчудовіше, найкраще в навчанні: слова її ніби помножують свої сили, думка породжує думку, і все,

що вона розповідає, пояснює, доводить, проникає в розум і в душі учнів. Це її злет, і клас сидить зачарований...

Останніми днями щось тривожить її, щось тривожить... І, напевне, тому, коли в дверях класу з'явився голова колгоспу Тиналієв у супроводі завуча, Інкамал-апай поволі відступила до дошки. І все ж знайшла в собі сили сказати:

— Встаньте, діти. А ти, Султанмурате, іди на своє місце.

Причинивши дверцята груби, Султанмурат швидко повернувся до своєї парти.

Ті, що прийшли, привіталися.

— Добрий день! — відповів їм клас.

Настала насторожена пауза. Ніхто й не кашлянув навіть.

— Щось трапилося? —запитала Інкамал-апай.