На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Якщо на вітрині квіткової чи ювелірної крамниці його вабили квітки або клейноди, першою думкою Сванна було послати їх Одетті; він уявляв собі, як вона поділить утіху, якої зазнав він, як ця втіха подвоїть її ніжні почуття до нього, і наказував віднести закупку на вулицю Лаперуза негайно, щоб їй чимшвидше вручили його принос і він зміг відчути себе коло неї. Головне, аби при доставі вона була вдома, тоді вона буде ще ніжніша на побаченні у Вердюренів, а може, — хто його знає? — якщо хазяїн крамниці виявить моторність, вона пришле йому до обіду листа, а то й явиться до нього сюрпризом, щоб віддячитися. Раніше, аби вплинути на Одетту, Сванн гнівався, але нині він намагався, заслуживши її вдячність, видобути те найпотаємніше, що крилося в її почутті до нього і чого досі вона не відкрила.

Одетта часто опинялася на мілині, і тоді якийсь невідкладний борг змушував її просити Сванна виручити її. Він бував щасливий допомогти їй, як бував щасливий щоразу, коли міг наочно показати коханці, як він кохає її, або принаймні наочно показати, що він для неї розумний порадник, що його корисність безперечна. Звісно, якби на початку їхнього знайомства хтось сказав йому: "її підкупає твоє місце в суспільстві", а нині: "Твої гроші, ось що вона любить", — Сванн не повірив би, але й не дуже обурився б, якби з'ясував, що, на думку всіх, їх зводять докупи такі сильні рушії, як снобізм чи гроші. Але якби навіть і він сам допустив таку можливість, то, мабуть, не дуже побивався б відкриттям, що у любові Одетти до нього це міцніша підпора, ніж його тілесна врода чи душевні прикмети: інтерес, робив би їхній розрив неможливим. Осипаючи її подарунками, прислужуючись їй, він поки що міг покластися на переваги, не пов'язані з його особистістю, з його розумом, він міг не пнутися зі шкури, намагаючись їй сподобатися. І це раювання бути закоханим, жити тільки коханням, тією реальністю, в якій він іноді сумнівався, ще зростало в його очах через те, що він, прихильник нематеріальних переживань, охоче оплачував кохання, — так люди, не певні, чи справді видовище моря і гомін хвиль п'янять, переконуються в тому, а за одним заходом і в шляхетності й цілковитій безкорисливості своїх уподобань, винаймаючи за сто франків денно готельний номер з виглядом на всі ці красоти.

Якось роздуми такого роду привели йому на пам'ять час, коли йому говорили про Одетту як про утриманку, і йому знову здалося цікавим це чудернацьке роздвоєння особи: одна Одетта — утриманка, мінливо іскрявий сніп незнаних і демонічних елементів, обвитий отруйними квітами, цією оправою для самоцвітів, Одетта, що ніби зійшла з картини Ґюстава Моро, і друга Одетта, чиє личко світилося то жалем до нуждаря, то обуренням кривдою, то вдячністю за благодію, коротше, тими самими чуттями, які колись спізнавала його мати, які спізнавали його друзі, — Одетта, яка часто зачіпала в розмові те, що було йому знайоме найкраще: його колекції, його кабінет, його старого служника, банкіра, в якого Сванн тримав свої папери, — і тут Сванн усвідомив, що думка про банкіра нагадала йому, що треба позичити в нього гроші. Справді, якщо в цьому місяці він не подасть Одетті такої самої гойної допомоги, як у минулому, коли він вручив їй п'ять тисяч франків, якщо він не піднесе їй діамантового намиста, про яке вона так мріяла, то підупаде її захоплення його щедрістю, поменшає її вдячність, — а це її захоплення і вдячність його ощасливлювали, — і їй чого доброго закрадеться думка, що він уже (через стриманість у любовних освідченнях) не так кохає її, як раніше. Тоді він раптом спитав себе: а чи не цим, власне, визначається зміст виразу "утримувати жінку" (ніби це поняття могло й справді виникнути не з таємничих елементів зледащіння, а з пучини його буденного інтимного життя, з таких деталей, як тисячофранкова банкнота, така хатня й буденна, роздерта і склеєна, яку його камердинер, оплативши місячні рахунки і комірне, замкнув до шухляди письмового бюрка, звідки Сванн дістав її і послав Одетті разом з чотирма іншими такими ж банкнотами), і чи не можна все-таки прикласти до Одетти, але тільки з початку їхнього знайомства (бо ні на секунду він не допускав, щоб вона раніше брала гроші від когось іншого), цей такий, на його думку, несумісний з нею епітет: утриманка. Він не міг зглибити цієї думки, напад розумової ліні, яка була в нього спадкова, періодична і фатальна, погасив ясність його інтелекту з такою швидкістю, з якою в нашу добу електрики можна вимикати світло в цілому домі. Якусь хвильку його думка блукала помацки, потім Сванн скинув окуляри, протер шкельця, провів рукою по очах і нарешті побачив світло потому, як наткнувся на зовсім іншу думку, а саме — що йому треба наступного місяця послати Одетті не п'ять, а шість чи навіть сім тисяч франків, аби справити їй несподіванку і радість.

У ті вечори, коли Сванн не сидів удома в чеканні на побачення з Одеттою у Вердюренів або, точніше, в одному літньому ресторані у Булонському лісі й особливо часто в Сен-Клу, місцях, уподобаних Вердюренами, він вирушав обідати в великопанський будинок, де раніше був завсідником. Він не хотів утрачати зв'язків з людьми, які — як знати? — можуть колись прислужитися Одетті і завдяки яким йому і тепер часто вдавалося справляти їй приємність. До того ж давалася взнаки давно набута звичка до світського товариства, де розкоші породжували в ньому не лише зневагу до цього світу, але й гостру потребу в ньому, і хоча його розум тепер не бачив різниці між убогими халупами і князівськими палацами, чуття його так звиклися з палацами, що в халупах йому було дещо не по собі. Він ставив на одну дошку — самі вони в таку цілковиту неперебірливість ні за що не повірили б — скромних міщухів, які запрошували його на танцювальні вечори (сходи Д, шостий поверх, ліворуч), і принцесу Пармську, чиї бали славилися на весь Париж; але він не мав враження, що пробуває на балу, коли з батьками сімейств сидів у спальні в господині, і вигляд умивальників, прикритих серветками, і ліжок, обернутих у роздягальні, де просто на ковдри звалювали пальта й капелюхи, гнітив його, як гнітить нині людей, привчених за двадцять років до електрики, сморід чадної лампи або нічника. Коли Сванн обідав у місті, він велів закладати коней о пів на восьму; переодягаючись, він увесь час думав про Одетту, отож не чув себе самотнім, бо постійна думка про Одетту надавала хвилинам, коли він був далеко від неї, того самого своєрідного зачарування, яким були сповнені хвилини, проведені з нею разом. Він сідав до карети з таким відчуттям, ніби ця думка цибала туди ж таки і вмощувалася в нього на колінах, наче укохана звірючка, яку скрізь беруть з собою і яка просидить на колінах у тебе цілий вечір, залишаючись непоміченою для сусідів. Він пестив свою думку, він угрівався біля неї і, засовуючи у петельку пучечок орликів, відчував якусь млість і посіпував шиєю и морщив носа, ловлячи при цьому дрижаки. Сваннові нездужалося в останній час, він ходив як у воду опущений, особливо потому, як Одетта познайомила Вердюренів з Форшвілем, і його тягло відпочити на лоні природи. Але ні на один день поїхати з Парижа від Одетти він не зважувався. Стояла теплінь, прийшли найпогідніші весняні дні. Даремно кодував він по кам'яному місту, поспішаючи до якогось задушного особняка, — перед очима у нього весь час стояв парк у Комбре, там з четвертої години з мезеґлізьких полів віяв вітерець, там, недалеко від грядок спаржі у затінку дерев або на березі ставка, облямованого косариками і незабудками, або за обіднім столом, круг якого гасали наввипередки посаджені мішма трояндові і порічкові кущі, можна було дихати на всі груди.

Якщо зустріч у Булонському лісі або в Сен-Клу призначалася на ранню пору, Сванн так квапливо уставав з-за столу — надто, коли заносилося на дощ і можна було боятися, що "вірні" розійдуться раніше, — аж якось княжна де Лом (у неї обідали пізно, і Сванн попрощався перед кавою, щоб устигнути до Вердюренів на острові в Булонському лісі), зауважила:

— Їй-бо, якби Сванн був на тридцять років старший і йому дошкуляв сечовий міхур, то втечу його можна було б дарувати. А так це просто неподобство.

Сванн казав собі, що чар весни, яким він не міг натішитися в Комбре, знайдеться і на Лебединому острові чи в Сен-Клу. А що він думав лише про Одетту, то потім навіть не зумів пригадати, чи відчував він запах листя і чи світив місяць. При його появі лунала коротка фраза з сонати, її виконували в саду на ресторанному роялі. Якщо інструмента в саду не було, Вердюрени домагалися, щоб його туди доставили з окремого кабінету або з бенкетної зали. Сванна вони не полюбляли ще більше, ніж раніше, але думка влаштувати незвичайну розвагу, навіть для того, до кого вони не прихильні, будила в них під час приготувань перелітні й випадкові почуття симпатії й щирости. Іноді він казав собі, що ось минає ще один весняний вечір, і змушував себе поглянути на дерева, на небо. Але при Одетті він завжди хвилювався, до того ж останні дні його трохи трясла трясця, позбавляючи спокою і доброго гумору, того необхідного тла, на якому ми сприймаємо природу.

Одного вечора, коли Сванн за обіднім столом у Вердюренів сказав, що завтра у нього приятельська гостинка, Одетта заявила привселюдно, у присутності Форшвїля, який належав тепер до "вірних", у присутності художника та Коттара:

— Так, я знаю, що у вас завтра гостинка, отже побачимось у мене, але приходьте не надто пізно.

Хоча увага Одеттина до когось із "вірних" ще не будила у Сванна жодної підозри, але йому було дуже приємно, коли вона при всіх признавалася, з такою спокійною безсоромністю, у їхніх щовечірніх побаченнях, запевняла, що він у неї у привілейованому становищі і що, отже, він у неї перший серед інших. Звичайно, Сванн часто усвідомлював, що Одетта — найзвичайнісінька жіночка; він бачив, що влада над істотою, яка стояла набагато нижче за нього, не може тішити гонор, і що тут нема чим хвалитися перед "вірними", але тільки-но він спостеріг, що Одетта подобається багато кому, що вона вабить чоловіків, жага, яку вона викликала у них, будила в нього гостру потребу завоювати всі криївки її серця.