Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

В ньому була все та ж порочна й ваблива краса, але осінь життя вже кинули бляклі барви на щоки, пожовтила повіки, впряла в чорне волосся рідка повутинка сивини, пригасила очі. З них вже гляділа скорбна втома.

Постояла Оксана, а потім підійшла до ліжка, впала ниць і заплакала такими буйними, полекшливими й солодкими сльозами, якими не плакала давним-давно...

Взимку над крутобережним схилом наддінської гори, десь над опуклою хребтиною узгір'я, іменованого в про-стонаріччі "тиберем1*, кружляють, виють морозкі ЗИМОВІ вітри. Вони несуть з укритого голизинами горба білу крипіняву снігу, змітають його в замет, наверствують. Цукровогіскриста на сонці, блакитна смерком, блідобузкова ранками й рожева на сході сонця — повисне над кручею снігова громадина. Буде вона, грізна німотністю, висіти, аж доки підточить її спідсподу відлига або, обтяжену влас-ною вагою, не штовхне порив бокового вітру. І тоді, поривана вниз, 3 глухим і м'яким гуркотом гуне вона, трощачи на своєму шляху дрібнорослі кущі тернини, ламаючи деревця глоду, що сором'язливо горнуться до схилу, навально тягнучи за собою кипучий, звихрений до неба срібний поділ снігової куряви. . .

Довголітньому почуттю Оксани, що громадилось подібно до снігового намету, потрібний був найдрібніший поштовх. І за поштовх той стала зустріч з Григоріям, його ласкаве: "Здорово, Оксано дорога !". А він? Чи він же не був їй дорогий? Чи не про нього ж усі ці роки згадувала вона щодня, щогодини, а в причепливих думках повертаючись все до нього ж? І хоч про що інше думала, хоч що робила, завжди незмінно, невідступно в думках своїх була коло Григорія. Так ходить колом у чигирі сліпий кінь, повертаючи навколо вісі поливальне колесо.. .

Оксана до вечора пролежала на ліжку, потім встала, опухла від сліз, вмилась, зачесалась і, з .гарячковою швидкістю, як дівчина перед оглядинами, почала одягатись. Одягла чисту сорочку, шерстяну бордову спідницю, запнулась, мельки глянула на себе в дзеркальце, вийшла.

Над Татарським сизі стояли присмерки. Десь на водопіллі тривожно гелготіли казарки. Неміщно-блідий місяць підводився спід наддінських тополь. На воді лежала схвильована брижами, зеленкувата стежка місячного світла. Із степу ще засвітла повернувся табун. По дворах мукали корови* що не наїлися молодої зеленини. Оксана не стала доїти свою корову. Вона вигнала з хліву білоніздре теля, припустила його до матері, і теля жадно приросло губами до тощого вимен', крутячи хвостові, напружено витягши Задні ноги.

Дарка Мелехова тількищо видоїла корову і з цідилкою та дійницею в руці рушила до куреня, як її окликнули 33а тину :

— Дарко!

— Хто це?

— Це я, Оксана... Зайди зараз до мене на часинку.

— Чого це я тобі знадобилась?

— Дуже потрібна! Зайди! ради Христа!

— Проціджу ось молоко, зайду.

— Ну, так я пожду тебе біля двору.

— Гаразд!

Трохи згодом Дарка вийшла. Оксана ждала Ті біля своєї хвіртки. Від Дарки йшов теплий запах сиродійиого молока, Запах загороди. Вона здивувалась, побачивши Оксану не З підтиканим подолом, а вичепурену, чисту.

— Рано ти, сусідко, упоралась.

— Моя норанка коротка без Степана. Одна корова за мною, майже не варю.. . Так, всухом'ятку чогось пожую — і край...

— Ти чого мене кликала?

— А от зайди до мене в хату на час. Діло є. ..

Голос Оксани тремтів. Дарка, невиразно здогадуючись

про ціль розмови,, мовчки пішла за нею.

Не світячи, Оксана, як тільки ввійшла до горнички, відчинила скриню, порилась у ній і, вхопивши руку Дарки своїми сухими й гарячими руками, почала похапцем одягати їй на палець каблучку.

— Чого це ти? Це, здається, каблучка? Це мені, чи що?

— Тобі! Тобі. Від мене... На пам'ять...

— Золота? — діловито спиталася Дарка, підходячи до вікна, при тьмяному світлі місяця роздивляючись на своєму пальці каблучку.

— Золота. Носи!

— "у, бііаси Христос... Чого треба, защо даруєш?

— Виклич мені... виклич Григорія вашого.

— Знов, чи що? — Дарка догадливо посміхнулась.

— Ні, ні! Ой, що ти І — злякалась Оксана, спалахнувши до сліз.—Мені з ним побалакати треба про Степана... Може, він йому відпустку б виклопотав.. .

— А ти чого ж не зайшла до нас? Там би з ним і побалакала, раз у тебе до нього справа? — з'юхидствувала Дарка.

— Ні. ні... Наталя може подумати... Незручно...

— Ну, та гаразд, викличу. Мені його не жалко!

Григорій кінчив вечеряти. Він тільки но поклав ложку, обсмоктав і витер долонею змочені узваром вуси. Почувши, що під столом до ноги його торкаються чиясь чужа нога, повів очима і помітив, що Дарка ледве примітно до нього моргнула.

"Якщо вона мною покійного Петра хоче замінити і зараз щось скаже про це, — виб'ю. Поведу її на тік, зав'яжу на і головою спідницю, і вишмагаю, як суку!" —розлючено подумав Григорій, що ввесь цей час похмуро приймав залицяння невістки. Але, вилізши зза столу й закуривши, він повагом пішов до виходу. Майже зараз же вийшла й Дарка.

Проходячи в сінцях повз Григорія, на льоту притисшись до нього грудима, шепнула:

— У, злодіяка! іди вже... Кликала тебе.

— Хто? — дихом спитав Григорій.

— Вона.

Годину згодя, після того як Наталя з дітьми поснули, Григорій в наглухо застебнутій шинелі вийшов з Оксаною З воріт астахівського двору. Вони мовчки постояли в темному провулкові і так само мовчки пішли в степ, що манив безгомінням, темрявою, п'янкими запахами молодої трави. Відкинувши полу шинелі, Григорій пригортав до

337

Тихий Дій

себе Океану і почував, як тремтить вона, як дужими Й рідкими поштовхами б'ються під кофтинкою її серце.

и

Другого дня, перед від'їздом Григорій коротко балакав З Наталею. Вона відкликала його набік, пошепки спитала:

— Куди вночі ходив? Звідки це так пізно повернувся?

— Чи й не пізно ?

— А то ні ? Я прокинулась — перші півні співали,, а тебе ще все не було...

— Кудінов приїздив. Ходив до нього в своїх воєнних справах раду радити. Це — не твого баб'ячого розуму справа.

— А чого ж він до нас не заїхав ночувати?

— Поспішав до Вешок.

— У кого ж він спинявся?

— В Абощевкових. Вони йому якоюсь далекою ріднею доводяться, чи що.

Наталя більш ні про що не спитала. Помітне було в ній якесь вагання, але в очах світилась потайність, і Григорій так і не зрозумів — повірила чи ні.

Він нашвидку поснідав. Пантелей Прокопович пішов сідлати коня, а Іллівна, христячи й цілуючи Григорія, зашептала скоромовкою:

— Ти бога ото ... бога, синку, не забувай ! Чутки мали ми, що ти якихось матросів порубав... Господи І Та ти, Гришо, схаменись ! В тебе ж он, * диви, які діти ростуть, а в тих, загублених тобою, теж либонь дітки позоставались ... Ну, як же так можна? Змалечку який ти був ласкавий та лагідний, а зараз так і живеш з насупленими бровами. В тебе вже, гляди, серце як вовче зробилось ... Послухайся матір, Гришуню 1 Адже теж не замовлений, і на твою шию шабля лихої людини знайдеться...

Грогорій невесело посміхнувся, поцілував суху материнську руку, підійшов до Наталі. Та холодно обняла його,

відвернулась, і не сльози побачив Григорій у сухих її очах, а гіркоту й притаєний гнів... Попрощався з діт-ворою, вийшов.

Притримуючи стремена ногою, держачись за шерстку кінську гриву, чомусь подумав: "Ну от, знов по новому повернулось життя, а на серці все так само холоднувато й порожни... Видно, і Ксанка зараз вже не зумід заело-питу цю порожнечу..."

Не оглядаючись на рідних, що товпились біля воріт, він ходою поїхав по вулиці і, проїжджаючи повз астахівський курінь, скоса поглядаючи на вікна, побачив у просвіті крайнього в горниці вікна Оксану. Вона, посміхаючись, махнула йому вишиваною хусткою і зараз же зібгала її, притисла до рота, до потемнілих від безсонної ночі очниць...

Григорій поскакав шибкою польовою риссю. Вибрався на гору, і тут побачив на літньому шляху двох вершників і підводу, що помалу посувались назустріч йому. У вершниках пізнав Антипа Бреховича та Стремянеікова—молодого чорненького й меткого козачка з верхнього кутка хутора. "Побитих везуть",— догадався Григорій, поглядаючи на волову підводу. Ще не зрівнявшись з козаками, спитав:

— Кого везете?

— Олексу Шаміля, Томіліна Івана і Якова Підкову.

— Убиті?

— На смерть.

— Коли?

— Вчора, навзаходй сонця.

— Батарея ціла?

Ціла. Це їх, батарейців наших, взяли червоні на квартирі в Калиновому куті. А ПІаміля порубали так... по дурному,

Григорій скинув папаху, сліз з коня. Підвідчиця, немолода козачка з Чира, спинила воли. На возі рядочком лежали зарубані козаки. Не встиг Григорій підійти до воза

як вітрець вже наніс на нього солодкавий запах. Олекса Шаміль лежав посередині. Синій, старенький чикменишко його був розхристаний, холостий рукав був підкладений під розрубану голову, а куска давним-давно відірваної ;руки, обмотана брудною ганчірочкою, завжди така рухлива, була конвульсійно притиснута до опуклого заслону бездушних гр}тдей. У мертвому вискалі білозубого Олек-синого рота навіки застигла лють, але полуб'янілі очі дивились на синд небо, на хмарку, що пропливала над степом, із спокійною і, здавалось, сумною задумою...

У Томіліна обличчя було невпізнанне; та, власне, і обличчя того не було, а так, щось червоне й безформене, навскоси стяте шабельним ударом Яків Підкова, що лежав на боці, був шафранно — жовтий, кривошиїй через те, що йому майже геть чисто зрубали голову. Спід розтеб-нутого коміра захисної гімнастерки стирчала біла кістка перерубаної ключиці, а на лобі, вище очей, чорною, променистою звіздицею кров'янів кулевий надріз. Хтось із червоноармійців, видимо зжалівшись над козаком, що трудно вмирав, стрельнув у нього майже всупір, так що навіть обпік, і чорні цяточки порохового запалу зостались на мертвому обличчі Якова Підкови.

— Ну що ж, братця, давайте пом'янемо своїх хуторян, покуримо за упокой їх,— запропонував Григорій і, відійшовши геть, попустив попруги на сідлі, розгнуздав коня і, примотавши повід до лівої передньої ноги його, пустив поскубити шовковистої стрельчасто вируненої зеле-нини.

Антип і Стремянніков охоче спішились, стриножили коні, пустили попасом, полягали. Закурили. Григорій, поглядаючи на клочувато-шерстого, ще не вилинялого вола, що тягся до дрібного подорожника, спитав:

— А Шаміль як загинув?

— Чи віриш, Пантелейовичу — через свій дур.

— Як?

— Та бачиш, як воно сталось,— почав Стремянніков.—

Вчора, сонце з полудня, виїхали ми в роз'їзд.