Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Завтра вранці жени їх до Вешенської під надійним конвоям. А нині пошли по хуторах гінців, щоб оповістили, яких типів женемо. їх народ буде судити своїм судом !

По тому поїхав.

LIII

Над хутором Сінгіним Вешенської станиці ополудні 20 квітня появився аероплан. Зваблені глухим рокотом

мотора, дітвора, баби й діди вибігли з куренів; задерши голови, приклавши до очей щитки долонь, довго дивились, як аероплан у похмурному піднебессі, перехиляючись, креслить шулячі круги. Гудіння мотора стало різкіше, погуч-нішало. Аероплан йшов на зниження, вибравши для посадки рівну площадку за хутором, на вигоні.

— Зараз почне бомби метати ! Держись ! — злякано гукнув якийсь здогадливий дід.

І натовп, що зібравсь на провулку, нирнув урозтіч. Жінки волоком тягли ревучу дітвору, діди з цапиною спритністю та меткістю плигали через тини, тікали до левад.

На провулку зосталась одна бабуся. Вона теж побігла було, та чи ноги підломились від страху, чи то спіткнулась на струпак, тільки впала, та так і лишилась лежати, безстидно задравши тощі ноги, безголосно репетуючи:

— Ой рятуйте, ріднесенькі! Ой, смертонька моя!

Рятувати стару ніхто не вернувся. Аероплан, страшно

рикаючи, з буряним ревом та свистом пронісся ледь-ледь вище "комори, на секунду заслонив своєю криластою тінню білий світ від витріщених у смертному ясахові бабусиних очей, пронісся і, м'яко вдарившись колесами об вологу Землю хутірського вигону, побіг у степ. В цей ото момент бабусі й приключився дитячий гріх. Вона лежала напівмертва, нічого ні під собою, ні круг себе не чувши і не вчуваючи. Зрозуміло, що вона не могла бачити, як віддалеки із страшної приземної птиці вийшли два чоловіки в чорній шкіряній одежі і, нерішуче потоптавшись на місці, озираючись, рушили до двору.

Але старий її, що заховавсь у леваді, в торішній зарослі ожиннику, був мужній дід. Хоч серце в нього й колотилось, як у спійманого горобця, але він все яс мав сміливість дивитись. Він ото й пізнав в одному з людей, що підходили до його двору — офіцера Богатирьова Петра, сина свого полчанина. Петро, що доводився Григорієві Богатирьову — командирові 6 повстанської окремої бригади — двоюрідним

12. Тихий-ДІн.

йратом, відступав з білими за Дінець. Але це був безперечно він.

Дід з хвилину допитливо придивлявся, по заячому присівши й звісивши руки. Остаточно переконавшись у тому, що поволі, врозвалку йде справжнісінький Петро Богатирьов, такий же блакитноокий, яким бачили його торік, лише трохи оброслий щетинкою давно не голеної бороди, — дід звівся на ноги, спробував, чи можуть вони його тримати. Тільки злегка тремтіли жижки, але ноги держали справно, і дід інохіддю задріботів з левади.

Він не підійшов до поверженої в прах старої, а навпростець рушив до Петра і його супутника, здаля скинув З лисої голови свій вицвілий козацький кашкет. І Петро Богатирьов пішав його, привітав помахуванням руки, усмішкою. Зійшлись*

— Дозвольте дізнатись, чи істинно це ви, Петре Григоровичу?

— Я самий, дідусю!

— От сподобив господь на старості літ побачили летучу машину! Тожто ми її й перелякались !

— Червоних поблизу нема, діду?

— Нема, нема, любий! Прогнали їх аж кудись за Чир, до хохлів.

— Наші козаки теж повстали?

— Повстати ото — повстали, та вже багатьох і назад повкладали.

— Як?

— Побили тобто.

— Ааа... Сім'я моя, батько — всі живі ?

— Всі... А ви зза Дінця? Мого Тихона не бачили там?

— Зза. Дінця. Поклін від Тихона привіз. Ну, ти, дідуню, покарауль нашу машину, щоб дітвора її не займала, а я — додому... Ходімо !

Петро Богатирьов і його супутник пішли. А з левад, спід повіток, з погребів та всяких щілин виступив переляканий народ, що там рятувався. Натовп оточив аероплан,

що ще дихав жаром нагрітого мотора, пахучим гаром бензину й мастила. Обтягнуті полотном крила його були в багатьох місцях продірявлені кулями та уламками набоїв. Небачена машина стояла мовчазна й гаряча, як загнаний кінь. Дід, що найперший зустрів Петра Богатирьова, побіг у провулок, де лежала його звалена жахом стара, хотів зрадувати її відомостями про сина Тихона, що відступив у грудні з окружним правлінням. Старої на провулку не було. Вона встигла дійти до хати і, забившись до хижки, похапцем переодягалась : міняла на собі сорочку й спідницю. Дід насилу розшукав її, крикнув:

— Петька Богатирьов прилетів. Від Тихона низький поклін привіз !—І невимовно обурився, побачивши, що стара його переодягаються.— Чого це ти, стара карга, прибиратись удумала? Ах, книш твоїй матері! І кому ти потрібна, чортяка облізла ? Чисто — молоденька !

... Незабаром в хату до батька Петра Богатирьова прийшли старики. Кожен з них входив, скидав біля порога шапку, христився на образи й поважно сідав на лаві, спираючись на костур. Зав'язалась розмова. Петро Богатирьов, попиваючи із шклянки холодне незбиране молоко, розповів про те, що прилетів він з доручення дінського уряду, що до завдання його входить встановити зв'язок з повсталими верхньодонцями і допомогти їм у боротьбі з червоними приставкою на літаках патронів і офіцерів. Повідомив, що швидко Дінська армія перейде в наступ на всьому фронті і з'єднаються з армією повстанців. Принагідно Богатирьов покартав стариків за те, що погано впливали на молодих козаків, які кинули фронт і пустили на свою землю червоних. Закінчив він свою мову так:

— ... Та вже, оскільки ви схаменулись і прогнали із станиць радянську владу, то дінський уряд вас прощаю-

— А в нас же, Петре Григоровичу, радянська влада зараз, за винятком комуністів. У нас же й прапор не трьох кольорів, а червоний з білим,— нерішучо оповістив один ІЗ стариків.

-— Навіть в обіхідці наші мблоді, сучі діти, неслухи, один оного "товаришем" козиряють!—вкинув інший.

Петро Богатирьов посміхнувся в підстрижені рудуваті вуса і, насмішкувато зіщуривши круглі блакитні очі, сказав:

— Ваша радянська влада — як лід напровесні. Ледве сонце пригрід — і вона зійде. А вже призвідців, що під Калачем фронт кидали, як тільки повернемось 33а Дінця, шмагати будемо.

— Шмагати, окаянних, до крові!

— Це вже форменно!

— Шмагати! Шмагати !

— Прилюдно сікти, поки пообмочуються! — зрадувано загомоніли старики.

..... ♦ ♦ #

Надвечір, оповіщені кіннонарочним, вмиленою трійкою, запряженою в тарантас, прибігли до Сінгіна командувач повстанськими військами Кудінов і начштабу Ілля Сафонов.

Грязі не змахнувши з чобіт та брезентових плащів, до краю зрадувані прильотом Богатирьова, вони мало не риссю вбігли до богагирьовської хати.

ш

Двадцять п'ять комуністів, виданих повстанцям Сердоб-ським полком, під підсиленим конвоям виступили 3 Усть-Хсперської. Про втечу годі було й думати. Іван Олексійович, шкутильгаючи всередині натовпу полонених, сумно і з ненавистю оглядав закам'янілі в люті обличчя козаків — командирів, думав: "Наведуть нам кінці. Якщо не буде суду — пропадемо".

Серед конвоїрів переважали бородані. Командував ними дід — старовір, вахмістр Отаманського полку. З самого початку, як тільки вийшли з Усть-Хоперської, він наказав полоненим не розмовляти, не курити, не звертатись із запитами до конвоїрів.

— Молитви проказуйте, антихристові слуги! На смерть ідете, годі грішити в останні години! У-у-у, дияволові виб...! Забули бога! Віддались нечистому! Заклеймилися вражим клеймом!—І то підносив наган — самозвід, то шарпав почеплений на шию плетений револьверний шнур.

Серед полонених було тільки дво§ комуністів з комскладу Сердобського полку,— решта, за винятком Івана Олексійовича, всі іногородні станиці (уланської, рослі й здорові хлопці, що вступили до партії з моменту приходу до станиці радянського війська, служили міліціонерами, головами хутірських ревкомів, після повстання втекли до Усть-Хоперської і влились до Сердобського полку.

В минулому майже всі вони були ремісниками: тееляри, столяри, бондарі, муляри, грубники, шевці, кравці. Найстаршому з них з вигляду було найбільш тридцять п'ять, наймолодшому—років двадцять. Кремезні, гарні здоров'яки, 3 великими руками, роздавленими важко фізичною працею, широкоплечі й грудасті, зовнішністю вони різко відріж-нялись від згорблених дідів — конвоїрів.

— Судитимуть нас, як гадаєш ?—шепнув один з уланських комуністів, що йшов поруч з Іваном Олексійовичем.

— Навряд...

— Повбивають ?

— Певне.

— Та в них же нема розстрілів! Козаки так казали, пам'ятаєш?

Іван Олексійович промовчав, але у нього іскрою на вітрі спалахнула надія: "А правда ж, їм нас не можна буде розстріляти. У них, у сволочей, гасло було викинуте: "Геть комуну, грабунки й розстріли!" Вони, за чутками, тільки до каторги засуджували... Присудять до різок, до каторги. Ну та це не страшно! На каторзі посидимо до зими, а взимку, як тільки Дін стане, наші знов їх натиснуть".

Спалахнула була надія і згасла, як іскра на вітрі: "Ні, повбивають! Озлились, як чорти! Прощай, життя!.. Ех, не так би треба! Воював з ними і їх же жалів серцем...

Не жаліти . треба було, а бити й вирубати їх до пня!.."

Він стиснув кулаки, заворушив у безсилій люті плечима і зараз же спіткнувся, мало не впав від удару по голові.

— Ти чого кулаки сучиш, вовчий блуд? Ти чого, питаюся, кулаки сучиш! — загримів, наїжджаючи на нього конем, ваххмістр, начальник конвою.

Він вдарив Івана Олексійовича ще раз нага м, розсік обличчя навскоси від надбрівної кістки до крутого, з ямочкою посередині підборіддя.

— Кого б' ш ? Мене вдар, діду ! Мене ! Він же поранений, за що ти його? — з благальною усмішкою, тремтячіш голосом крикнув один з ланців, і, ступнувши з натовпу, виставив наперед круті теслярські груди, заслонивши Івана Олексійовича.

— І тобі стане! Бийте їх станичники! Бий комунів!

Нагайка з такою силою розрубала захисну літню сорочку

на плечі фланця, що клапті скрутились, як листя, припалене вогнем. Змочивши їх, з рани, з враз спухлого рубця потекла чорна убійна кров ... Вахмістр, задихаючись з люті, топчучи конем полонених, увігнався в гущу натовпу, почав нещадно працювати нага$м.

Ще один удар впав на Івана Олексійовича. В очах його богряні блиснули зірниці, схитнулась земля, і мовби нахилився зелений ліс, що облямівкою вкривав протилежне піщане лівобережжя.

Іван Олексійович вхопився сво§ю маслакуватою рукою за стремена, хотів рванути з сідла озвірілого вахмістра, але удар тупиком шаблі збив його на землю, до рота поповзла задушлива ворсиста прісна пилюка, з носа й вушей, опікаючи, бухнула кров...

Конвойні били їх, зігнавши до купи, як вівці, били довго й люто.