Робінзон Крузо - Дефо Данієль

Ми переправились через бухточку непомітно для ворога і заскочили його зненацька. Один матрос сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів було схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся до нього й ударив його прикладом. Потім, не давши опам'ятатись другому матросові, він крикнув йому: "Здавайся або смерть!"

Не треба бути дуже красномовним, щоб переконати здатись людину, яка бачить, що вона одна проти п'ятьох і її напарника збито з ніг в неї на очах. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а Під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє,-очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.

Тим часом П'ятниця та помічник капітана так по-молодецькому впоралися зі своїм ділом, що кращого не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на крики у відповідь матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели в таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було судити з того, що й самі вони ледве тягли ноги.

Тепер нам залишалося тільки підстерегти в темряві, коли матроси вертатимуться і, приголомшивши їх несподіваним нападом, розправитися з ними напевне.

Минуло кілька годин, відколи вернулись П'ятниця та його супутник, а тих не було ще й чути. Нарешті ми почули віддалік їхні голоси. Передній кричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповідали, що не можуть іти швидше, бо зовсім стерли собі ноги й падають від утоми. Нам було і дуже приємно чути це.

Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що з ними зробилося, коли вони побачили, що шлюпка стоїть на мілині (бо за ці кілька годин почався відплив, І вона опинилася майже на березі), а люди зникли. Ми чули, як вони голосно оплакували нещасливу долю, яка закинула їх на зачарований острів, і тепер його мешканці уб'ють їх, а коли на ньому водяться чорти або духи, то вони занесуть їх кудись і зжеруть{66}.

Кілька разів заходжувалися вони гукати своїх товаришів на ім'я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі згасаючого дня ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безмежному розпачі, то знову вискакували на берег і знову ходили туди і сюди, і так без кінця.

Мої люди просили мене, щоб я дозволив їм напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я волів не проливати крові, якщо тільки можна буде уникнути цього, а головне, знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів ризикувати життям своїх людей. Я вирішив почекати, чи не розділяться вони на групи, а тим часом, щоб діяти напевне, пересунув свою засаду ближче до шлюпки. П'ятниці з капітаном я наказав повзти навкарачки, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.

Та плазувати довелось їм недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним призвідником бунту, але тепер показав себе зовсім легкодухим. Відчувши, що головний винуватець усього лиха вже в його руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ближче, щоб пересвідчитись, чи справді це він, бо досі було чути лише боцманів голос. Як тільки він наблизився, капітан і П'ятниця схопились на ноги й вистрілили.

Боцмана було вбито наповал, а одного з матросів поранено в груди. Він теж упав, мов підкошений, але помер лише години через дві. Другий матрос утік.

Почувши постріли, я негайно посунув уперед усю свою армію, яка нараховувала тепер вісім чоловік. Ось її повний склад: я — генералісимус, П'ятниця — генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє військовополонених, яких ми визнали гідними своєї довіри, прийнявши в число рядових і озброївши рушницями.

Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб не можна було побачити, скільки нас. Я велів матросові, який був залишений у шлюпці й невдовзі перед тим самохіть приєднався до нас, гукнути на ім'я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати розпочати з ними переговори і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Наш розрахунок виявився правильним: адже цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони не мали іншого вибору, як піти на капітуляцію. Отже, мій парламентер закричав скільки сили:

— Томе Сміт! Томе Сміт!

Том Сміт зараз же відгукнувся:

— Хто це? Ти, Робінсон?

Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:

— Авжеж, це я. Ради бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, інакше через хвилину ви всі будете мертві.

— Та кому ж здаватись? Де вони? — прокричав знову Том Сміт.

— Тут! — озвався Робінсон. — Тут наш капітан і з ним п'ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбито, Вілла Фрая поранено, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь у цю ж мить, ви всі загинете.

— А нас помилують, якщо ми здамось? — спитав Том Сміт.

— Зараз я спитаю капітана, — відповів Робінсон.

Тут у переговори вступив уже сам капітан.

— Гей, Сміт і всі ви там! — закричав він. — Ви впізнаєте мій голос? Якщо ви негайно складете зброю й здастесь, я обіцяю вам помилування — всім, крім Вілла Аткінса.

— Капітане, ради бога, згляньтесь на мене! — заблагав Вілл Аткінс. — Чим я гірший за інших? Усі ми однаково винні!

До речі, це була брехня, бо, коли почався бунт, Вілл Аткінс перший кинувся на капітана, зв'язав йому руки й поводився з ним дуже брутально, обсипаючи його образливою лайкою. Проте капітан сказав йому, щоб він здавався без будь-яких умов, а там уже губернатор вирішить, чи жити йому, а чи вмерти. Губернатором капітан і всі вони величали мене.

Словом, бунтівники склали зброю і почали благати пощади. Наш парламентер та ще двоє людей за моїм наказом позв'язували всіх, а тоді моя грізна армія в п'ятдесят чоловік, що насправді вкупі з цими трьома складалася тільки з восьми, оточила їх і заволоділа шлюпкою. Проте сам я та ще П'ятниця не показувались полоненим з державних міркувань.

Найперше нам треба було полагодити шлюпку й подумати про те, як захопити корабель. Капітан — він міг тепер безперешкодно розмовляти з бунтівниками — змалював їм у правдивому світлі всю ницість їхнього поводження з ним і ще більшу ницість їхніх планів, яких вони не встигли здійснити. Він дав їм зрозуміти, що такі вчинки до добра не доводять і що їх чекає, швидше всього, шибениця.

Лиходії каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про одне — щоб їх не карали на смерть. На це капітал відповів, що він тут не владен, вони не його полонені, а правителя острова; вони були певні, буцімто висадили його на пустельний, безлюдний берег, а богові вгодно було спрямувати їх до заселеного місця, де губернатор — англієць. "Він міг би, — сказав капітан, — якби хотів, усіх вас повісити, але він помилував вас і, напевне, відправить до Англії, де з вами вчинять по закону. Але Віллові Аткінсу губернатор наказав готуватись до смерті: він буде повішений завтра вранці".

Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки. Аткінс упав навколішки, благаючи капітана поклопотатися за нього перед губернатором, решта теж почали принижено просити, щоб їх не відправляли до Англії.

Тут мені спало на думку, що настав час мого визволення і що тепер неважко буде умовити цих хлопців допомогти нам заволодіти кораблем. І, тримаючись у темряві, щоб вони не могли роздивитись, який їхній губернатор, я неначебто здалека покликав капітана. Один із наших людей, як йому було заздалегідь наказано, підійшов до капітана й сказав:

— Капітане, вас кличе командуючий.

— Перекажи його ясновельможності, що я зараз з'явлюсь, — відповів капітан.

Це справило відповідне враження: всі були цілком певні, що губернатор зі своєю армією в п'ятдесят чоловік десь поблизу. Коли капітан підійшов до мене, я переказав йому свій план, як заволодіти кораблем. Він гаряче його схвалив і вирішив здійснити завтра ж вранці.

Але, щоб краще виконати цей план і забезпечити успіх, я порадив капітанові поділити полонених. Аткінсові та двом іншим запеклим негідникам, на мою думку, треба було зв'язати руки й ноги і посадити їх у печеру, де вже сиділи в'язні. Відвести їх туди я доручив П'ятниці та двом супутникам капітана, висадженим з ним на берег.

Вони відвели цих трьох полонених до моєї печери, наче до в'язниці, та вона й справді мала дуже похмурий вигляд, особливо для людей в їхньому становищі. Решту я відправив на свою дачу, яку раніше описав уже досить докладно. Завдяки високій огорожі вона теж була досить надійним місцем ув'язнення, тим більше, що бранці були зв'язані й знали, що від їхньої поведінки залежить їхня доля.

Другого дня вранці я послав до них на переговори капітана. Він мав промацати грунт: розвідати і потім повідомити мене, наскільки можна довіряти цим людям і чи не ризиковано буде взяти їх з собою на корабель. Він сказав їм про заподіяну йому образу та про сумні наслідки, до яких вона їх призвела; сказав, що хоч губернатор і помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх, безперечно, повісять; але якщо вони допоможуть йому в такій справедливій справі, як відвоювання корабля в заколотників, то губернатор подбає, щоб їх помилували.

Легко уявити собі, з якою охотою прийняли цю пропозицію люди, що майже втратили надію врятуватись. Вони попадали навколішки до ніг капітана, заприсяглись додержувати вірності йому до останньої краплі крові і заявили, що коли він виклопоче їм помилування, то вони довіку вважатимуть себе за його неоплатних боржників, шануватимуть його, як батька, і підуть за ним хоч на край світу. "Гаразд, — мовив їм капітан, — все це я перекажу губернаторові і, зі свого боку, проситиму за вас перед ним". Прийшовши до мене, він розповів про їхній настрій, а наприкінці висловив глибоку певність, що на вірність цих людей можна цілком покластися.

Проте, для більшої надійності, я запропонував капітанові вернутись до матросів, вибрати з них п'ятьох і сказати їм, що нам не бракує людей і що, вибираючи цих п'ятьох у помічники, він робить їм ласку, а інших двох разом із тими трьома, що сидять у замку (тобто в моїй печері), губернатор залишить у себе як заложників, і якщо вони зламають свою присягу, то всі заложники будуть повішені на березі.

Цей суворий захід показав їм, що з губернатором жарти погані.