Робінзон Крузо - Дефо Данієль

Таким чином, якби нам і не пощастило подолати ворога, він принаймні не міг би відібрати свого човна.

Правду сказати, я й не сподівався, що нам удасться захопити корабель; що ж до баркаса, то полагодити його було дуже легко, а на такому судні можна було дістатись до Підвітряних островів, підібравши по дорозі наших друзів іспанців, про яких я пам'ятав весь час.

Гуртом відволікши баркас у таке місце, куди не досягав приплив, і пробивши в його дні дірку, якої не можна було швидко залагодити, ми посідали відпочити й порадитись, що робити далі. Та не встигли ми розпочати нараду, як на кораблі вистрілили з гармати і замахали прапором. Очевидно, це був закличний сигнал для баркаса. А баркас не рушав. Потім стріляли ще кілька разів і повторили сигнали прапором.

Нарешті, не діставши відповіді на всі ці сигнали та постріли і не бачачи баркаса, з корабля спустили другу шлюпку (все це було мені добре видно в підзорну трубу). Шлюпка попрямувала до берега, і, коли підійшла ближче, ми побачили, що в ній було не менше десяти чоловік і всі з рушницями.

Від корабля до берега було щось із шість миль, через те ми мали час роздивитися тих, хто сидів у шлюпці. Ми розпізнавали навіть обличчя. Шлюпку зносило течією трохи на схід від того місця, куди ми витягли баркас, і матроси гребли вздовж берега, щоб причалити саме там, де причалив перший човен.

Отже, повторюю, ми добре бачили кожного з них в обличчя. Капітан пізнав їх усіх і зараз же дав мені коротку характеристику кожного. За його словами, між ними були три порядні хлопці. Він був певен, що їх залякали і силоміць залучили до змови.

Зате боцман, який, видно, був у них за командира, і решта матросів, як і ті, що залишилися на кораблі, були неприторенні мерзотники, готові на що завгодно. Капітан побоювався, що ми не встоїмо супроти них.

Я посміхнувся й відповів, що люди, "поставлені в такі умови, як ми, вже не відчувають страху. Хоч би що чекало нас у майбутньому, а все ж воно буде краще, ніж теперішнє наше становище; отже, будь-який вихід із цього становища, навіть смерть, ми мусимо вважати за визволення. Я спитав, що думає він про моє тут животіння і невже він не вважає, що мені варто ризикувати життям ради свого визволення.

— Де поділась, сер, — сказав я, — ваша впевненість, що мене збережено тут для того, щоб врятувати вам життя, — впевненість, яка так наснажувала вас недавно? Що ж до мене, то в усьому цьому мене бентежить тільки одне.

— Що саме? — спитав він.

— Як ви сказали, серед цих людей є троє чи четверо порядних, вартих помилування. Коли б вони були негідниками, я б ні хвилини не вагався, що сам бог, бажаючи покарати їх, передає їх нам у руки; бо кожен, хто ступить на цей острів, буде в нашій владі і, залежно від того, як він поставиться до нас, помре або житиме.

Я говорив бадьорим, рішучим тоном, з веселим обличчям; моя впевпеність передалась капітанові, і ми щиро взялись до діла. Як тільки з корабля спустили другу шлюпку, ми подбали про те, щоб розлучити наших полонених і добре заховати їх.

Двох із них, як найбільш ненадійних (так принаймні характеризував їх капітан), я відіслав під доглядом П'ятниці та помічника капітана до моєї печери. Це було досить віддалене місце, звідки арештованих не могли почути і звідки їм нелегко було б утекти, бо навряд чи вони знайшли б дорогу в лісі. їх посадили зв'язаних, але залишили їм їжі й сказали, що коли вони поводитимуться смирно, то через день-два їх звільнять, зате при першій спробі втекти уб'ють без жалю. Вони обіцяли терпляче зносити ув'язнення і дуже дякували, що їх не покинули без їжі та подбали, щоб вони не сиділи в темряві, бо П'ятниця дав їм кілька наших саморобних свічок. Вони були певні, що П'ятниця залишився вартувати біля входу до печери.

З рештою полонених ми обійшлися м'якше. Щоправда, двох ми залишили поки що зв'язаними, бо капітан за них не ручався, але двох інших я взяв до себе на службу за рекомендацією капітана й після того, як обидва вони врочисто заприсяглись мені у вірності. Отже, рахуючи цих двох та капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не мав сумніву, що ми переможемо тих десятьох, які наближалися до острова, тим більше, що серед них, за словами капітана, було троє або четверо чесних хлопців.

Підійшовши до острова в тому місці, де ми покинули баркас, вони причалили, висіли з шлюпки й витягли її па берег, чому я був дуже радий. Правду сказати, я боявся, що вони стануть на якір, не допливши до берега, і що частина людей залишиться вартувати шлюпку; тоді ми не змогли б захопити її.

Вийшовши на берег, вони насамперед кинулись до баркаса і дуже здивувались коли побачили, що з нього зникли всі снасті і весь вантаж, а в дні зяє дірка.

Поміркувавши з приводу цієї несподіванки, вони заходилися щосили гукати своїх товаришів, сподіваючись, що їх почують. Довго кричали та галасували, але відповіді не одержали. Тоді вони стали колом і, за командою, всі разом випалили з рушниць. Гучна луна розляглась лісом, але й це не дало ніякого наслідку: ті, що сиділи в печері, не могли нічого чути, а ті, що були коло нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутись.

Пропажа їхніх товаришів так приголомшила матросів, що вони (як розповідали нам згодом самі) вирішили вернутись па корабель і повідомити, що баркас продірявлений, а людей, мабуть, усіх перебито. Ми бачили, як вони, хапаючись, спустили на воду шлюпку й сіли в неї.

Капітан, який досі все ще сподівався, що нам пощастить захопити корабель, тепер зовсім занепав духом. Він боявся, що коли на кораблі дізнаються про зникнення команди баркаса, то знімуться з якоря, і тоді всі його надії розвіються пилом. Та незабаром у нього з'явився новий привід для страху.

Не встигла шлюпка відійти трохи від берега, як ми побачили, що вона вертається. Мабуть, порадившись, матроси прийняли нове рішення. І справді, залишивши в шлюпці трьох чоловік, решта сім висіли й пішли в глиб острова шукати своїх зниклих товаришів.

Справа для нас повернула на гірше. Якби ми навіть захопили тих сімох, що вийшли на берег, то й з цього не було б користі, бо шлюпка з рештою вернулася б назад, і корабель, напевне, знявся б з якоря, розпустив вітрила, і ми не змогли б уже його відвоювати.

Проте, нам не лишалось нічого іншого, як чекати, що буде далі. Висадивши сімох чоловік, шлюпка з рештою трьома відійшла на чималу відстань від берега й стала на якір, позбавивши нас будь-якої змоги добратись до неї.

Семеро розвідників, тримаючись укупі, прямували до горбка, де було моє житло. Нам їх було дуже добре видно, вони ж не могли бачити нас. Ми все ще сподівались, що вони підійдуть трохи ближче — тоді ми змогли б вистрілити в них — або, навпаки, відійдуть трохи далі і цим дозволять нам вийти з нашої схованки.

Але, діставшись до вершини пагорба, звідки можна було бачити всю північно-східну частину острова, що спускалась до моря спадистими, лісистими долинами, вони спинились і знову заходились кричати та гукати, поки не похрипли. Нарешті, боячись, мабуть, відходити від берега та один від одного, вони посідали під деревом і почали радитись. Залишалося тільки, щоб вони заснули, як ті, що приїхали в першій групі, тоді наша справа була б виграна. Але страх не навіває сну, а ці люди, як видно, чогось боялися, хоч і не знали, яка їм загрожує небезпека і звідки вона може прийти.

Тут капітан запропонував вельми розумний план, а саме: па той випадок, якби вони вирішили ще раз подати сигнал пострілами своїм зниклим товаришам, ми могли б напасти на них відразу після того, як вони вистрілять і, отже, їхні рушниці будуть розряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись, і справа обійдеться без кровопролиття. План мені подобався, але здійснити його можна було лише за тієї умови, що ми будемо близько від них, коли вони дадуть залп, і ми зможемо атакувати їх перше, ніж рушниці будуть знову заряджені.

Та вони й не думали стріляти. Ми довго сиділи в засаді, не знаючи, на що зважитись. Нарешті я сказав, що, на мою думку, нам не слід нічого розпочинати, поки не настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми в темряві непомітно проберемось до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег тих, що залишились у шлюпці.

Час тягнувся нестерпно повільно, і нам здавалось, що їхня нарада ніколи не скінчиться, але раптом ми не на жарт занепокоїлись, побачивши, що вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх перед невідомою небезпекою виявився сильніший за почуття товариськості, і вони вирішили покинути будь-які розшуки й вернутись на корабель.

Коли матроси подались до берега, я відразу зрозумів, що вони, залишивши своїх товаришів напризволяще, збираються пливти назад (як виявилося згодом, так воно й було). Я поділився своїм здогадом з капітаном, який остаточно впав у розпач. Але тут мені зненацька спала на думку хитрість, яка могла примусити їх вернутись, що найкраще відповідало нашим планам.

Я наказав П'ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни в день визволення П'ятниці; далі, піднявшись на горбок, за півмилі від нас, кричати скільки сили, поки їх не почують матроси, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати; таким чином, весь час міняючи місце, заманювати ворогів у глиб острова, поки вони не заблудяться в лісі, а тоді вказаною мною обхідною дорогою вернутись до мене.

Матроси вже сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П'ятниці та помічника капітана. Вони зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, оскільки був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись, вони гукнули своїм товаришам, які лишились у шлюпці, щоб ті під'їхали й перевезли їх на другий берег. А цього я й чекав. Переправившись через бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив'язали до невеликого пенька.

Все складалося для нас якнайкраще. Давши П'ятниці та помічникові капітана змогу діяти самостійно, я наказав решті загону йти слідом за мною.