Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Завтра свято, а п'єса, як на гріх, важка в усіх відношеннях. Ставлять "Місто в кільці". Річ постановочна, з великою кількістю учасників, з ефектами. Звісно, її вже урізали, скоротили, перелицювали. З семи актів лишили три, але й ці насилу влазять у відпущені Вікмиксором сорок хвилин.

— Чорт! Пильников, ти ж шпигунка, ти — жінка. На тобі ж сукня буде, а ти — руки в кишенях — як шпана, розгулюєш, — надривається Япончик, головреж спектаклю.

Пильников знову починає свою роль, пищить тоненьким жіночим голоском, розмахує ні в тип ні в ворота довгими червоними руками, і Япончик пересвідчується, що Сашко безнадійний.

— Дурень ти, Сашко. Ідіот, — шепоче він, безсило опускаючись на табуретку. Але Сашко ображається і, переставши пищати, грубо кричить:

— Іди ти к чортовій матері! Грай сам, якщо хочеш!

Япончикові нічого не лишається, як вибачитися, бо інакше Сашко відмовиться грати, а це зрив. Перервана репетиція продовжується.

— Гей, давай першу сцену! Змова у білих.

Виходять і сідають нові учасники. В кутку за кулісами вовтузиться Пантелєєв. Він завтехчастиною. На його обов'язку світлові ефекти, а як їх зробити, коли на всі ефекти у тебе тільки три лампочки, — це питання. Пантелєєв длубається з проводами, розтягуючи їх по сцені. Артисти. спотикаються і лаються.

— Якого біса проводи натягнули?

— Прибери!

— Що тут за дротяні загородження?!

Але Япончик заспокоює акторів.

— Треба ж, хлопці, влаштувати. Треба, без цього не можна. — І лагідно дивиться на Льоньку, який зігнувся над купою дроту. Япончик радіє за нього. Адже сламники — Льонька і Янкель — знову стали своїми, юнкомськими. Правда, в Цека їх ще не провели, але вони покаялися:

— Винні, хлопці, побуянили, погарячкували.

Япончик пам'ятає ці слова, сказані відверто на засіданні Цека. Не забув він і про те, що й йому теж довелося визнати свою помилку: питання про членство в Юнкомі вирішено компромісно — до організації "Юних комунарів" приймають тепер кожного, за кого поручиться хоча б один член Цека.

♦

— Янкель, а в чому мені виходити? Ти мені костюм давай, і щоб неодмінно шаровари широкі, — гуде Купець, насідаючи на Янкеля. Він грає в п'єсі себе самого, тобто купця-жмикрута, і тому вважає, що має право вимагати до своєї особи належної уваги.

— Гаразд, Купочко, дістанемо, — ніжно тягне Янкель, болісно думаючи над нерозв'язаним питанням, з чого зробити декорації. Завтра вже спектакль, а в нього досі немає ні костюмів, ні декорацій.

Янкель — постановник, але де ж Янкелеві дістати такі рідкісні у шкідському вжитку речі, як телефон, гвинтівки, револьвер, капелюх? А треба дістати. Янкель одмахується від напосідливих акторів. Янкель мчить нагору — стукає до Еланлюм.

— Увійдіть.

— Елло Андріївно, вибачте, у вас немає жіночого капелюшка? А потім ще потрібен кортик для спектаклю, і що у вас, я бачив, здається, висів на стінці японський штик…

Еланлюм дає і штик, і кортик. Еланлюм любить хлопців і хоче допомогти їм. Вона все дає, навіть капелюшок знайшла, кругленький такий, з квіточками.

Від Еланлюм Янкель тим же алюром прямує до Вікмиксора.

— Вікторе Миколайовичу, декорацій, бутафорії немає. Вікторе Миколайовичу, ви знаєте, якби можна було взяти з комори штук десять американських ковдр! Га?

Вікмиксор мнеться, боїться: а що як украдуть ковдри, а потім вирішує:

— Можна. Але…

— Але?..

— Ти, Черних, відповідатимеш за пропажу.

Янкелеві зараз байдуже, аби свої обов'язки виконати, одержати.

— Добре, Вікторе Миколайовичу. Звичайно. Відповідаю.

Через десять хвилин під загальне радісне ревіння Янкель крекчучи вносить на спині величезну паку з ковдрами. Тут і завіса, і куліси, й декорації.

— Браточки, а зал! Зал! Його ж треба прикрасити, — жалібно причитає Мамочка.

Всі зупиняються.

— Авжеж, треба.

Хлопці збентежені, морщать лоба — придумують.

— Ялинок би, і досить.

— Так, ялинок непогано було б.

— Ура, знайшов! — кричить Окраєць,

— Ну, кажи.

— Ялинки є.

— Де?

Весь акторський склад разом з режисером й постановниками вичікувально втупився в Окраєнцію.

— Де???

— Є, — переможно каже він, піднявши палець. — У нас є, на Волковому кладовищі.

— Дурень!

— Ідіот! — чуються збуджені голоси, але Окраєць стоїть на своєму:

— Чого ви лаєтесь. Їдьмо хто-небудь зі мною, ялинок привеземо до біса. Віночків усяких.

— З могил?

— А що такого? Байдуже. Небіжчики не образяться.

— А воно, мабуть, і справді можна.

— Непогано.

— Їдьмо! — раптом кричить Бобер.

— Їдьмо! — заражається настроєм Джапарідзе. Усі троє просять у вихователя дозволу і їдуть, як на подвиг, нанучувані всією школою. Ті, що лишилися, намагаються працювати, репетирувати, але репетиція не клеїться: всі думки там, на Волковому. Тільки б не запоролися хлопці.

Чекають довго. Кальмот деренчить на мандоліні. Він виступає в концертному відділі, і йому треба репетирувати свій помер за програмою, але з репетиції нічого не виходить. Тоді, кинувши мелодію, він переходить на акомпанемент і нудно тягне:

У кицьки чотири ноги-и-и,

Позад її довгий хвіст.

Чіпати її не моги-и-и

За її малий зріст, малий зріст.

А в цей час три відважних мандрівники блукали по тихому кладовищу й робили своє діло.

— Ех і віночок же! — захоплювався Дзе, дивлячись на величезний вінок з ялини, оповитий жерстяною стрічкою.

— Не треба, не чіпай. Це з написом. Шкода. Братимемо тільки пусті.

На кладовищі тихо. Сюди рідко хто заходить. Час не такий, щоб по кладовищах вештатися, поміж могил. У проходах навколо хрестів і склепів шарудить осінній вітер, листочки намоклі ледве підкидає, від землі відриває, ніби знову хоче опале листя до гілок кинути й літо повернути.

Хлопцям у тиші краще працювати. Вже один мішок набили зеленню, вінками, гілочками і другий стараються наповнити. Забралися в глушину. подалі і спокійно очищають хрестики від зелені.

— А нащо їм? — міркує Дзе. — Їм уже не треба цих вінків, а нам вони якраз дуже потрібні. Ось цей, наприклад, віночок. Вистачить усього Достоєвського прибрати. І на Гоголя лишиться… Густий, свіжий, на весь зал вистачить.

Мішки набито вщерть.

— Ну, мабуть, досить.

— Так… Далі нікуди. Он іще отой прихопити треба було б, і зовсім добре.

Навантажені, вони вийшли десь стороною, оглянулися на похилені хрестики і пішли до трамвая. Приїхали вже надвечір, увійшли в зал і зупинилися, приголомшені незвичайним видовищем.

За роялем сидів вихователь і шкварив краков'як, а Шкіда, вишикувавшись парами, переступала з ноги на ногу й дивилася на Вікмиксора, який стояв посеред залу й показував на краков'яка.

— Спершу лівою, потім правою. Отак, отак!

Вікмиксор поплив по паркету, піднімаючи йоги:

— Отак. Отак. Тру-ля-ля. Ну, повторіть.

Шкіда незграбно затупала ногами, потім прилаштувалася до такту і на льоту схопила танець.

— Правильно. Правильно. Ну-ну, — заохочував Вікмиксор.

Хлопці ввійшли в смак, а Гладун старанно плів кренделі своїми неслухняними ногами, навіть заспівав:

Руський, німець і поляк

Танцювали краков'як.

У самому розпалі загального пожвавлення розчинилися двері залу й почувся голос Джапарідзе:

— А ми зелень принесли!

— Ого!

— Ура! Дайош!

Пари збились, і всі кинулися до прибулих. Розв'язуючи мішки, Дзе спитав:

— А чого це Вікмиксор стрибає?

— Дурень ти! Стрибає!.. Він нас танцювати до завтрашнього вечора вчить, — образився Мамочка.

Зелень при схвальному ревінні витягли й одразу ж почали прикрашати зал. Уже настав вечір, а хлопці все ще лазили з драбинкою по стінах, розвішували довгі гірлянди з ялини й оздоблювали портрети письменників та вождів зеленими колючими гілками.

— Ну, от, наче й усе.

— Так, тепер усе.

Білий зал став святковий і нарядний, з казенного приміщення, яке сяяло чистотою, він перетворився на дуже затишну велику кімнату.

— Пора спати, — нагадав вихователь, і через хвилину зал спорожнів.

♦

Ранок особливо, по-святковому гучно розгулявся за вікном. Звуки оркестру, крики, гомін розбудили шкідців. Прокидалися самі і заражалися настроєм вулиці. За ранковим чаєм Вікмиксор сказав невелику промову про Жовтневу революцію, потім від Юнкому говорив Єонін, а далі всі встали і дружно заспівали спершу "Інтернаціонал", тоді шкідський гімн.

День почався метушнею. У залі йшла остання мінеральна репетиція, в кухні готували вечерю для гостей. У канцелярії виготовляли запрошувальні квитки й тут же роздавали їх вихованцям, а ті мчали до батьків, до родичів і знайомих.

Шкіда стала дибки.

Надійшов час обіду, але якось не обідалось. Їли неохоче, зайняті розмовами, — схвильовані. Старші, не дообідавши, пішли на репетицію, молодші, розсипавшися по школі, тягали до залу стільці й лави і розставляли їх рядами. Шкідці сяяли, і Вікмиксор був цілком задоволений.

Десь о четвертій годині актори закінчили репетицію.

— Досить пристойно, — критично зауважив Японець і скомандував:

— Година відпочинку. А потім — гримуватися!

Декорації теж були готові. Американські ковдри стали доброю підмогою. Трошки підфарбувавши їх кольоровою крейдою, створили цілковиту ілюзію кімнати. Поставили стіл і стільці, на стіну повісили карту.

О п'ятій годині почали збиратися гості. Спеціально виділений для цього загін шкідців відводив їх у кімнату чекання, де вони поки що сиділи з своїми родичами-учнями.

А на сцені тим часом закінчувались останні приготування. Принесли обід — суп і кілька булок з порцій, які призначалися для гостей. Усе це потрібно було в першій дії. Куркуль, хазяїн дому, повинен був пригощати на сцені учасників білої змови.

За лаштунками гримувалися, коли прийшов Вікмиксор і заклопотано кинув:

— Пора починати!

— Ми готові, — пролунало у відповідь. За п'ять хвилин задзвенів дзвінок, який закликав зайняти місця. Скупчившись біля завіси, хлопці дивилися в щілинку, як заповнювалось приміщення. Людей прийшло багато. Побачивши гостей, що сідали на стільці і лави, Японець занепокоївся, скрипнув зубами й невиразно процідив:

— Ну, буде бій. Не підкачати б, хлоп'ята.

— Не підкачаємо, Япончик, — усміхнувся Купець, щось прожовуючи. — Не бійся, не підкачаємо…

Пролунав другий дзвінок. Зал зашумів, захвилювався й почав затихати. З третім дзвінком судорожно смикнулася завіса, але не відкрилася. Глядачі насторожились і вп'ялися очима в сцену. Завіса смикнулася ще двічі і знову не розсунулась. У залі запала тиша.