Борис Годунов (переклад О. Грязнова) - Пушкін Олександр

Я цілий день чекав
На зустріч із Мариною, завчасно
Обдумував усе, що їй скажу,
Чим приверну її холодний розум,
Як назову царицею Москви,-
Та час настав — а я не пам'ятаю
Тих слів, що наперед приготував.
Любов мою уяву каламутить...
Та щось там промайнуло... шерех... тихше...
Ні, то лиш світло місячне лягло
І вітерець прошелестів.

М а р и н а
( входить )
Царевич!
С а м о з в а н е ц ь
Вона!.. Вся кров у жилах зупинилась.

М а р и н а
Димитрію! Ви де?
С а м о з в а н е ц ь
Солодкий голос!
( Іде до неї. )
Невже це ти? Невже я дочекавсь,
Що ти одна зі мною серед ночі?
Яким нудним і довгим був цей день!
Як нехотя зоря вечірня гасла!
Як довго я чекав цю дивну мить!

М а р и н а
Не будемо хвилини марнувати —
Прийшла я на побачення до тебе
Не задля того, щоб почути мову
Закоханого. Вірю я, що любиш.
Якщо вже я наважилась зв'язати
Із долею непевною твоєю
Свою дівочу долю, то дістала,
Димитрію, я право вимагати,
Щоб душу ти свою мені відкрив.
Відкрий свої надії потаємні,

Побоювання й наміри свої,
Щоб я могла сміливо із тобою
Піти в життя — не як сліпа дитина,
Не як німа рабиня чоловіка,
Коханка чи наложниця твоя —
Як гідна і шанована дружина,
Сподвижниця московського царя.

С а м о з в а н е ц ь
О, дай мені забуть хоч на годину
Про всі мої турботи і тривоги!
Забудь сама, що бачиш біля себе
Царевича. Марино! у мені
Коханця, що обрала ти, побач,
Щасливого спіймать єдиний погляд.
О, вислухай моління про любов,
Дай висловити все, чим серце повне.

М а р и н а
Не час для цього, княже. З кожним днем
Прихильників твоїх холоне запал,
І довести твій задум до кінця
Стає все небезпечніше і важче;
Уже повзуть до нас чутки сумнівні,
За новиною гірша новина
Про заходи, що Годунов приймає...

С а м о з в а н е ц ь
Що Годунов? хіба йому підвладна
Твоя любов, одне моє блаженство?
Ні, ні. Тепер байдуже я дивлюсь
На трон його і на цареву владу.
Твоя любов... та що мені без неї
Життя, і слава, і престол московський?
В степу глухому, у землянці бідній
Заміниш ти мені корону царську,
Твоя любов...
М а р и н а
Соромся; ти забув
Покликання своє, святе й високе:
Тобі твій сан повинен буть дорожчим
Усіх спокус, всіх радощів життя.
Його ні з чим не можна порівняти.
Не юнаку гарячому, якого
Моя краса дівоча полонила,
Знай: урочисто віддаю я руку
Наступнику московського престолу,
Царевичу, врятованому дивно.

С а м о з в а н е ц ь
Не муч мене, Марино, не кажи,
Що не мене ти вибрала, а сан мій.
Не знаєш ти, як боляче це чути,
Як серце ти роз'ятрюєш моє.
Ну, а якщо б... о сумніви жорстокі! —
Скажи: коли б сліпа й примхлива доля
По іншому зі мною обійшлася,
Коли б я був не Іоаннів син,
Не цей давно забутий світом отрок,-
Тоді б... тоді б любила ти мене?..

М а р и н а
Димитрій ти — цим сказано усе;
Мені любити іншого не можна.

С а м о з в а н е ц ь
Ні, досить: я не хочу із мерцем
Ділитися коханкою своєю.
Доволі прикидатися! Скажу
Всю істину; так знай же: твій Димитрій
Загинув і воскреснути не може.
А хочеш знати, хто насправді я?
Ну, що ж? скажу: я бідний чорноризець;
Нудьгуючи в неволі монастирській,
Під клобуком, відважний задум свій
Обдумав я, приготувавши чудо,
І врешті-решт із келії утік
До козаків, в їх буйні курені.
А там одна наука: кінь і шабля.
Звідтіль — до вас; Димитрієм назвався,
Поляків легковірних обдурив.
Що скажеш ти, Марино гордовита?
Зізнанням задоволена моїм?
Чому мовчиш?

М а р и н а
О боже, що за сором!
( Мовчання.)

С а м о з в а н е ц ь
( тихо )
Чого наговорив я спересердя!
Те щастя, що дісталося так тяжко,
Напевне, я навіки загубив.
Що я зробив, безумець? —
( вголос )
Бачу, бачу:
Простої ти соромишся любові.
Тож вирок свій промов мені нарешті;

В твоїх руках тепер життя моє,
Чекаю я.
( Кидається на коліна. )

М а р и н а
Встань, бідний самозванче.
Ти думаєш, що ставши на коліна,
Розчулить можеш серце гонорове,
Мов дівчинці довірливій, слабкій?
Ні, друже: про любов мене молили
І лицарі, і графи благородні;
Відмовила я їм не задля того,
Щоб слухати монаха-втікача.

С а м о з в а н е ц ь
( встає )
Не зневажай, Марино, самозванця;
Можливо, в ньому доблесті таємні,
Що гідні і московського престолу,
І потиску безцінної руки.

М а р и н а
Ганебної петлі, зухвальче, гідні!

С а м о з в а н е ц ь
Так, винен я; в полоні у гордині
Обдурював я бога і царів.
Брехав усім; та не тобі, Марино,
Мене карати; я не міг тебе
Обманювати далі. Ти була
Єдиною святинею моєю,
Не смів я перед нею лицемірить.
Любов, любов, ревнива і сліпа,
Одна любов лиш змусила мене
Признатися.

М а р и н а
Чим хвалишся, безумче!
Хіба хтось вимагав твого зізнання?
Якщо вже ти, бурлако безіменний,
Зміг засліпити дивно два народи,
Повинен ти, принаймні, бути гідним
Нечуваного успіху свого
І свій обман відважний забезпечить
Довічним покривалом таємниці.
Чи можу я довіритись тобі,
Чи можу я, забувши рід і сором,
Свою з'єднати долю із твоєю,
Коли ти сам так просто й легковажно
Свою ганьбу, обман свій розкриваєш?
Любов його примусила зізнатись!
Дивуюсь я, що не відкрився ти
Із почуттів найкращих перед батьком,
Із вдячності й поваги – королю,
Або ще Вишневецькому своєму
Із вірної старанності слуги.

С а м о з в а н е ц ь
Клянусь тобі, лиш ти одна змогла
З душі моєї вирвати зізнання.
Клянусь тобі: ніколи і ніде,
Ні на бенкеті за хмільним застіллям,
Ні у розмові дружній, щиросердній,
Ні під ножем, ні в муках катування
Цих таємниць не викаже язик.

М а р и н а
Клянешся ти! а я повинна вірить —
О, вірю я! — та чим, скажи мені,
Клянешся ти? либонь, іменням бога,
Як набожний приблуда єзуїтів?
Чи честю, ніби витязь благородний?
Чи, може, ти клянешся царським словом,
Як царський син? вгадала? говори.

Д и м и т р і й
( гордовито )
Тінь Грозного мене усиновила,
Димитрієм із гроба нарекла,
Народ мені на поміч розбудила
І в жертву Годунова прирікла.
Царевич я. Доволі вже терпіть
Приниження від гордої полячки.-
Прощай навік. Війни криваві ігри,
Моєї долі прикрощі й турботи
Любовну тугу зможуть заглушить.
О як тебе зненавиджу тоді я,
Коли ганебна пристрасть догорить!
Тепер іду — загибель чи вінець
Чекають вже в Московії на мене,
Чи смерть знайду, як воїн в битві чесній,
Чи страченим я буду на майдані,
Не станеш ти тоді зі мною поруч
І долю не поділиш ти мою;
Та, може, ти колись і пожалкуєш,
Що ти мою відринула любов.

М а р и н а
А що, як я зухвалий твій обман
Заздалегідь сподвижникам розкрию?

С а м о з в а н е ц ь
Ти думаєш, що я тебе боюсь?
Що польській діві буде більше віри,
Аніж мені, царевичу? — Та знай,
Що ні король, ні папа, ні вельможі
Не думають про правду слів моїх.
Димитрій я чи ні — яке їм діло?
Я — привід їм для розбрату й війни.
Їм це лиш і потрібно, і тебе
Вони мовчать примусять, бунтівнице!
Тож прощавай.

М а р и н а
Царевичу, постій.
Нарешті чую мову чоловічу,
Що може примирить мене з тобою.
Безумний твій порив я забуваю
І бачу знов Димитрія. Та слухай:
Пора, пора! проснись, не зволікай;
Веди полки скоріше на Москву —
Захоплюй Кремль, сідай на трон московський
І шли за мною шлюбного посла;
Та — чує бог — допоки не зійшла
Твоя нога іще на східці трону,
Допоки ти не скинув Годунова,
Слів про любов не буду слухать я.

( Іде геть.)

С а м о з в а н е ц ь
Ні, легше воювати з Годуновим
Чи хитрувать з придворним єзуїтом,
Ніж з жінкою — чорти б її взяли.
І плутає, і в'ється, і повзе,
І вислизає з рук, і раптом жалить.
Змія! змія! — Тремтів я недарма.
Вона мене ледь-ледь не загубила.
Та вирішено: завтра двину рать.

ЛИТОВСЬКИЙ КОРДОН

( 1604 року, 16 жовтня )

К н я з ь К у р б с ь к и й і С а м о з в а н е ц ь,
обоє верхи. Полки наближаються до кордону.

К у р б с ь к и й
( доскакавши першим )
Ось він, нарешті! ось кордон московський!
Вітчизно дорога! Я знову твій!
Прах чужини обтрушую з презирством
І жадібно нове повітря п'ю:
Повітря батьківщини! Батьку мій!
Хай втішиться тепер твоя душа
І мирно сплять твої опальні кості!
Блищить на сонці наш спадковий меч,
Твій славний меч, гроза і страх Казані,
Той добрий меч, слуга царів московських!
Тепер він знову в битві загуляє
За нашого володаря-надію!..

С а м о з в а н е ц ь
( їде тихо з похиленою головою )
Який щасливий він! душа живе
Передчуттями радості і слави.
Мій витязю! позаздрив я тобі.
Син Курбського, що виріс у вигнанні,
Забувши батьком знесені образи,
Його вину спокутуючи нині,
Готовий ти за сина Іоанна
Пролити кров; законного царя
Повернеш ти вітчизні... безперечно,
Твоя душа повинна веселитись.

К у р б с ь к и й
Невже і ти не веселишся духом?
Дивися: ось Московія твоя.
Там ждуть тебе серця твоїх людей:
Твоя Москва, твій Кремль, твоя держава.

С а м о з в а н е ц ь
О Курбський, кров народна потече!
Ви чисті, меч піднявши за царя,
Я ж на братів веду вас; я Литву
Позвав на поміч; ворогу в Москву
Показую дорогу заповітну!..
Та хай мій гріх прокляттям упаде
На голову Бориса-царевбивця!
Вперед!

К у р б с ь к и й
Вперед! і горе Годунову!

Скачуть. Полки переходять через кордон.

ЦАРСЬКА ДУМА

Ц а р, п а т р і а р х і б о я р и.

Ц а р
Чи це можливо? Утікач, розстрига
На нас веде своє злодійське військо
І сміє нам загрожувати! Годі,
Пора безумця привести до тями!
Ти, Трубецькой, і ти, Басманов: їдьте
Допоможіть старанним воєводам.
Бунтівники Чернігів обложили.
Рятуйте громадян і місто.

Б а с м а н о в
Царю,
Клянусь тобі, трьох місяців не пройде,
Забудуться й чутки про самозванця;
Його в Москву ми привезем, як звіра
Заморського, в залізній клітці. Богом
Тобі клянусь.
( Іде геть з Трубецьким.)
Ц а р
Із Швеції король
Через послів союз нам пропонує;
Та нащо нам стороння допомога?
Своїх людей у нас доволі ратних,
Щоб розгромити зрадників і ляха.
Відмовив я.
Щелкалове! Пошли
В усі кінці укази воєводам,
Щоб на коня сідали і людей
Сюди до нас на службу відсилали;
В монастирях так само відберіть
Служителів із причету. Бувало,
Коли вдирався ворог у вітчизну,
Відлюдники самі ішли на бій.
Та нині їх не хочемо тривожить;
Хай моляться за нас вони — такий
Указ царя, такий боярський присуд.
Тепер потрібно вирішить питання:
Ви знаєте — нахабний самозванець
Підступні всюди розпустив чутки;
Листи, що він усюди розсилає,
В народі сіють сумніви й тривогу;
Шепочеться голота на майданах,
Уми киплять... їх треба остудити;
Я страти попередити б хотів,
Та чим і як? подумаймо.