Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Але незабаром знайшлися хлопці, які зрозуміли, що з такого становища можна мати користь. Ватажком став Сивер Долгорукий, що недавно прийшов у Шкіду.

Походження він був, за шкідськими масштабами, високого — сип артиста, а зовнішність мав дуже грубу, чому й дістав у Шкіді прізвисько Гужбан.

Гужбан народився в інтелігентній сім'ї — батько, матір і сестра його, як сказано вище, були артисти. Звикнувши до вільного життя богеми, батьки віддали сина змалечку у приют для дітей артистів. Там Сивер пробув до дев'яти років і вже встиг показати свою натуру. В "артистичному" приюті він крав, хуліганив. Його перевели в Царське Село, в приют класом нижче. Там він показав себе повністю, крав уже запоєм: у начальства, обслуговуючого персоналу і навіть у товаришів. Вчився в Царськосельській гімназії, але вчитися не любив, ледарював і до того ж виявив злодійські здібності. З першого ж класу його вигнали. Незабаром вигнали і з приюту — перевели в інший приют, для дефективних…

Сталося це вже після революції. На той час Сивер Долгорукий встиг навіки втратити батька, матір і сестру. Батько вмер, а матір і сестра виїхали невідомо куди, забувши про нього, — може, в гарячці, а може, й навмисно. Долгорукий пішов по дефективних приютах, з кожного вилітав за крадіжки, в деяких ніби ставав серйознішим, але, не витримавши й прокравшись, ішов далі. Побував у лаврі і зрештою якось потрапив у Шкіду. Сюди він прийшов, маючи репутацію "безнадійного", але Вікмиксор прийняв його, бо не вважав, що можна говорити про безнадійність хлопця, якому щойно минуло п'ятнадцять років. А втім, вік Долгорукого завжди і для всіх лишався загадкою. Він казав, що йому п'ятнадцять років, а на вигляд здавалося — не менше вісімнадцяти. Перевірити ж було неможливо — метрику Долгорукого загубили, отож дуже ймовірно, що в роках він прибріхував, — можливо, для того, щоб відтягти строк підсудності. В усякому разі він прийшов з дуже недоброю славою, в Шкіді одразу ж почав бешкетувати, красти, а тут підвернулося "безвладдя", і він повністю показав свою натуру.

♦

Гужбан був у сламі з Циганом. Циган, сам хлопець розвинений, любив дружити з хлопцями молодших класів, і притому дуже часто з страшенними бешкетниками. Може, розраховував уберегти їх од остаточного падіння, хоч і сам у моральному відношенні був не дуже стійкий. Гужбан був хитрий і водночас сильний. Тільки перед ним знічувався Циган. Долгорукий зумів підкорити його своїй волі.

Одного разу після уроків Гужбан зайшов у четверте відділення і покликав Цигана:

— Ходімо, мені треба з тобою поговорити.

Циган встав і вийшов з класу. Вони пройшли у верхній зал і сіли на підвіконня.

— У чому справа? — спитав Циган.

Гужбан озирнувся навкруги і, прицмокнувши язиком, таємниче пробасив:

— Діло є… Заробити можна.

— На чому?

Гужбан ще раз передбачливо озирнувся.

— Кофе… — зашепотів він. — Голий пан бачив… Споживчого товариства кофе… у дворі. Там мішок стоїть. Голий з Козлом дірку проколупали, фунтів два у кишенях винесли й чухонці за двадцять лимонів вивалили… Чув?

— Чув… Ну й що?

Гужбан нахилився до самого вуха Громоносцева.

— Кофе ж дороге…

— Ну то й що? — повторив Циган.

— У мішку його, мабуть, на цілий мільярд…

Циган здригнувся, потім зблід.

— Розумію, — прошепотів він. — Але я не хочу, слово честі, Гужбан, я цього більше не хочу…

— Дурень. Щастя в рот лізе, а він — "не хочу".

— Ми ж засиплемося…

— Дзуськи. У тому ж і річ — обробимо все так, що й сліду не залишиться. Повір мені.

Циган стояв, спершись ліктем на підвіконня, кусаючи губи й бігаючи поглядом по підлозі.

— Коли? — спитав він.

— Уночі. Тут просто не можна взяти, треба з хитрістю.

Циган уже погодився, а погодившись, увійшов в. азарт.

— Хто й хто? — промовив він. — Удвох незручно, треба ватагою. Голий і Козел уже в курсі, я думаю, треба взяти їх у сламу.

— Гаразд.

Сламники відшукали Старолинського і першокласника Козла. Пояснивши одверто суть справи, вони відразу ж дістали згоду.

Тільки Голий пан трошки опирався, як доти опирався Циган, але й він, через своє безвілля, вже за півхвилини ввійшов до ватаги.

Товариші одразу розподілили ролі. Циган і Гужбан роблять діло, інші два — зекають.

План крадіжки кофе розробили докладно, над цим довго міркували в розваленому сараї на задньому дворі.

♦

У великій шкільній спальні було тихо. Іноді поскрипували дверцята електричного вентилятора та хропіли вихованці, кожен по-своєму — хто з присвистом, хто хрипко, хто ніжно й рівно. Електрична лампочка, застигнувши, не миготіла…

За стіною, у квартирі Еланлюм, саксонські куранти пробили другу годину. Тієї ж миті у різних кутках спальні чотири голови підвелися над подушками й прислухались. Усі інші хлопці лежали, не ворушились і хропіли, як і раніше. Тоді четверо, тихо стрибнувши на підлогу, крадькома пробралися до дверей і вийшли в коридор.

— Униз, — прошепотів Гужбан.

Зійшли парадними сходами вниз, до запасного виходу з швейцарської. Але двері, які звичайно замикалися тільки на засув, тепер були замкнені на ключ.

— Чортова бабка! — вилаявся Циган.

— Нічого, — відповів Гужбан. — Гайда нагору, через вихідні двері.

— А ключ?

Гужбан не задумувався:

— Гайда нагору. Підкупимо чергового, та й годі… Коли прийдемо, кажіть, що в убиральню йшли, завернули покурити.

Але хитрощі були непотрібні. На кухні горіло світло, таргани бігали по викладених кахлями стінах, розмірено цокав годинник. Черговий Горобець сидів біля стола, поклавши голову на руки. Гужбан сам пройшов на кухню і, підступивши навшпиньках до Горобця, зазирнув йому в обличчя… Горобець спав. Гужбан тихо висунув шухляду стола і, діставши великий, надітий на дротяне кільце ключ, так само обережно засунув шухляду і вийшов з кухні…

Лишилося відімкнути вихідні двері. Це було неважко. Чотири хлопці спустилися сходами на подвір'я.

Ніч була дуже тепла. Пахло гнилим деревом і землею. У шкідських вікнах було темно. Тільки нагорі в мансарді, де жив Олмикпоп, світила миготливим вогником гасова лампа. Десь на вулиці проїхала візницька прольотка, лунко процокали підкови по бруківці, і знову завмерла ніч.

— Тссс… — прошепотів Гужбан; видно було, як у темряві блиснули зціплені білі зуби.

Крадучись по стіні, пройшли до дверей, що вели в магазин ПЄСТ[8]. Біля залізних дверей стояв, як непотрібна річ, мішок. Циган нахилився і прочитав при світлі ліхтаря:

— "Брітіш… ост-інд-кофе". Кофе! — мало не закричав він. — І правда — кофе, хай йому чорт!

— Тихше ти, циганська морда! — прошипів Долгорукий. — Хутко! Пан, Козел, на варту!.. Голий, на огорожу, Козел — до сходів!

Сам він схопив мішок з одного кіпця. Циган уп'явся пальцями в другий. З важкою п'ятипудовою ношею вони побігли до огорожі.

За огорожею був завод вогнегасників, відділений од вулиці напівзруйнованим одноповерховим будинком, який був колись заводським складом.

— Лізь на огорожу! — наказав Циганові Гужбан. — І ти, Голий.

Громоносцев і Старолипський вилізли на невисоку дерев'яну огорожу, утикану гострими цвяхами. Триматися на тих цвяхах було нелегко. Гужбан напружив м'язи і, піднявши мішок, подав його товаришам.

— Тримайте, — прохрипів він. — Обережно!..

Потім заліз сам на огорожу і, прислухавшись, скомандував:

— Кидайте!

Важкий мішок вдарився об купу дрібного вугілля. За мішком на землю стрибнуло три чоловіки. Вони хвилину сиділи мовчки, обмацуючи розірвані штани, потім схопили мішок і потягли його в руїни складу. Там закопали мішок, засипали щебенем і так само обережно рушили назад.

Горобець усе ще міцно спав, тому ключ миттю поклали в шухляду стола. Не помічені ніким, пройшли в спальню, роздяглись і заснули.

Продати кофе взявся Гужбан, який мав на волі зв'язок із скупниками краденого.

♦

— Пийте, товариші, пийте, розтики грішні!

Пили, танцювали, співали…

Тріщали мостини, тріщали голови, тріщало в вухах, шабашем кружляло в очах.

— Пийте! — кричав Гужбан. — Пийте, браточки!..

Сидів Гужбан на березовому поліні, сукуватому, з обтертою корою. Циган розвалився на підлозі в позі Степана Разіна, що загуляв у волзьких просторах. Тут же були Козел, Пан, Купець, Безсовісний, Кальмот, Курочка і два юнкомці — два юнкомці, що піддалися спокусі, підкуплені юнкомці — Пантелєєв і Янкель.

Відзначали успіх справи.

Гужбан загнав кофе за вісімсот лимонів, а вісімсот лимонів у ті дні була немала сума, тим більше в Шкіді, яка сиділа на хлібі — фунтовому пайку, на пшоняному супі і тюленячому жирі.

Гроші поділили не порівну. Гужбан узяв триста лимонів, Циган — двісті, а Голому й Козлу відміряли по півтораста. А на честь успіху влаштували гульню, гульню, за шкідськими масштабами, незвичайну.

Справа не розкрилася зовсім. У школі про неї не дізналися. Торговці, мабуть, вирішили, що кофе вкрали нальотчики з волі, а зазирнути нагору не додумались.

А зграя, одержавши великі гроші, не знаючи, куди їх подіти, гуляла…

— Пийте, задриги!

Ящики пива на підлозі, чверть самогону на столі, зробленому з полін, ковбаса, цукерки, бісквіти, шоколад…

У кімнаті ламаного флігеля, в кімнаті, закладеній дровами, — бенкет…

— Пий!

Багато хто пив уперше…

Пили й блювали тут же, біля стосу дров, — поруч із шоколадом та бісквітами "Альберт"…

— Заспівай, голубчику, — обіймав Гужбан Безсовісного. — Володька, чорт, заспівай, прошу тебе… Пісень хочу!

Безсовісний співав м'яким і красивим голосом:

Позаростали стежки-доріжки,

Де ви ходили, милого ніжки,

Позаростали мохом-травою,

Де ми гуляли, милий, з тобою.

Янкель і Пантелєєв — у кутку. Сиділи тихо, не ворушилися. Хміль розповзався по тілу, серце стукало від хмелю. Чи тільки від хмелю? Від сорому стукотіло і ішло серце.

"Юнком, комунари… Продалися… Ех, жисть-жестяика!.."

А коли випили самогону, повеселішали. Сором минув, а хміль не проходив… Співали, обнявшись, — робленим басом Пантелєєв і природним тенором Янкель:

На п'ятнадцять лимонів влаштую дебош,

Ей, Гужбан, пива дайош!

Купець, нализавшись, валявся на підлозі, обнімав Старолинського, лоскотав.

— Голенький, дай лимончик.

Пан давав йому лимончики. Шкода, чи що, коли їх у кишені сто штук!..

Дзвеніли від танців рештки шибок у вікнах, і текло під березовий стос пиво, змішане з блювотиною.

Іде мій милий з міста п'яний,

Стук у віконце: "Я твій коханий".

Із ліжка встала і відчинила,

Поцілувала, спати вложила.

Безсовісний співав, Гужбан, — син артиста, — обнімав Безсовісного, сміявся і плакав.

— Володько… Співай! Співай, розтико! Талант спалюєш… Хо-хо-ааа!..

Потім обнімав Цигана, цілував, шепотів:

— Пика циганська, друже!..