Лілея долини - Бальзак Оноре де
На її прохання граф сів. Ми з абатом Біротто стояли й далі. З допомогою Манетти графиня звелася, вклякла перед графом і завмерла в цій позі. Потім, коли Манетта вийшла з кімнати, графиня звела голову, схилену на коліна враженого графа.
— Я була вам вірною дружиною,— озвалася вона переривчастим голосом,— але, може, не завжди виконувала свій обов'язок; зараз я молила Господа послати мені сили, щоб просити у вас прощення за мої вчинки. Може, я надто палко віддавалася дружбі до людини не нашого сімейства, і виявляла їй увагу, яку мала виявляти тільки вам. Може, ви гнівилися на мене, коли порівнювали турботи, якими я оточувала її, з тими, що діставалися вам. Я почувала,— промовила вона тихо,— дружню прихильність, чиї глибини не знав ніхто, навіть той, хто мені її навіяв. Хоча я завжди зоставалася чеснотливою, не ламала людських законів і була для вас бездоганною дружиною, вільні чи невільні думки часто бентежили мою душу, і я боюся тепер, що надто легко піддалася їм. Але я ніжно кохала вас, була вам покірною жоною, адже хмари, що застують іноді небо, не плямують його чистоти, і тому я прошу у вас благословення з щирою душею. Я умру без єдиної гіркої думки, якщо ви знайдете лагідне слово для вашої Бланш, матері ваших дітей, і простіть її прогріхи, які вона сама простила собі лише по тому, як покаялася перед Всевишнім судією, якому ми всі підвладні.
— Бланш! Бланш! — заволав старий, попускаючи сльози на голову дружини.— Ти хочеш убити мене? — Він підняв її з несподіваною силою, побожно поцілував у чоло і, не випускаючи з обіймів, вів далі: — Я мушу перший просити у тебе прощення! Хіба я не грубіянив часто тобі? Ти перебільшуєш свої дитячі провини!
— Можливо,— озвалася вона.— Але, друже мій, будьте поблажливий до слабкостей умирущої і заспокойте мене. Коли проб'є і ваша година, згадайте, що я покинула вас, благословляючи. Дозвольте мені залишити нашому другові цю запоруку мого глибокого почуття.— І вона показала на листа, що лежав на каміні.— Тепер він мій син приймак, от і все. Серце теж може мати заповіти: я передаю другові свою останню волю, і любий Фелікс має виконати покладений на нього святий обов'язок: маю надію, що я в ньому не помилилася, доведіть же, що я не помилилася і в вас, і дозвольте мені заповісти йому кілька думок. Я залишилася жінкою,— сказала вона, схиляючи голову з тихим смутком,— діставши прощення, я одразу ж прошу зробити мені ласку. Прочитайте його, але тільки по моїй смерті,— додала вона, подаючи мені це таємниче послання.
Помітивши, що дружина його поблідла, граф підхопив її й відніс на ліжко, ми обступили мрущу.
— Феліксе,— сказала вона,— може, я винна й перед вами. Часто завдавала вам прикрощів, дозволяючи сподіватися, що дам вам радощі, перед якими сама відступала; та тільки мужності дружини й матері я завдячую те, що можу вмерти, замирившись з усіма. Ви теж повинні мене простити, адже ви так часто винуватили мене; але й ваші несправедливі докори втішали мене.
Абат Біротто приклав палець до губів. Графиня, ослабнувши, похилила голову; вона подала знак рукою, прохаючи впустити священика, дітей і слуг; потім владним жестом показала мені на пригніченого горем графа і дітей. Глянувши на старого, чиє божевілля було відоме лише нам з Анрієттою, теперішнього опікуна таких тендітних створінь, вона звернула до мене зір з мовчазним благанням, яке запалило в моєму серці святий вогонь. Перш ніж соборуватися, вона попросила прощення у своїх домашніх за те, що іноді бувала з ними надто сувора, заповіла їм молитися за неї й доручила кожного зокрема опіці графовій; вона благородно призналася, що в останній місяць з її уст зривалися скарги, недостойні християнки, які могли спантеличити її слуг; вона іноді відштовхувала дітей і виявляла негарні почуття; але вона пояснила свою непокору волі Божій нестерпними муками, що випали їй. Потім вона при всіх зі зворушливою щирістю подякувала абатові Біротто, який відкрив їй усю марноту земного буття. Коли вона вмовкла, почалися молитви; потім панотець із Саше причастив її. Через кілька хвилин її віддих стиснувся, очі стуманіли, та скоро знов проясніли; вона кинула на мене останній погляд і померла, оточена близькими, чуючи, можливо, скорботний хор наших ридань. Тут несподівано ми почули спів двох соловейків, що, до речі, не дивина у селі; їхні голоси ніби перегукувалися між собою, і не раз повторене, ясне і дзвінке тьохкання лунало, як ніжний заклик. У ту хвилину, коли останнє зітхання злетіло з її уст і завмерла остання мука цього страдницького життя, сильний удар струснув мною з голови до ніг. Ми з графом просиділи цілу ніч біля її смертної постелі вкупі з двома абатами та сільським панотцем, пильнуючи при світлі свічок; тепер вона лежала, спокійна, на тій постелі, де так перемучилася.
То була моя перша зустріч зі смертю. Цілу ніч я не відривав очей від Анрієтти, заворожений виразом чистоти й утихомирення, який дає нам визвіл від житейських бур, милуючись на білину цього личка, на якому я ще читав гру всіх її почуттів, але яке вже не озивалося на моє кохання. Яка велич у цьому зимному і безмірному мовчанні! Який прегарний цей глибокий спокій! Скільки владності в цьому безрухові! Він ще мовить про минуле і відкриває запону прийдешнього. Атож, я кохав її мертву так само сильно, як і живу! На світанні, такому тоскному для тих, хто пильнує над небіжчиком, граф пішов спочити, а три священики заснули з утоми. І тоді я без свідків поцілував її в чоло з усією любов'ю, якої вона ніколи не дозволяла мені виразити їй.
Через день, свіжого осіннього ранку, ми провели графиню в останню путь. Її несли старий берейтор, батько і син Мартіно і чоловік Манетти. Ми спустилися по тому шляху, яким я так радо піднімався того дня, коли знайшов її після тривалих пошуків; ми перетнули долину Ендру і вийшли до маленького кладовища в Саше, бідного сільського цвинтаря біля церкви, на схилі пагорба; тут Анрієтта з християнського смирення веліла поховати її під простим хрестом з чорного дерева, як скромну мешканку полів, сказала вона. Коли ми спустилися в долину і я побачив сільську церкву і бідні могилки, меня охопив нестримний трепет. Гай-гай! У кожного з нас своя Голгофа, де ми залишаємо свої перші тридцять три роки життя, дістаємо в серце удар списом і відчуваємо на голові терновий вінець замість вінка з троянд; шлях на цей пагорб став моїми хресними муками. За нами сунула величезна юрма, що зійшлася, аби передати скорботу всієї долини, яку графиня нишком обсипала щедротами. Ми дізналися від Манетти, її повірниці, що, допомагаючи біднякам, Анрієтта економила на своїй одежі, коли їй не вистачало заощаджень. Вона вдягала дітей бідарів, посилала немовлятам крижмо, підсобляла молодим матерям, купувала у млині лантух збіжжя для немічного діда, давала корову убогій родині — скільки добрих діл зробила ця християнка, любляча мати і власниця замку! Бувало, вона дарувала посаг дівчині, щоб поєднати два закоханих серця, або давала гроші хлопцеві, щоб він відкупився від рекрутчини,— зворушливі подарунки жінки, яка казала: "Щастя інших — утіха для того, хто сам не може бути щасливим!" Всі ці оповіді, які третю добу передавалися від уст до уст, зібрали величезний гурт. Я йшов за домовиною з Жаком та двома абатами. За звичаєм, граф і Мадлена з нами не пішли, вони зосталися в Клошгурді самі. Манетта неодмінно побажала провести графиню.
— Бідолашна пані! Бідолашна пані! Тепер вона щаслива! — приказувала вона, обливаючись слізьми.
Коли погребна процесія звернула з дороги, розітнувся спільний зойк, звідусіль почулися ридання; здавалося, ціла долина оплакує її смерть. Церква була запруджена людом. Після панахиди ми пішли на цвинтар, де її мали закопати під чорним хрестом. Почувши, як груддя глею і щебеню загупали по вікові труни, я втратив останню мужність, захитався і попросив Мартіно підтримати мене; батько з сином узяли мене попід руки й відвели, тільки живого й теплого, до замку Саше; господарі ласкаво прийняли мене, і я залишився в них. Признаюся вам, я не хотів повертатися до Клошгурда, але мені було б надто важко і у Фрапелі, звідки було видко замок Анрієтти. Тут же я був біля неї. Я прожив кілька днів у Саше; вікна моєї кімнати виходили на ту тиху й одлюдну лощовинку, про яку я вам уже казав. На схилах цього глибокого яру ростуть двостолітні дуби, а внизу в дощ несеться бурчак. Природа тут відгукується тим глибоким і суворим роздумам, яким я хотів віддатися. За день, проведений у Клошгурді після фатальної ночі, я зрозумів, яке недоречне було б тепер моє перебування в замкові. Граф був прибитий смертю Анрієтти, та він давно чекав цієї жахливої події і в глибині душі примирився з нею, а тому іноді здавався майже байдужим. Я помічав це не раз, а коли графиня перед смертю передала мені листа, якого я ще не насмів відкрити, коли вона говорила про свою прихильність до мене, цей недовірливий чоловік всупереч моїм чеканням не окинув мене лютим поглядом. Він пояснив Анрієттині слова надзвичайною чутливістю її сумління, бо знав, яка чиста його дружина. Така байдужість, властива себелюбцям, була цілком природна. Ці дві істоти не знали достеменного шлюбу, вони зоставалися чужими і духом, і тілом, їхні серця не зливалися в постійному спілкуванні, що оновлює наші почуття; вони ніколи не ділилися ні прикрощами, ні радощами; їх не зв'язували ті міцні нитки, які, уриваючись, завдають нам тисячі ран, бо вони сплітаються з усіма фібрами нашої істоти, з усіма струнами нашого серця і радують душу, яка освятила всі ці узи. Мадленина ворожість закривала переді мною клошгурдські двері. Ця сувора дівчина не побажала стримати свою ненависть навіть над матірною домовиною, і мені було б нестерпно важко жити між графом, який базікав би лише про себе самого, і господинею дому, яка підкреслювала б свою непереборну огиду до мене. Бути в такому становищі там, де раніше кожна квітка посилала мені вітання, де кожна приступка, здавалося, лагідно приймала мене, де балкони, карнизи, балюстради й тераси, дерева і стежини були овіяні поезією моїх спогадів; спіткати ненависть там, де все мене кохало,— ні, я не міг примиритися з цією думкою! Отож я одразу прийняв рішення.
