Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід
У мене батько й мати сволота, тільки ти друг. А я з'їхав, скотився під три чорти…
Пили, співали, танцювали…
Потім усією компанією, босою, рваного і п'яною, пішли гуляти… По вулиці йшли — сміялися, кричали, лаялись, а Безсовісний ішов, похиливши голову, і на прохання Гужбана співав:
— Не ходи, милий, із міста п'яний,
Тебе зачалить кожен лягавий.
— Мила Дуся, я не боюся,
Якщо зачалить, я відкуплюся.
Біля Калиикіного мосту стояв автомобіль, поганенький фордівський автомобіль, тонконогий, схожий на панського хлопчика в коротких штанцях, з голими колінами.
— Мотор! — закричав Гужбан. — Мотор! У житті не їздив на моторі.
— Скільки до Невського? — звернувся він до шофера.
Шофер — латиш або німець — подивився з подивом і жахом на босих, патлатих хлопців і крикнув:
— Іди геть, хулікан!..
— Скільки? — розлютившися, прокричав Гужбан, вихоплюючи з кишені пачку лимонів.
Шофер похапцем роззирнувся, відчинив дверцята автомобіля.
— Сітай… П'ятдесят лимоніф…
— Лізь, шпана! — закричав не задумуючись Гужбан.
Полізли, босі, в шкіряну коляску фордівського автомобіля. Вмостились. Їхали недовго, по Фоитанці. На Невському шофер одчинив дверцята:
— Филазь.
Вилізли, тинялися по Невському…
Їли морозиво з несмачними вафлями (на вафлях написи — "Коля", "Валя", "Дуня"), їли яблука, курили "Трьохсотий "Зефір" і лаялися з перехожими.
Потім пішли оравою в кіно. Фільм страшний — "Таємнича рука, або Криваве кільце" з Пірль Уайт у головній ролі.
Дивилися, лузали насіння, смоктали іриски й відригували випитим за день самогоном та пивом.
Додому в школу поверталися пізно, за північ… Заспаний Мефтахудин відчиняв ворота, лаявся.
— Сволота, секім башка… Діждетеся Віктир Миколаїча.
Нічний вихователь записав у "Літопис":
"Старолипський, Офенбах, Козлов, Безсовістин, Пантелєєв, Черних і Курочкін пізно повернулися з прогулянки в школу, а вихованці Долгорукий і Громоносцев не прийшли зовсім".
Гужбан і Циган у школі не почували, вони почували на Ліговці…
♦
Янкель і Пантелєєв стояли опустивши голови, не дивилися в очі. Цекісти, скупчившись коло стола, дихали рівно й впивалися поглядами в обвинувачених…
Міркували:
— Самі призналися. Треба зважити.
— Факт. Догану винесемо, без розголосу.
І до тих двох:
— Дивіться!..
Янкель і Льонька глянули в очі Японцеві.
— Япончик!.. Слово честі… Сволота ми!..
♦
У Гужбана гроші закінчилися швидко. Тільки здавалося, що важко витратити вісімсот мільйонів, а глянеш, за день прогуляв половину, там іще і ша! — сідай на колун. А сидіти на колуні — з махрою, з фунтяшником хліба — після шоколаду, кіно, шинки вестфальської і автомобіля — діло нелегке.
Гужбан задумався про нове. Нове скоро придумав і здійснив.
Темної ночі та сама компанія зламала склад ПЄСТ, що містився на шкідському ж дворі. Виламали в дверях фільонки, пролізли, винесли ящик цигарок "Осман", фільонки забили.
Знову гуляли.
На підлозі, в коридорах, у класах і спальнях школи — скрізь валялися недокурки з золотим обідком. "Осман" курила вся школа, і на колуні ніхто не сидів: щедрим себе показав Гужбан з мільярда.
Трапилося ще — пішли у відпустку найкращі халдеї — Костолмед і Олмикпоп. Еланлюм розгубилася зовсім, уже не могла керувати, стримувати дисципліною Содом і Гоморру…
Почалися нестримні крадіжки. Крали рушники, ковдри, черевики.
Юнком намагався боротись, але при першій же спробі підручні Гужбана побили Фінкельштейна і пригрозили. Пантелєєву та Янкелю, що розкажуть усій Шкіді про кофе й Пірль Уайт.
Якось прийшов до Пантелєєва Голий пан. Він дружньо ставився до Пантелєєва, любив його і говорив по-людськи.
— Боюсь я, Льонько, — сказав він. — Наші напад на "Скороход" готують, треба сторожа вбити… Їй-бо… Я маю вбивати…
Зблідлий гімназистик Голенький розповідав:
— Я. Та я… Потім прийде в їдальню Вікмиксор та скаже: "Хто вбив?" — так я б не витерпів, істерика би зі мною сталася, закричав би…
Голий плакав брудними сльозами, морщився, як котеня…
— Ну нічого, — втішав Пантелєєв, — ти ще не пропав… Вилізеш…
А колись сказав:
— Записуйся в Юнком.
Здивувався Голий, не повірив.
— А хіба приймуть?
— Спробуємо.
Повів Льонька Пана на юнкомські збори, сказав:
— Ось, Старолинський хоче записатися в Юнком. Правда, він тут накоїв усякого, але кається, і, крім того, у нас не комсомол; організація своя, дефективна, і вимоги свої.
Прийняли в кандидати. Стаж кандидатський призначили досить довгий і зобов'язали порвати з Гужбаном.
Але Гужбаи не охолов. Зробивши одне діло, він брався до іншого. Покінчивши з ПЄСТ, вивіз стекла з аптекарського магазину, зрізав у шкільних убиральнях фанові свинцеві труби. Одної ночі в Шкіді пропали всі електричні лампочки — осрамівські, світлановські і дивізорні — довгі, як снаряди тридюймової гармати.
Зараза ширилася по всій Шкіді. Покровський ринок, безпатентні вуличні торговки тремтіли від зухвалих хлопчачих нападів.
Це в ті дні співала обводненська шпана пісню:
З Достоєвського рвонув
І по вулицях гайнув…
Ось підходить до Покровки,
А там баби, дві торговки,
Лають так, що просто сміх,
Достоєвців геть усіх,
А найбільше їх сисця –
Ламца-дріца а-ця-ця…
Це в ті дні школа, здавалося, пройшовши величезний шлях, відступила назад.
ПЕРШИЙ ВИПУСК
У вітряну ніч. — Без плацкарти й сну. — В Пітері. — Еланлюм доповідає. — Біля прикритого абажура. — Остракізм. — Нерадісний випуск. — Знову стукотять колеса.
Вовком вила за вікном вітряна ніч, стукотіли на стиках колеса, над дверима тьмяно блимала в ліхтарі свічка. Поруч у сусідньому купе, за стіною, хтось без угаву співав:
Була хуга, вила, вила,
Вогника — піде,
Коли мати породи-ила
Бідного мене…
Співав, не замовкаючи, довго й нудно; і тільки пізно, коли стояли в Твері — паровоз пити пішов, — замовк: мабуть, заснув… За вікном завивала на всі голоси вітряна ніч, а в купе хропіли — студент з обмотками на ногах, дама у зношеному траурі і уфімський татарин з дружиною. Хропіли всі, а татарин до того ще присвистував носом і зітхав у сні.
Вікмиксорові спати не хотілося. Вдень він трохи поспав, а тепер сидів нерухомо у кутку, в напівтемряві, і, прикрившись від світла ліхтарів, думав…
Думки повзли нерівні, незв'язні, тягнулися туди, в той бік, куди крутилися колеса вагонів, — до Пітера, до Шкіди.
За місяць з'їзду Вікмиксор ще дужче полюбив Шкіду, зрозумів, що Шкіда — його дитя, яке він хоче й любить доглядати. Що там? Чи все гаразд, чи не трапилося чого? Знає Вікмиксор, що все може трапитися: Шкіда — дитина-виродок, покластися на неї важко. А саме тепер і момент небезпечний: багато "необроблених", нових дефективників прийшло перед самим Вікмиксоровим від'їздом…
Що ж там?..
Думав Вікмиксор… А потім задрімав. Снилися — Мінін на Критій площі, "Літопис", Еланлюм, хлопці в шкільній їдальні за чаєм, вивіска на М'ясницькій — "Головчай", доповідач поголений, з вусами вниз, на з їзді соцвиху і знову Шкіда — Японець з гербом-соняшником у руках, Юнком…
Потім усе змішалося. Вивіска на М'ясницькій попала в "Літопис", "Літописом" розмахував голений доповідач соцвиху, до шкільної їдальні ввійшов кам'яний Мінін… Вікмиксор заснув.
Розбудив студент:
— Вставайте, товаришу… Пітер.
Вставати не хотілося. Позіхаючи, спустив ноги, підняв пальто, що впало на підлогу.
Коли вийшов на майдан, — радість забилася в грудях. Теплим, рідним видалося все — пітерські візники, газетярі, носії. І навіть Олександр III з "вінцем безсмертного безслав'я" видався, красунем.
Над Петроградом вставав ранок.
Було не жарко. Вікмиксор хотів сісти в трамвай, але трамвая довго не було, і він вирішив іти пішки. Скинув пальто й пішов, по Ліговці, по Обвідному до школи. Дужче, ніж доти, непокоїло питання: що там?
На Обвідному, біля електричної станції, каталі возили по сходнях на баржу тачки з вугіллям. Вікмиксор постояв, подивився, як чорне вугілля, падаючи в залізне черево баржі, сяяло кришталевими скалками, подивився на воду, що блищала накипом нафти, потім згадав — що там? — і пішов швидше.
Сонце вперто лізло вгору, було вже жарко, золота сковорідка стояла тепер біля Новодівочого монастиря.
♦
Еланлюм сиділа, Вікмиксор стояв, хмурився, слухав. В його очах уже не було усмішки.
— Ах, Вікторе Миколайовичу, я з сил вибилася, я нічого не могла зробити, я стомилася…
Вікмиксор стояв, опираючись на шифоньєрку. Мовчав. Слухав. Еланлюм розповідала:
— Цей Долгорукий… Він невиправний, він рецидивіст, він страшний…
Вікмиксор мовчав. У його очах усмішка ставала розгубленою, сумною, майже розпачливою.
Потім довго сидів у себе в кабінеті за масивним столом і, прикривши абажур, думав:
"… Долгорукий безнадійний?.. Не може бути, що в п'ятнадцять років хлопець безнадійний… Щось не використано, якийсь засіб забуто…"
Висунув шухляду стола, вийняв коричневу панку з написом: "Характеристики в-ців".
Знайшов і відклав одну.
… Сивер Долгорукий… Злодій. Крав у приюті для дітей артистів, крав у товаришів… Дитбудинок № 18… Крав… Царськосельська гімназія. Крав, вигнано… Вчився погано… Інститут для дефективних підлітків… Крадіжка, втеча… Лавра…
А все-таки щось іще не використано. Що ж?!
І ось знайшов, згадав забуте. Трудове виховання!
Праця, фізична праця… Вона в майстернях і фабричних цехах, біля домни, біля плуга, біля трактора "Фордзон". Праця — найкращий вихователь на землі, вона зможе зробити те, чого не змогли зробити люди з книгами…
До неї вирішив звернутися Вікмиксор по допомогу, коли справа здавалася вже безнадійною.
Того ж дня, стомлений, метався він з губвно у земвідділ, з земвідділу в профос. Доводив, переконував, а переконавши, повертався в Шкіду і, піднімаючися по сходах, наспівував:
Хоч нелегко нам іти –
Ми досягнемо мети:
Вийдемо у люди.
За вечірнім чаєм Вікмиксор, хмурячись, ввійшов у їдальню.
— Здрастуйте!
— Драстє, Вікторе Миколайовичу, — відповіли глухим хором.
Сиділи, чекали. Знали, що Вікмиксор щось таке скаже, а якщо скаже, то щось нерадісне.
Мовчали. Дмухали в кухлі гарячого чаю, жували хліб. Маркс — портрет над столом волинян — вдивлявся в похмурі зіниці Федора Достоєвського. Хлопці дивилися на Вікмиксора. Вікмиксор мовчав. Пара туманом пливла над столами…
Нарешті Вікмиксор сказав:
— Сьогодні — загальні збори.
Хтось зітхнув, хтось запитав:
— Коли?
— Зараз же… Після чаю.
Кінчили чай, чергові відділень прибрали посуд, змели хлібні крихти з оббитих чорною клейонкою столів.
