Лілея долини - Бальзак Оноре де
Ну от, ви чули її, чи можна думати, що вона усвідомлює цей напад шалу!..
— Ні,— відповів я,— це вже не вона.
Я отупів з болю. Та що більше я думав, то грізнішою здавалася кожна подробиця цієї сцени. Я швидко вийшов через хвіртку нижньої тераси, спустився до річки і сів у човна, щоб сховатися від усіх і побути одному зі своїми болісними думками. Я намагався сам убити в собі силу, яка заохочувала мене жити,— тортури, схожі на ті, якими татари карали перелюбника: йому затискували в колодки руку або ногу й залишали ножа, аби він міг сам відрізати її, якщо не хотів умирати з голоду; цю саму муку терпіла тепер моя душа, кращу половину якої я мав відірвати. Моє життя теж занапащено! Розпач насував мені найдикіші думки. То я хотів померти вкупі з нею, то думав постригтися в монастир Мейєре, де недавно оселилися трапісти. В очах у мене потемніло, і я не бачив нічого довкола. Я дивився на вікна кімнати, де катувалася Анрієтта, і мені здавалося, що я бачу світло, що соталося тієї ночі, коли я віддав їй своє серце. Хіба я не мав би прийняти те просте життя, яке вона створила для мене, і зберегти їй вірність, віддаючись лише роботі і справам державним? Хіба вона не звеліла мені стати великим мужем, бажаючи врятувати від ницих і ганебних пристрастей, яким я віддавався, як і всі смертні? Хіба чистота не була тією найвищою ознакою, якої я не зумів зберегти? Кохання, як його розуміла Арабелла, нараз мені збридилося. Я звів свою обважнілу голову, питаючи себе: звідки мені тепер чекати світла і надії, задля чого мені жити? — як раптом почув легенький шум. Обернувшись до тераси, я побачив Мадлену, вона самотньо походжала перед будинком. Поки я піднімався узбіччям, щоб спитати у любої дівчинки, чому вона так холодно глянула на мене під хрестом, вона сіла на лаву; але, ледве побачивши, що я йду до замку, звелася, вдаючи, ніби не помічає мене, щоб не залишатися зі мною наодинці; рухи її були квапливі, постава красномовна. Вона ненавиділа мене, вона тікала від убивці своєї матері. Підходячи до Клошгурда, я побачив, що Мадлена стоїть на терасі нерухомо, як статуя, і дослухається до шереху моєї ходи. Жак сидів на східцях, і вся його поза передавала цілковиту байдужість, що вразила мене, ще коли ми гуляли всі разом перед оселею; але тоді я не задумався про це; так ми відкладаємо деякі думки в якийсь куточок душі, щоб повернутися до них на волі. Я зауважив, що молодики, позначені тавром смерті, звичайно байдужі до втрати близьких. І я поклав собі зазирнути в цю похмуру душу. Я хотів знати, чи поділилася Мадлена своїми думками з Жаком, чи передала і йому свою ненависть до мене.
— Ти ж бо знаєш, Жаку,— сказав я йому, щоб почати розмову,— що я буду тобі найвідданішим братом.
— Ваша дружба мені не потрібна, я скоро піду за мамою,— відповів він, кинувши на мене погляд, сповнений гнівної муки.
— Жаку! — вигукнув я.— І ти теж?
Він закашлявся і відсунувся далі від мене; потім, вернувшись, показав мені нишком закривавлену хусточку.
— Розумієте? — спитав він.
Отож кожний з них приховував свою фатальну таємницю. Я помітив згодом, що брат і сестра цураються одне одного. Як тільки Анрієтта злягла, все розвалилося в Клошгурді.
— Пані заснула,— заявила Манетта, радіючи, що графиня перестала страждати.
В ці моторошні хвилини, коли кожен знає, що неминучий кінець наближається, наші почуття роздирає сум'яття і ми чіпляємося за найскупіші радощі. Хвилини тягнуться віками, і нам хочеться вірити, що вони принесуть полегкість. Ми хочемо, щоб хворий лежав на ложі з троянд, ми хочемо перебрати на себе його муки, ми хочемо, щоб він не відчув, коли з його уст злетить останнє зітхання.
— Пан Деланд наказав прибрати квіти: вони надто збуджували нерви пані де Морсоф,— сказала Манетта.
Отже, ці квіти помутили їй розум. Вона ні в чому не провинна. Любовні зітхання землі, свято плодючості, запахущі квіти сп'янили її ароматом і, мабуть, пробудили мрії про щасливе кохання, які дрімали в ній з далеких днів юності.
— Ідіть же, пане Феліксе,— сказала мені Манетта,— ідіть подивіться на нашу пані, вона прекрасна, як янголиця.
Я повернувся до вмирущої в ту хвилину, коли сонце золотило зубчасті дахи замку Азе. Довкола панували супокій і тиша. М'яке світло заливало ліжко, на якому спочивала Анрієтта, приспана опієм. У цю хвилю її тіло нібито перестало існувати; обличчя відбивало лише сяйво душі і було ясне-яснісіньке, як чисте небо після бурі. Бланш і Анрієтта — два променисті лики однієї жінки — здавалися тим гожіші, що мої спогади, думки та уява, допомагаючи природі, воскрешали кожну рисочку її зміненого личка, яке звитяжна душа освітлювала своїм промінням, таємничо зливаючись з її тихими зітханнями. Обидва священики сиділи при її узголів'ї. Граф стояв приголомшений, відчуваючи, що крила смерті черкають це кохане створіння. Я опустився на канапу, де вона допіру сиділа. Потім ми всі перезирнулися, і в наших очах захват її небесною вродою злився зі слізьми скорботи. Її знову осяяне думкою обличчя говорило, що Бог не покинув одне з своїх найпрекрасніших творінь. Я глянув на абата де Домініса, і ми без слів повідали один одному наші мислі. Атож, ангели не покинули Анрієтти! Їхні мечі блищали над цією гордою голівкою, і до неї верталася колишня велич цноти, живий відбиток душі, яка, здавалося, гомоніла з ясними духами. Риси її обличчя просвітліли, все в ній ставало досконалішим і шляхетнішим під незримими помахами кадил її охоронців серафимів. Зеленястий відтінок її лиця, викликаний фізичними муками, змінився рівною блідістю, матовою, холодною білиною — значить, смерть близька. Ввійшли Жак і Мадлена; і всі ми стенулися, коли Мадлена побожно вклякла перед ліжком мрущої, згорнувши руки, як на молитву, і вигукнула:
— Нарешті я бачу мою матір!
Жак посміхався. Він був певен, що скоро піде за нею.
— Вона наближається до оселі небесної,— промовив абат Біротто.
Абат де Домініс поглянув на мене, ніби хотів сказати: "Адже я казав вам, що наша зоря знову зійде й засяє над нами!"
Мадлена не спускала з ока матір; вона дихала разом із нею, ловлячи її легкі зітхання — тоненьку ниточку, яка пов'язувала графиню з життям,— а ми стежили за ними з трепетом, боячись, що ця нитка от-от урветься. Мов ангел біля воріт олтаря, уклінна дівчина залишалася спокійною і палкою, дужою і сумирною. В цю мить у селі почувся благовіст. Хвилі теплого повітря, вливаючись до кімнати, приносили лагідне бамкання, яке мовило нам, що в цю годину всі християни повторюють слова, сказані ангелом жінці, котра спокутувала гріхи своєї статі. Тихого вечора звуки "Ave Maria" здалися нам небесним благословенням. Пророцтво було таке ясне, а сумна подія така близька, що ми всі залилися слізьми. Вечірні шерехи, шепіт леготу у листі, пташиний щебет, дзижчання комах, як тихий приспів, плюскіт води, жалібне кумкання болотного співака — вся природа прощалася з прекрасною лілеєю цієї долини, оплакувала її просте, світле життя. Поезія молитви і глибока поезія природи так проникливо злилися в прощальному гімні, що до наших ридань незабаром прилучилися й інші. Двері до кімнати хворої стояли отвором, але ми були такі поглинуті нашим журним спогляданням, намагаючись навік закарбувати в пам'яті коханий образ, що не помітили за дверима уклінних домашніх, поринулих у палку молитву. Всі ці бідолашні люди, призвичаєні не втрачати надії, ще вірили, що їхня пані не піде від них, але таке виразне віщування збезнадіїло їх. На знак абата Біротто старий берейтор вийшов, аби привести панотця із Саше. Лікар стояв біля ліжка, незворушний, як сама наука, і тримав безживну руку хворої; він дав зрозуміти сповідникові: настав останній час муки цієї покликаної Господом ангелиці. Пора братися до останнього святого мирування. О дев'ятій годині вона тихо розплющила очі, глянула на нас здивовано, але сумирно, і ми знов побачили нашу святу, таку саму прехорошу, як за її кращої пори.
— Матусю, ти така прегарна, що не можеш померти, життя і здоров'я знов повертаються до тебе! — вигукнула Мадлена.
— Люба моя дитино, я житиму, але в тобі,— мовила графиня, усміхаючись.
Потім почалися нестямні обійми: мати прощалася з дітьми, і діти прощалися з матір'ю. Пан де Морсоф побожно поцілував дружину в чоло. Графиня почервоніла, глянувши на мене.
— Любий Феліксе,— сказала вона,— от, здається, єдина прикрість, якої я вам заподіяла! Та забудьте все, що вам могла сказати безталанна причинна, адже я не тямила себе!
Вона подала мені руку і, коли я взяв її, щоб поцілувати, сказала зі своєю колишньою ясною усмішкою:
— Як колись, Феліксе?
Ми вийшли з її покою й подалися до вітальні почекати, поки завершиться соборування. Я сів біля Мадлени. На людях вона мала дотримуватися ввічливості і не могла відкрито цуратися мене, але ні на кого не дивилася, і затято мовчала, ні разу не поглянувши на мене.
— Люба Мадлено,— стиха я спитав її,— чим я вас скривдив? Чому ви така холодна зі мною? Адже перед лицем смерті всі замирюються!
— Я подумки дослухаюся до того, що мовить зараз матінка,— відповіла вона з тим виразом, якого Енгр71 надав своїй "Богоматері" — скорботній Пріснодіві, ладній заступитися за грішну землю, де розіпнуть її Сина.
— І ви гудите мене в ту хвилину, коли ваша мати мене простила, навіть якщо я винний?
— Ви, завжди тільки ви!
В голосі її лунала зачаєна ненависть, затята, як у корсиканців, і непримиренна, як усі міркування людей, які ще не пізнали життя і не допускають ніякої поблажливості до того, хто ламає закони серця. Минула година в глибокій тиші.
Вислухавши останню сповідь пані де Морсоф, абат Біротто вернувся, і ми знову вступили до її покою. Спевняючи один з тих задумів, які народжуються лише у високих душах, вона попросила вбрати її в довгі шати, які мали стати їй за саван. Вона напівлежала на подушках, зворушлива в своєму каятті, з просвітленим надією лицем. Я побачив у каміні чорний попіл моїх щойно спалених листів — цю жертву вона хотіла принести лише в свою останню хвилину, як сказав мені її сповідник. Вона зустріла нас своєю знайомою усмішкою. Її омиті слізьми очі свідчили про найвище просяяння; перед нею уже відкривалася райська брама.
— Любий Феліксе,— промовила вона, взявши мене за руку і стискаючи її,— зостаньтеся! Ви повинні бути присутнім при одній з останніх сцен мого життя; вона буде така ж болісна, як і інші, але ви посідаєте в ній велике місце.
Вона подала рукою знак, і двері зачинилися.
