Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Ми, звичайно, знаємо, що за члени Цека Черних і Пантелєєв, ми пам'ятаємо їхні веселі оргії з Долгоруким, але маси цього не знають, і маси віритимуть їм, бо преса — найпереконливіший засіб боротьби, а Янкель і Пантелєєв, ми повинні визнати, найталановитіші шкідські журналісти.

Япончик на хвилину спинився, спостерігаючи, який вплив справили його слова, але одразу ж побачив безнадійність становища. Лестощі його не вплинули. Сламники, очевидно, навіть і не думали про каяття. Обидва сиділи, нахабно-зухвало оглядаючи противників.

Тоді Япончик перейшов до діла.

— Хлопці, треба ставити питання руба. Або Черних і Пантелєєв повинні негайно припинити видання своєї газети й випустити черговий помер "Юнкому", в якому публічно визнають свої помилки, або…

— Що — або? — із зловісною байдужістю запитав Янкель.

— Або ми будемо змушені обнародувати минуло членів Цека, зняти їх з постів і… якщо не зовсім… то хоч на місяці, виключити з Юнкому. Ми повинні підтримувати тверду дисципліну.

— Ну й підтримуйте собі, братики! — істерично викрикнув Янкель. — "День" ми не закриємо, навпаки, ми його зробимо щоденним. Прощайте.

Двері хряснули за сламниками. І Юнком негайно поставив питання про виключення Янкеля та Пантелєєва. Постанову провели, і сламників виключили. Одразу ж обрали нову редколегію, якій доручили екстрено випустити номер "Юнкому" із спростуванням. Горобця призначили видавцем, Пильникова — редактором. Тільки-но розійшовся пленум і Юнком опустів, нова редколегія взялася готувати номер, і на другий день з гріхом пополам "Юнком" вийшов.

Два тижні республіку Шкід лихоманило. Всі стежили за боротьбою двох течій. На стороні Юнкому був завойований раніше авторитет, на боці сламників— техніка, вміле спрямування газети й симпатії тих хлопців, яких Японець та його група не пускали в Юнком.

Янкель і Пантелєєв після виходу нового "Юнкому" розвинули шалені темпи. "День" став щоденного газетою, а згодом до нього додали ще й вечірній випуск.

Новий "Юнком" був занадто млявий і слабкий, щоб боротися з газетою, яка зразу стала така поширена і популярна. Справи в осередку йшли дедалі гірше. "День" повільно, але певно утовкмачував шкідцям, що лінія Юнкому неправильна, а сам Юнком міг тільки на мітингах відбивати удари опозиції, бо орган їх не міг встигнути за органом сламників. Маси відходили від Юнкому, стали недовірливі, і тільки читальня по вечорах допомагала Юнкомові боротися з Янкелем та Пантелєєвим, але й вона висіла на волосинці. Юикомці добре знали, що три чверті всіх книг у читальні належить опозиції і що рано чи пізно читальню розорять.

І це сталося. Раз увечері до Юнкому ввійшов Янкель та Пантелєєв. Читальний вечір був саме в розпалі.

Десятки шкідців сиділи за столами, читали або розглядали картинки в журналах та книгах. Янкель зупинився біля дверей, а Пантелєєв підійшов до Японця і з вишуканою коректністю сказав:

— Дозвольте мені наші книжки?

Японець зблід.

Він ждав цього давно, але тепер раптом злякався. Розгром читальні відбирав останню можливість залучити й утримати маси. Однак треба було віддати.

— Беріть, — байдуже кинув він, але Пильников, що стояв поруч, почув у голосі Єоніна незвичне для нього тремтіння.

— Беріть, — повторив Японець.

Під хихикання і глузування над збанкрутілим керівництвом сламники забирали свої книжки, але тепер їх уже не цікавило падіння та загибель Юнкому і брали вони своє тільки тому, що для поповнення свого "південного фонду" вирішили загнати книжки на барахолці.

Воювати сламникам набридло. Вони знову згадали свою ідею і відвели в газеті цілу полосу під відділ "Кіно", де вміщували рецензії на фільми, портрети відомих кіноартистів.

Юнком дістав перепочинок, і справи його почали поправлятися.

"ШКІДКІНО"

Мікроб німецького вченого. — Мікроб залітає в Шкіду. — Трест "Шкідкіно". — Перший сеанс. — Комерційний розрахунок. — Сумна ліквідація фірми.

Якийсь, учений, не знаємо, жартома чи серйозно, заявив, що він відкрив новий мікроб cino, який, потрапляючи в людський організм, примушує людину хворіти на манію кіноакторства.

Напевно, згаданий мікроб кіно залетів у Шкіду й заліз у піддатливі організми Янкеля та Пантелєєва. Манія кіно, яка відійшла було під час розладу в Цека, знову дала відчути себе.

Одного понеділка два старші класи школи ходили в кінематограф — в "Олімпію", що на Міжнародному проспекті. Дивилися якийсь нікчемний американський бойовик з традиційними ковбоями, бійками, погонями та поцілунками. Янкель і Пантелєєв повернулися з кіно збуджені.

— Ех, матінко моя, — зітхнув Янкель, — так би й поскакав через прерію з баден-паулькою на потилиці і з маузером у руках.

— Авжеж, — відповів Пантелєєв, який останнім часом змінив бажання бути режисером на рішення стати кіноартистом. — Авжеж. А я б зараз… знаєш… я б хотів у павільйонній нічній зйомці пришивати з-за рогу якого-небудь маркіза.

— Надто вже довго ми не можемо здійснити свою ідею, — знову зітхнув Черних, — та й забули про неї зовсім.

— Ех, Одеса-мама… А знаєш що? Чи не краще нам у Баку поїхати? Там Перестіаиі…

— Ні, він не в Баку. Віл у Тифлісі. А втім, з'їздимо і в Баку. І в Тифліс змотаємося. Почекай, ось зберемо два червінці…

— А зараз що? Я не можу чекати, Янкелю… Слово честі.

— Дурень. Нервовий який! Що ж робити — без гамзи далеко не заїдеш. Тут нам, чи що, ставити фільми?

Льонька Пантелєєв раптом засяяв.

— Ідея! — закричав він. — Чому б нам не влаштувати своє кіно?

— Ти що, збожеволів? — співчутливо поцікавився Янкель.

— Ніскілечки. І тобі раджу не божеволіти, а послухати.

— Слухаю, — сказав Янкель.

♦

В усіх класах висіли невеликі плакати, написані від руки акварельними фарбами:

Шкідці дивувалися. Ніхто не знав, чия це вигадка, що це за "Шкідкіно", всі, нічого не розуміючи, перепитували:

— "Шкідкіно"? Що за чорт? Ти не знаєш?

— Не знаю. Вітя, напевно, апарат десь викопав.

— Чарівний ліхтар, мабуть.

— Ні… Це юнкомці туманні картини — анатомію всяку — показуватимуть.

— Анатомію! Дурень! При чому ж Пупкін і анатомія?

— Пупкін? Пупок…

— Ну й ще раз дурень!

— А я так думаю — усе це для бузи зроблено, глузує хтось, от і все…

— Побачимо.

До п'ятниці Шкіда була в невіданні. У п'ятницю ввечері ще з сьомої години до Білого залу потяглися шкідці. Зал було напівосвітлено. Сцену закривала темна завіса, і за неї поки що нікого не пускали. Коли хтось хотів трохи відкрити завісу і заглянути вглиб, Пантелєєв, який був десь за лаштунками, одразу кричав сердитим голосом:

— Куди лізеш? Терпіння немає почекати, чи що? Киш!

Рівно о восьмій годині на авансцену за завісу вийшов Янкель.

— Товариші, — сказав він. — Прошу уваги. Зараз ви побачите фільму "Пупкіи у розбійників" — першу постановку об'єднаного тресту "Шкідкіно". Прохання додержувати тиші, бо Вікмиксора не поставлено до відома, а він, як ви знаєте, перебуває за двадцять ярдів звідси. Прошу піднятися на сцену, де тимчасово міститься наш кінотеатр.

Сказавши це, Янкель розкрив край завіси. Шкідці полізли на сцену. Там було зовсім темно. За кулісами чути було постукування молотка й лайка Пантелєєва.

— Що за буза? — прошепотів хтось. — Де ж тут кіптель?

Хтось висловив сумнів у реальності кіно, хтось заскиглив:

— Ну що ж, починайте!..

В цю мить на одній стіні сцени спалахнуло квадратне вічко розміром десь три на три дюйми. Шкідці радісно загомоніли.

— Диви-но! І справді… Засвітилося!

Кінематограф Пантелєєва і Янкеля відзначався своєрідною будовою. Екрана як такого не було. Через проекційне віконце проходила довга паперова стрічка з окремими "кадрами" — малюнками, яку освітлювала ззаду потужна електрична лампа. Дивитися доводилось, відходячи од вічка не далі як на три кроки…

Але шкідці не були вимогливі, а крім того, видовище, яке влаштували сламники, було тим конем, якому в зуби не дивляться. Тому шкідці зустріли стриманими, але одностайними оплесками перший титр:

Діждавшися, щоб усі прочитали цей напис, Пантелєєв пересмикнув стрічку далі. Наступний "кадр" зображав товсту фізіономію чоловіка, під якою красувалися вірші:

Найкращий у світі чоловік.

Смішний і кумедний — ось він, ось:

З брилем солом'яним на голові

Вилазить на сцену Пупкін Антось.

Далі було зображено Пупкіна, що сидів на садовій лаві і читав газету.

Раз улітку, десь надвечір,

Років п'ять тому назад,

Від нудьги взявши газету,

Наш Антось забрався в сад.

На Пупкіна, що захопився читанням, напали розбійники, які вилізли з кущів. Зв'язавши бідолаху вздовж і впоперек товстенним канатом, вони затягнули його в своє лігво і, кинувши в підвал, пішли. Пупкін з допомогою різних хитрощів, які часто практикуються в детективних фільмах, вибрався на волю і –

Знову Антон Мнтрофанович Пупкін,

Доки надувши, стиснувши губки,

Вільний, здоровий навіки-віків.

Як двадцять корів і п'ятнадцять биків.

Кінець

Демонстрація "фільми" тривала не більше як три хвилини, але шкідці були захоплені. Висловивши свої почуття оплесками, вони вже зібралися розходитись, коли "екран" знову спалахнув, повідомляючи, що "зараз піде видова з життя школи Достоєвського". "Видова" — це, виявилося, були вдало замальовані Янкелем сценки шкільного життя в різних його моментах — у класі, в їдальні, в спальні, за пилянням дров — і деякі типи халдеїв та шкідців.

Хлопці розходилися дуже задоволені сеансом.

— Оце я розумію, — казав Купець, — це тобі не Юнком!

Через два дні "Шкідкіно" поставило новий фільм — "Пупкін попадає в лавру", — в якому було дотепно показано пригоди Пупкіна серед злочинного світу Петрограда.

Програму міняли кожні два дні… Одного разу, коли режисер і сценарист перебували в "кінотеатрі", переглядаючи щойно виготовлений фільм "Антон Пупкін у преріях", Янкель сказав:

— А знаєш, ми могли б мати користь із свого кіно!

— Тобто як користь? — здивувався Пантелєєв.

— Та так… не вічно ж нам в "Шкідкіно" марудитись! Ідеал же наш Держкіно…

— Ну то й що ж?

— Давай влаштуємо платне кіно.

Пантелєєв задумався.

— Не підходить. Ще почнуть скиглити.

— Нічого. Дві копійки золотом призначимо — це недорого.

"Пупкін у преріях" йшов уже в умовах комерційною розрахунку. Платність помітно позначилася_ на відвідуванні. В перший день прийшло тільки десять чоловік, в другий іще менше — всього шість чи сім.

— Так, справді не підходить, — погодився Янкель. — Треба, знаєш, щось придумувати.

І сламники придумали.

Звичайно перед демонстрацією нового "фільму" давали анонси в афішах і плакатах, які розвішували по класах, а цього разу маленькі афішки роздавали на руки.

Уперше за довгий час Білий зал був переповнений.