Лілея долини - Бальзак Оноре де

Коли я казав їй, що слід дотримуватися міри в усьому, вона, глумлячись, доводила мої думки до абсурду. А якщо дорікав їй за вдавану холодність, вона питала, чи не хочу я, щоб вона кинулася мені на шию перед очима в усього Парижа, в Італійській опері; вона казала це цілком поважно, і, знаючи, як маркіза любить підсичувати плітки, я тремтів, як би вона не спевнила своєї погрози. Хоча вона кохала мене щиро, я ніколи не відчував в Арабеллі нічого зосередженого, глибокого, святого, як у Анрієтти; вона була невситима, як піщаний грунт під дощем. Я міг утихомирити пані де Морсоф одним поглядом або звуком свого голосу, бо вона відчувала мою душу, тоді як маркізу не міг схвилювати ні погляд, ні рукостискання, ні ніжне слово. Більше того! Для неї вчорашнє щастя сьогодні вже не існувало; її не дивував ніякий доказ кохання; вона спізнавала таку ненаситну жадобу руху, галасу, блиску, що, мабуть, нічим не могла її втамувати,— ось що породжувало шалені пориви її кохання, але в своїх надто палких звіряннях вона пам'ятала лише про себе, але не про мене. Лист пані де Морсоф, а цей лист сяє яскравим світочем над моїм життям, показує, що ця чеснотлива жінка незмінно зберігала душу француженки і з невсипущою пильністю й постійною увагою стежила за мінливою моєю долею; цей лист допоможе вам збагнути, з якою турботливістю вона вникала в мої матеріальні справи, політичні зв'язки, моральні перемоги і з якою палкістю скрашувала мені життя як тільки могла. До всіх цих сторін мого життя леді Дадлей виявляла цілковиту байдужість, ніби стороння. Вона ніколи не розпитувала ні про мої справи, ні про мої прибутки, ні про роботу, ні про життєві труднощі, ні про друзів, ні про супротивників. Вона була марнотратна для себе, але не щедра, і, далебі, надто різко відокремлювала кохання від інших інтересів; тоді як Анрієтта — я знав це, хоча не піддавав її випробі,— щоб врятувати мене від прикрощів, пішла б на те, чого не зробила б для себе самої. Якби мене спостигло лихо, яке може вразити найбагатших і найвисокопоставленіших людей,— ми знаємо тому чимало прикладів з історії,— я звернувся б за порадами до Анрієтти, але дав би запроторити себе за грати, ні слова не сказавши леді Дадлей.

* Моди (англ.).

Досі я говорив про те, який контраст складали їхні почуття, але він проявлявся і в способі їхнього життя. У Франції розкіш віддає сутність людини, втілює її думки, відбиває поезію її душі; вона змальовує її вдачу і надає ціни найменшим турботам закоханого, оточуючи його світлом думки коханої істоти; але англійська розкіш, вигадливі принади якої зачарували мене, залишається якоюсь бездушною. Леді Дадлей не вкладала в неї душі, її розкіш створювали слуги, її було куплено за гроші. Безліч ніжних знаків уваги, виявленої мені в Клошгурді, на думку леді Арабелли, були турботою слуг; кожен челядник мав свої обов'язки. Добирати лакеїв було справою її мажордома, ніби йшлося про коней. Ця жінка не прихилялася до своїх служників, смерть найкращого з них нітрохи її не засмутила б: за добрі гроші його замінили б іншим, таким же вишколеним. Що ж до наших ближніх, то я ні разу не бачив на її очах сліз співчуття чужому горю; її себелюбство доходило до такої наївності, що іноді здавалося просто кумедним. Цю натуру, ніби з бронзи відлиту, приховувала пурпурова мантія аристократки. Але вечорами зваблива одаліска, яка звивалася на м'яких килимах, така знадлива в своєму любовному навіженстві, швидко мирила мене з нечулою й сухою англійкою; ось чому я так повільно відкривав, на який неродючий грунт падає кинуте мною насіння, якому не судилося заврунитися. Пані де Морсоф зразу збагнула цю натуру під час їхньої короткої зустрічі; я згадав її пророчі слова. Анрієтта мала рацію в усьому, Арабеллине кохання робилося для мене нестерпним. Згодом я переконався, що в більшості жінок, чудових наїзниць, дуже мало ніжності. Мов тим амазонкам, позбавленим однієї груді, їм чогось бракує, в їхньому серці ніби лежить крижинка, але мені важко сказати, звідки вона взялася.

На ту пору, коли я уже починав відчувати тягар того ярма, коли я знудився і тілом, і душею, коли я збагнув, якої святості надає коханню щире почуття, коли мене мучили клошгурдські спогади і я, незважаючи на відстань, вдихав аромат тамтешніх троянд, відчував теплий легіт, який обвивав знайомі тераси, і слухав тьохкання тамтешніх соловейків, коли я побачив кам'янисте річище потоку, змеженіле під опалою водою, мене вразив удар грому. Я ще й нині чую відлуння того грому. Я працював у кабінеті короля, який мав поїхати о четвертій годині; герцог де Ленонкур справляв службу в палаці. Він увійшов до кабінету, і король спитав його, як ся має графиня. Я рвучко звів голову, і цей рух зрадив мене. Король, роздратований моєю гарячковістю, глипнув на мене і збирався вже сказати якийсь дотеп — на них він був неабиякий мастак.

— Сір, моя бідолашна донька вмирає,— відповів герцог.

— Може, Ваша Величність дасть мені відпустку? — спитав я зі слізьми на очах, не боячись викликати спалах монаршого гніву.

— Летіть, мілорде! — відповів він з усмішкою, вкладаючи ущипливу іронію в кожне слово і замінивши догану жартом.

Герцог, передусім придворний і лише потім батько, відпустки не просив і сів до карети, щоб супроводжувати короля. Я поїхав, не попрощавшись з леді Дадлей, якої, на щастя, не було вдома, і залишив їй цидулку, що їду з королівського наказу. Біля Круа-де-Берні я зустрів Його Величність, котрий повертався з Верр'єра. Взявши від мене букет квітів, який він упустив до своїх ніг, король кинув на мене погляд, сповнений тієї монаршої іронії, якою він умів убивати людей. "Якщо хочеш щось грати в політиці, приїзди швидше! Не марнуй часу на перемови з мерцями!" — здавалося, сказав його погляд. Герцог сумно помахав мені рукою. Дві пишні карети з запрягами на восьмеро коней, лакеями в золотих лівреях і пишним почтом промчалися, курячи, під крики: "Хай живе король!" Мені здалося, що двір потоптав тіло пані де Морсоф з тією байдужістю, з якою природа дивиться на людське горе. Хоча герцог був чудовою людиною, він, очевидно, збирався грати у віст з королівським братом, коли Його Величність піде відпочивати. Що ж до герцогині, то вона перша завдала дочці смертельного удару, написавши їй про леді Дадлей.

Блискавична моя подорож промайнула, як сон — як сон зруйнованого гравця; я був у розпачі, що мені нічого не передали. Невже сповідник пані де Морсоф був такий суворий, що заборонив приймати мене в Клошгурді? Я лаяв Жака, Мадлену, абата де Домініса — геть усіх, навіть пана де Морсофа. Коли я виїхав з Тура й піднявся на міст Сен-Совер, щоб спуститися на обсаджену тополями дорогу в Понше, якою колись милувався, блукаючи в пошуках моєї прегарної незнайомки, я зустрів пана Оріже. Він здогадався, що я їду до Клошгурда; я збагнув, що він повертається звідти. Ми обидва спинили екіпажі й вийшли на шлях: я — аби узнати від нього новини, а він — аби переказати їх мені.

— Скажіть, як здоров'я пані де Морсоф? — спитав я.

— Сумніваюся, що ви застанете її живою,— відповів він.— Вона умирає страшною смертю — від виснаження. Коли вона покликала мене в червні, ніяка медицина уже була не в змозі боротися з хворобою; у неї виявилися ті жахливі симптоми, які вам, безперечно, описав пан де Морсоф, знайшовши їх у себе. Графиня не була тоді під скороминущим впливом душевного розладу, викликаного внутрішньою боротьбою: в такий стан може втрутитися лікар і поступово добитися покращання; не було це й гострим нападом, після якого здоров'я знову поправляється; ні, хвороба досягла такої стадії, коли наука безпорадна: це невиліковний наслідок важкого горя, як смертельна рана — результат удару кинджалом, її недуга розвинулася через відмову органа, діяльність якого так само необхідна для життя, як биття серця. Скруха замінила удар кинджала. Будьте певні. Пані де Морсоф умирає від якоїсь незнаної скрухи.

— Незнаної? — перепитав я,— її діти не хворіли тепер?

— Ні,— відповів він, поглядаючи на мене значуще,— і відтоді, як вона так тяжко захворіла, пан де Морсоф більше не мучить її. Я там уже не потрібний, при ній зостався пан Деланд з Азе; та їй нічим не допомогти, і муки її жахливі. Багата, молода, гарна, вона постарішала й вихудла, бо помирає з голоду! Ось уже сорок днів її шлунок ніби наглухо закритий і не приймає ніякої страви.

Пан Оріже міцно потиснув мені руку, ніби бажаючи мене підбадьорити.

— Кріпіться, пане,— сказав він, звівши очі до неба.

Слова його виражали жаль: він вважав, що мені також тяжко так само, як і їй; він і гадки не мав, як катували мене його слова, впиваючись у серце, наче отруєні стріли. Я знову скочив в екіпаж, обіцяючи візникові щедру винагороду, якщо він вчасно довезе мене до Клошгурда.

Незважаючи на всю мою нетерплячку, мені здалося, що ми їхали всього кілька хвилин, так я був поглинутий гіркими думками, які тислися мені в душі. Вона помирає з горя, а її діти здорові! Отже, вона помирає через мене! І моя мучителька совість винесла мені один з найнещадніших присудів, які не дають нам спокою ціле життя, а іноді і за його межами. Яке кволе, яке безпорадне людське правосуддя! Воно судить лише явні злочини. Чому воно прирікає на смерть і ганьбу убивцю, який стинає свою жертву одним ударом, великодушно підстерігаючи її уві сні і присипляє навік або вбиває зненацька, рятуючи від агонії? Чому воно дарує щасливе життя і пошану убивці, який вливає крапля по краплі смертельну отруту в щиру душу, підточуючи її снагу й руйнуючи тіло? Скільки у нас непокараних убивць! Які ми поблажливі до пороку в шовкових рукавичках! Як легко виправдуємо ми убивство, вчинене з допомогою моральних тортур! Якась невідома мстива рука нараз відхилила переді мною мальовану завісу, за якою ховається суспільство. І я побачив численні жертви, які ви так само добре знаєте, як і я: пані де Босеан, яка за кілька днів до мого від'їзду сховалася в Нормандії, щоб там сконати! Герцогиню де Ланже, скомпрометовану в очах товариства! Леді Брендон68, яка втекла до Турені й померла в убогій хатинці, де леді Арабелла жила два тижні,— вам відома причина цієї жахливої смерті! Наша доба багата на такі події. Хто не чув про безталанну молоду жінку, яка отруїлася з ревнощів, тих ревнощів, що зараз убивають і пані де Морсоф? Хто не здригнувся, дізнавшись про долю гарної дівчини, загиблої наче ніжна квітка, згризена тлею, після двох років заміжжя,— жертви цнотливого невідання, занапащеної мерзотником, якому Ронкероль, Монріво, де Марсе досі потискують руку, бо він, бачте, підтримує їхні політичні інтриги? Хто не трепетав, слухаючи розповідь про останні хвилини жінки, яка зосталася непохитною, незважаючи на всі благання, і не побажала ніколи зустрічатися з чоловіком по тому, як вона великодушно оплатила його борги? Пані д'Еглемон побачила перед собою відкриту могилу і, хто знає, чи лишилася б вона живою, якби не клопоти мого брата? Світське товариство і наука стають спільниками цих злочинів, які у нас не підлягають судовій відповідальності.