Лілея долини - Бальзак Оноре де
Мені одному було дано охопити поглядом життя цієї великої непоцінованої жінки, я один осягнув таємницю її почуттів, я один пізнав глибину її душі: ні її батько, ні матір, ні чоловік, ні діти — ніхто не розумів її. Як дивно! Я порпаюся в цій купі попелу, і мені дає втіху перегрібати її перед вами; всі ми можемо знайти тут часточки наших найкоштовніших скарбів. Скільки родин мають свою Анрієтту! Скільки вдячних створінь покидають нашу землю, не спіткавши на своєму шляху проникливого спостерігача, який вивчив би їхнє серце і зміряв усю його глибочінь! Таке життя людське; часто матері не знають своєї дитини, як і дитина — своєї матері; те саме буває з подружжям, коханцями та братами! Чи міг я знати, що прийде день, коли над батьковою домовиною я судитимуся з Шарлем де Ванденесом, зі своїм братом, чиїм успіхам я стільки сприяв! Боже мій, яка повчальна буває найпростіша історія! Коли Мадлена зникла в замкових дверях, я вернувся, пригноблений, попрощатися з графом і вирушити до Парижа; я дибав правим берегом Ендру, яким колись уперше прийшов до цієї долини. З журбою в серці минув я мальовниче селище Пон-де-Рюан. Одначе тепер я став багатий, я здобув успіхи в політичному житті і вже не був стомленим бідним мандрівцем, який блукав тут 1814 року. В ту пору серце моє було сповнене бажань, а сьогодні повне сліз; тоді мені треба було всього добитися в житті, тепер його було спустошено. Я був ще молодий, мені минуло двадцять дев'ять років, але серце моє зів'яло. Збігло лише кілька років, і дивовижний краєвид утратив свої яскраві барви, а життя здавалося мені препоганим. Ви можете зрозуміти, що я відчув, коли обернувся й побачив на терасі Мадлену.
Пойнятий глибокою зажурою, я не думав про те, куди і навіщо я їду. Я був далекий від думок про леді Дадлей, коли, сам того не помітивши, ввійшов на подвір'я її дому. Зробивши цю помилку, я вже не міг відступити. Ми жили з нею по-дружньому, і тепер, беручись сходами, я сумно міркував про всі прикрощі, які спричинить розрив із нею. Ви знаєте характер і спосіб життя леді Дадлей і зрозумієте, яка недоречна була моя поява, коли мажордом ввів мене в подорожньому костюмі до вітальні, де Арабелла в пишному вбранні сиділа з п'ятьма гостями. Лорд Дадлей, один з найвидатніших державних діячів Англії, стояв перед каміном, поважний, холодний, зарозумілий, з тим насмішкуватим виразом, з яким він виступає в парламенті; він посміхнувся, почувши моє ймення. Біля Арабелли були її сини, напрочуд схожі на де Марсе, одного з позашлюбних дітей старого лорда; сам де Марсе також був присутній тут і сидів поряд з маркізою на маленькій канапі. Побачивши мене, Арабелла одразу прибрала пихатого вигляду, пильно роздивляючись мого подорожного кашкета, і кожним порухом, здавалося, питала, що мені тут треба. Вона зміряла мене зневажливим поглядом, мовбито їй відрекомендували сільського дворянина. Наша близькість, вічне кохання, присяги й запевнення, що вона помре, якщо я покину її, дивовижні чари Арміди72 — все зникло, як сон! Можна було подумати, що я ніколи не торкався до її руки, що я був сторонньою людиною і вона навіть не знайома зі мною. Незважаючи на те, що я вже набув витримки дипломата, я був здивований, та і кожний би здивувався на моєму місці. Де Марсе єхидно посміхався, з підкресленою увагою роздивляючись свої черевики. Я швидко вирішив, як поводитися. Від усякої іншої жінки я прийняв би відставку без ремства; але я був уражений, побачивши цю героїню, яка запевняла, що помре з кохання, і тут же насміялася з такої смерті, і я захотів відповісти зухвальством на зухвальство. Вона знала про лихо, що скоїлося з леді Брендон; нагадати Арабеллі про неї — означало ударити в її серце кинджалом, хоча Від цього могло зламатися його лезо.
— Пані,— сказав я,— маю надію, ви пробачите мені за несподіване вторгнення, коли довідаєтеся, що я прибув із Турені і що леді Брендон дала мені до вас доручення, яке не терпить зволікання. Я боявся, що ви вирушите до Ланкаширу і я можу вас не застати; але якщо ви зостаєтеся в Парижі, я ждатиму тієї години, коли ви зволите прийняти мене.
Вона нахилила голову, і я вийшов. Від того дня я зустрічаю її тільки в товаристві, ми обмінюємося люб'язними уклонами, а іноді й шпильками. Я нагадую їй про невтішних жінок з Ланкаширу, а вона мені про француженок, у яких розпач викликає шлункові хвороби. Завдяки її старанням я придбав смертельного ворога в особі де Марсе, якому вона виявляє палку симпатію. А я кажу, що вона поєдналася з двома поколіннями. Отож я зазнав цілковитої поразки. Тепер я заходився здійснювати план, задуманий мною в Саше. Я з головою поринув у роботу, мене поглинула наука, література і політика. Після піднесення на трон Карла X73 я взявся до дипломатії, бо мою давню посаду за покійного короля скасовано. Я поклав собі не зважати ні на одну жінку, хай би яка прегарна, прерозумна чи віддана вона була. Це рішення я здійснив цілком; я набув незвичайної ясності розуму, величезної працездатності і збагнув, як багато сил ми марнуємо на жінок, які дарують натомість лише кілька солодких слів. Але всі мої наміри провалилися: ви знаєте, як і чому.
Люба Наталі, я розповів вам своє життя без утаювання і без прикрас, ніби говорив з самим собою; відкривши перед вами своє серце, яке в ту пору вас ще не знало; може, я несамохіть зачепив якусь струну у вашій чуйній і ревнивій душі, але те, що розгнівало б жінку звичайну, для вас, я певен, стане ще однією причиною, щоб кохати мене. Жінці обраній суджена висока роль біля стражденного і хворого серця: вона стає сестрою-жалібницею і гоїть його рани, робиться матір'ю і все прощає своїй дитині. Страждають не лише великі поети й художники; люди, які живуть задля своєї країни, задля майбутнього народів, розширюючи коло їхніх думок і пристрастей, часто почувають себе безконечно самотніми. Вони потребують любові чистої й відданої істоти; повірте, вони уміють цінувати велич люблячої душі жіночої. Завтра я довідаюся, чи була моя любов до вас помилкою.
"ПАНОВІ ГРАФОВІ ФЕЛІКСОВІ ДЕ ВАНДЕНЕСУ
Любий графе, ви отримали від безталанної пані де Морсоф листа, який, за вашими словами, допоміг вам ввійти в світське товариство, йому ви завдячуєте ваше високе становище. Дозвольте ж мені завершити ваше виховання. Ради Бога, позбудьтеся огидної звички: не наслідуйте вдови, яка вічно мовить про свого першого чоловіка і дорікає другому чеснотами небіжчиковими. Я француженка, любий графе; я рада б одружитися з чоловіком, якого покохаю, але, далебі, я не можу одружитися з пані де Морсоф. Прочитавши ваші записки з тією цікавістю, якої вони заслуговують,— а ви знаєте, як я цікавлюся вами,— я подумала, що ви дуже остогидли леді Дадлей, повсякчас підносячи перед нею над усяку міру досконалість пані де Морсоф, і заподіяли великого горя графині, катуючи її описами кохання англійки. Ви були нетактовний і зі мною, бідолашним створінням,— адже я не маю інших заслуг, окрім тієї, що подобаюся вам; ви дали мені зрозуміти, що я не вмію вас кохати ні як Анрієтта, ні як Арабелла. Я визнаю свої хиби й добре їх знаю сама, але навіщо так брутально нагадувати мені про них? Знаєте, кого мені жаль найбільше? Четвертої жінки, яку ви покохаєте. Їй уже доведеться вести боротьбу з трьома попередніми, і тому мені хочеться, на благо і вам, і їй, застерегти вас од небезпеки: начувайтеся, у вас страшна пам'ять! Я зрікаюся морочливої честі кохати вас: на те треба мати забагато вартостей, і католицьких, і англіканських, до того ж я не схильна боротися з привидами. Чесноти вашої клошгурдської страстотерпиці можуть налякати найпевнішу себе жінку, і ваша безстрашна амазонка остуджує найпалкіші сподівання на щастя. Ні одна жінка, хоч як би вона намагалася, не може надіятися дати вам такі радощі, які давала Арабелла. Ні розумом, ні серцем ви не в змозі побороти своїх спогадів. Ви забули, що верхи часто їздимо й ми. Я не зуміла вернути сонцю жар, утрачений ним після смерті вашої святої Анрієтти, і біля мене вас, як і колись, обсипатиме мороз. Друже мій,— бо ви назавжди зостанетеся мені другом,— утримуйтеся надалі від таких визнань: вони відкривають ваше розчароване серце, відлякують кохання і змушують жінку сумніватися в самій собі. Кохання, любий графе, живе лишень довірою. Жінка, яка перше ніж вимовити слово чи скочити в сідло, почне думати, що сказала б небесна Анрієтта або скільки грації виявила б вершниця Арабелла, ця жінка, запевняю вас, відчує, як у неї німіє язик і тремтять коліна. Признаюся, мені захотілося дістати кілька ваших хвилюючих букетів, але ви їх більше не збираєте. Тепер є багато речей, яких ви не важитеся робити, багато думок і радощів, які померли для вас. Ні одна жінка, повірте, не захоче вічно стикатися у вашому серці з покійницею, котру ви зберігаєте в ньому. Ви просите мене кохати вас з християнського милосердя. Не приховаю, я можу багато чого робити з милосердя, все що заманеться — але тільки не кохати.
Іноді ви нудитеся і навіваєте нудьгу на інших, ви називаєте вашу журбу меланхолією,— що ж, справа ваша, але ви стаєте нестерпний для тієї, хто вас кохає, і насуваєте їй найпохмуріші роздуми. Я надто часто бачила між нами могилу вашої святої; я багато думала, я себе знаю і можу прямо сказати, що не хочу померти, як вона. Якщо ви втомили леді Дадлей, жінку незвичайну, то боюся, що, не маючи її непогамовної жаги, я охолону ще швидше, ніж вона. Зречемося кохання, адже ви можете бути щасливий, лише поділяючи його з померлою, і залишимося друзями — така моя воля. Як, любий графе, на зорі життя ви зустріли чарівну жінку, бездоганну коханку, яка опікувалася вашою долею, зробила вас пером, нестямно кохала вас і просила у вас тільки вірності, а ви завдали їй такого горя, що вона померла! Але ж це жахіття! Серед найпалкіших і найнещасніших молодиків, які оббивають паризьку бруківку, плекаючи амбітні мрії, ні один не відмовився б шануватися десять років, навіть за половину тих ласк, на які ви відповіли чорною невдячністю! Коли вас так палко кохають, чого ще можна бажати?
Безталанна жінка! Як вона страждала, а ви, вимовивши кілька сентиментальних фраз над її могилою, думаєте, що вже по всьому.
