Одіссея - Гомер

По багатьох ще містах, він сказав, доведеться
Знову блукати мені, весло своє взявши доладне,
Поки людей не зустріну таких, що ні моря не знають,
270] Ні, споживаючи їжу, приправити й сіллю не вміють,
Ні кораблів ще ніколи не бачили пурпурощоких,
Ані тих весел доладних, що крила судну заміняють.
Певну ознаку він дав, не ховавши від мене нічого:
Як подорожній, мене на путі перестрінувши, скаже,
275] Що на ясному рамені я віяльну маю лопату,
Можу я в землю тоді весло устромити доладне
Й жертви священної дар принести Посейдону-владиці —
Вепра, що свині пліднить, барана, а до того й бика ще —
Та повернутись додому й священні складать гекатомби
280] В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,
Всім їм по черзі. Й не в хвилі морській мене смерть після того
Легка спіткає, — спокійно її я зустріну появу
В старості світлій моїй, навколо оточений мирним
Щастям народу свого. Все й збудеться так, говорив він".
285] Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
"Як визначають хоч старість нам кращу богове безсмертні,
То сподіватися слід, що й нещасть ми позбудемось наших".
Так між собою вони розмову провадили щиру.
А Еврінома і няня у спальні тим часом постелю
290] Пишну уже їм стелили при світлі хиткім смолоскипів.
А як м'яке вони ложе старанно для них постелили,
Няня старенька пішла спочивать до своєї кімнати,
А Еврінома, їх покоївка, пішла перед ними
Із смолоскипом в руках, ведучи їх на ложе подружнє.
295] Як провела, повернулась назад. І з радісним серцем
В спальню вони увійшли, де їх давня стояла постеля.
А Телемах, свинопас і пастух, що корів випасає,
Ноги спинили свої і, танці спинивши жіночі,
Спати усі полягали у тінями вкритих покоях.
зоо От Одіссей із жоною, жаданої втіхи зазнавши,
Стали потому втішатись розмовою поміж собою.
Розповіла вона, скільки прийшлось їй, в жінках богосвітлій,
Витерпіть, бачачи в домі юрбу женихів знахабнілих,
ПІ о задля неї стількох баранів і биків убивали
305] Найдорідніших і стільки у дзбанах вина осушили.
А Одіссей, той паросток Зевсів, розказував, скільки
Горя він людям приніс і скільки нещасть перетерпів, —
Все розповів їй. Вона ж захоплено слухала, й сон їй
Не опадав на повіки, аж поки про все розказав він.
310] З того почав, як спершу здолав він кіконів, а потім
Як до родючого краю мужів-лотофагів приїхав,
Що їм накоїв кіклоп і як він помстивсь за погибель
Доблесних товаришів, що той їх пожер так нещадно,
Як до Еола прибув і його привітав він гостинно
315] Й вирядив, та не дала йому доля дістатись до краю
Рідного, — бурею знову підхоплений, стогнучи тяжко,
Довго носивсь він по хвилях багатого рибою моря;
Як після того вони в Телепіл прибули лестригонський,
Де й кораблі їх загинули, й всі в наголінниках мідних
320] Товариші, Одіссей лише втік з кораблем чорнобоким;
Ще про Кіркеїні підступи й спритність її розповів він;
Далі про те, як в задушну Аща оселю дістався
На кораблі многовеслім фіванця Тіресія душу
Там розпитати й як всіх там супутників бачив і рідну
325] Матір свою, що його породила й дитям годувала;
Як серед моря почув він сирен голоси милозвучні;
Як між блукаючих скель він проплив, між Харібди страшної
Й Скілли, що їх ніхто із людей не минає щасливо;
Як корів Геліосових товариші його вбили,
330] Як на швидкий корабель їх сірчану метнув блискавицю
Зевс громовладний і всі тоді разом загинули славні
Товариші, він один лише смерті лихої уникнув;
Як на Огігію-острів потрапив до німфи Каліпсо,
Як вона, прагнучи мати його чоловіком, тримала
335] В гроті глибокому, як годувала й зробити безсмертним
Пообіцяла йому і навік нестаріючим мужем,
Серця ж у грудях його, проте, вона цим не схилила;
Як, перетерпівши дуже, в країну феаків прибув він,
Як від всієї душі, наче бога, його вшанували
340] Із кораблем до рідного краю його відрядили,
Міді, і золота, й одягу вдосталь йому надававши.
Мовлячи це наостанку, у сон він солодкий поринув,
Що розслабляє нам тіло й турботи сердечні відгонить.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна.
345] В тій годині, коли, сподівалась вона, уже досить
Втіхи зазнав Одіссей і від сну, і від ложа дружини,
Золотошатну зорю вона ранню із хвиль Океану
Вивела — світло нести для людей. Із ложа м'якого
Встав Одіссей і так до своєї промовив дружини:
350] "Досить, дружино, обоє натерпілись ми вже тяжкого
Лиха, ти — тут, про мій поворот многотрудний додому
Плачучи гірко, мене ж, хоч і як я крізь злигодні рвався,
Зевс і всі інші богове оподаль вітчизни держали.
Нині ж, коли ми обоє жаданого ложа діждались,
355] Ти попіклуйся майном, що в домі лишилось у мене,
Я ж — худобою, що женихи змарнували зухвалі.
Сам відберу я багато, й ахеї повинні вернути
Решту, аж поки усі я обори свої не заповню.
Спершу за місто піду в наш сад я багатодеревний
360] Батька провідать шановного, — тяжко він журиться мною.
Знаю, дружино, розсудлива ти, тож тобі накажу я:
Тільки-но сонечко зійде, то й чутка по місту полине
Про женихів, що їх повбивав я у нашому домі;
Ти ж до верхніх покоїв іди і з служницями разом
365] Тихо посидь, не цікався нічим, ні про що не розпитуй".
Мовивши це, надягнув на рамена він зброю чудову
І розбудив Телемаха, і чередника, й свинопаса
Та бойове наказав їм озброєння в руки узяти.
Без сперечання мідні вони одягли обладунки,
370] Двері тоді відчинили і вслід Одіссеєві вийшли.
Вже розвиднялося всюди навколо, та млою Афіна
Оповила їх нічною і швидко їх вивела з міста.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ
СОРОКОВИЙ ДЕНЬ
Душі женихів, приведені Гермесом до Аїда, зустрічають там Ахілла і Агамемнона. Амфімедонт розповідає про загибель женихів Агамемнонові, який вихваляє мужнього Одіссея і доброчесну Пенелопу. Тим часом Одіссей відкривається батькові; під час обіду його впізнає Доліон та його сини. Чутка про загибель женихів викликає в місті заколот. Евпейт веде своїх спільників проти Одіссея. Одіссей залишається переможцем. Між ворогуючими за допомогою Афіни укладається мир.

ЗАМИРЕННЯ
Душі убитих мужів-женихів Гермес кілленійський
Повикликав тим часом до себе. В руках він чудовий
Жезл тримав золотий, що ним, коли хоче, то людям
Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.
5] Ним він махнув, і, скиглячи, душі за ним полетіли.
Як кажани, що зграями в темних печери глибинах,
Скиглячи, носяться, щойно котрий під склепінням скелястим
Раптом з їх ряду зірветься додолу, й один до одного
Туляться, скиглячи, тиснулись так і вони. За собою
10] Вогкими вів їх шляхами ласкавий Гермес рятівничий.
Так течію Океану вони, і скелю левкадську,
І Геліосову браму світлисту минали, й країну
Снів. До лук асфодельних дістались тоді незабаром,
Де примари домують, знеможені душі померлих.
15] Душу Ахілла, сина Пелея, вони там зустріли,
І Антілоха знайшли там безстрашного, стріли й Патрокла,
Й душу Еанта, що після безстрашного сина Пелея
Постаттю й виглядом був між інших данаїв найкращий.
Купчились круг Ахілла вони. Незабаром підходить
20] Близько до них душа Агамемнона, сина Атрея,
В смутку скорботнім навкруг його тіні усі позбирались
Тих, що в Егістовім домі з ним смертну спіткали недолю.
Перша до нього тоді душа Пелеїда звернулась:
"Сину Атреїв, гадали ми, Зевсові ти, громовладцю,
25] Був повсякчасно з усіх героїв-мужів найлюбіший,
Ти-бо мужами могутніми сам багатьма володарив
В краї троянськім, де стільки ахеї нещастя зазнали.
Та довелося, проте, й тобі передчасно зустріти
Пагубну долю, якої ніхто на землі не уникне.
30] Краще б тобі, що мав шану таку й багатьма володарив,
В краї троянському з іншими смертну спіткати недолю.
Пагорб могильний тобі насипали б там всеахеї,
Синові славу велику тоді ти лишив би навіки.
Але ж печальною смертю загинуть тобі довелося!"
35] В відповідь мовила так до нього душа Атреїда:
"Сину Пелея щасливий, на бога подібний Ахілле!
В Трої убитий далеко від Аргоса ти, а навколо
Сила троян полягло і ахейських синів щонайкращих
В битві за труп твій. А ти — на всю велич свою, величезний —
40] В вихорі пилу лежав, про битви комонні забувши.
Цілий ще день тоді билися ми і в запалі бою
Не угавали, аж поки сам Зевс не спинив ураганом.
До кораблів ми тоді перенесли тебе з бойовища
Й там на ложі поклали, водицею теплою й маслом
45] Тіло обмивши прекрасне. Круг нього данаї юрбою
Сльози гарячі лили й волосся собі обстригали.
Вчувши цю звістку, з моря з безсмертними німфами вийшла
Мати твоя. І такий розлігся над морем жахливий
Зойк, що трепет і дрож огорнув мимоволі ахеїв.
50] Швидко б схопились вони й до міських кораблів уже бігли б,
Тільки затримав їх муж, на досвід іздавна багатий,
Нестор, — поради його і раніше бували найкращі.
Отже, озвавсь він, добра їм бажаючи, й так до них мовив:
"Стійте, аргеї, заждіть! Не тікайте, синове ахеїв!
55] То його мати в гурті нереїд безсмертних із моря
Вийшла сюди — на свого поглянути вмерлого сина".
Так він сказав, і стримали страх свій одважні ахеї.
Доньки старця морського тебе обступили навколо
З лементом тужним і в одіж нетлінну тебе одягнули.
60] Музи, всі дев'ять, навкруг голосами чудовими в чергу
Скорбно співали. Нікого з ахеїв без сліз мимовільних
Ти б не побачив там, — так зворушило їх муз голосіння.
Цілих сімнадцять днів і ночей ми отак над тобою
Плакали, смертнії люди з богами безсмертними разом.
65] На вісімнадцятий — труп твій вогню віддали і навколо
Різали жирних багато овець і волів круторогих.
Спалений був ти в одінні богів із щедрим запасом
Масла й солодкого меду. Героїв ахейських багато
В зброї ясній, круг вогню, що яскраво палав, походжали,
70] Піші й комонні, і гомін страшний від того здіймався.
Потім, коли уже знищив цілком тебе пломінь Гефестів,
Вранці твої зібрали ми білії кості, Ахілле,
В посуд з маслом і цільним вином. Нам дала його мати,
Глечик отой золотий. Дарунок це був Діоніса, —
75] Нам пояснила, — й робота Гефеста, славетного бога.
Так твої білії кості лежать там, пресвітлий Ахілле,
Разом з костями Патрокла, померлого сина Менойта;
Поруч лежать і кістки Антілоха, якого найбільше
Ти поміж друзів своїх шанував після смерті Патрокла.
80] Потім над ними високий і гарний насипали пагорб
Ми цілим військом могутніх аргеїв, списами славетних,
Над Геллеспонтом широким, на мисі, що в море вдається
Так, щоб із моря було його здалеку видно всім людям —
Тим, які нині живуть і які народитися мають.
85] Мати, в богів попросивши знадних нагород за змагання,
їх серед поля змагань поклала найкращим ахеям.
Бачив не раз ти, в іграх під час похорону героїв
Участь беручи, як над померлим володаря тілом
Ремені молодь підтягує, маючи йти на змагання.
90] Дуже, проте, здивувавсь би душею, якби лиш побачив,
Що в нагороду поклала богиня тобі за змагання,
Сріблянонога Фетіда! Бо надто богам ти був любий!
Навіть по смерті імення твоє не загинуло, й завжди
Світлою слава твоя між смертними буде, Ахілле!
95] Ну, а мені ж то радість яка із війни, що зазнав я?
Визначив Зевс мені в день повороту загибель печальну
З рук Егіста й моєї підступної, злої дружини".
Так між собою вони розмову провадили щиру.
Саме в тій хвилі гонець наблизивсь до них світлосяйний,
100] Душі усіх ведучи женихів, Одіссеєм убитих.
Вдвох підійшли вони ближче, дивуючись з того, що бачать.
Зразу ж душа Агамемнона, сина Атрея, впізнала
Любе дитя Меланея, славетного Амфімедонта,
Бо гостював він колись у домі його на Ітаці.
105] Сина Атрея душа тоді перша до нього озвалась:
"Амфімедонте, як сталось, що в землю похмуру зійшли ви,
Всі однолітки добірні? Ніхто, добиравши ретельно,
Кращих мужів не знайшов би, напевно, у цілому місті.
Чи Посейдон розтрощив вас усіх в кораблях ваших бистрих,
110] Буйні наславши вітри і хвилю здійнявши високу?
Чи вас на суші де-небудь мужі повбивали ворожі
В час, як корів їх ви гнали й овечі отари чудові,
Чи на міста нападали, щоб їхніх жінок захопити?
Дай мені відповідь, я ж бо тобі доводжуся гостем.
115] Не пам'ятаєш хіба, як прийшов я до вашого дому
Із Менелаєм божистим удвох намовлять Одіссея
На кораблях добропалубних під Іліон вирушати?
Місяць ми цілий пливли по широкому морю, аж поки
Городоборця заледве умовили ми, Одіссея".
120] Амфімедонта душа тоді знову озвалась до нього:
"Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон!
Те, що ти, паростку Зевсів, говориш, я все пам'ятаю
І розповім про все оте щиро тобі і докладно,
Як нам лихої загибелі смертне довершення сталось.
125] Сватали ми жону Одіссея, відсутнього довго.
Ані відмови на шлюб ненависний вона, ані згоди
Нам не давала, лиш чорну нам Керу і смерть готувала.
Підступ ще й інший, проте, в лукавих задумала мислях:
Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась
130] Ткати тонку величезну тканину і так нам сказала:
"Юні мої женихи, хоч і вмер Одіссей богосвітлий,
Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
Покрив погребний, — щоб марно прядіння моє не пропало, —
Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно
135] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
Що залишився без савану той, хто надбав так багато".
Мовила це, і дух наш відважний у грудях скорила.
З того часу вона ткала удень полотнину велику
140] Й потім при факельнім світлі її уночі розпускала.
Цілих три роки ахеїв лукавством морочила жінка.
Аж на четвертому році, як знову весна вже настала,
Вряд перейшли місяці і сповнили дні своє коло,
Нам розказала одна із жінок, що все оце знала,
145] Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.
І довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.
Врешті тканину велику зіткавши, вона показала
Випраний чисто покров, що сяяв, як сонце чи місяць.
Саме тоді якийсь бог зловорожий привів Одіссея
150] В дім свинопаса, що жив у полях на околиці дальній.
Разом і милий прибув богорівного син Одіссея, —
Він із піщаного Пілоса в чорнім судні повернувся.
Смерть лиху женихам замишляючи, вдвох подалися
В місто преславне вони.