Робінзон Крузо - Дефо Данієль
Тоді я теж удав, ніби розсердився на нього. Я сказав йому, що вони мої полонені, а не його. Я обіцяв помилувати їх і додержу свого слова, а коли він не вважає за можливе погодитись зі мною, то я зараз же випущу їх на волю, і тоді нехай ловить їх сам, як знає.
Полонені ще раз палко подякували мені за заступництво і на цьому справу було вирішено. Я звелів розв'язати їх і сказав їм:
— А тепер ідіть у ліс на те місце, де ми вас забрали. Я накажу залишити вам кілька рушниць, порох та патрони і дам необхідні вказівки на перший час. Ви, можете зовсім непогано прожити тут, якщо захочете.
Вернувшись додому після цих переговорів, я почав збиратись у дорогу. Капітана я попередив, що буду готовий тільки другого ранку, і попросив його їхати на корабель без мене й готуватись до відплиття, а вранці надіслати по мене шлюпку.
— Та накажіть, — додав я, — також повісити на реї труп того пройдисвіта, якого вони обрали капітаном: я хочу, щоб його бачили ті п'ятеро, що залишаються тут.
Коли капітан поїхав, я звелів покликати до мене п'ятьох полонених і завів з ними серйозну розмову про їхнє становище. Повторивши, що вони, по-моєму, вибирають кращу долю, залишаючись на острові, бо, якщо вони повернуться на батьківщину, їх неодмінно повісять, я показав їм на корабельну рею, де висів їхній новий капітан і сказав, що їх чекало б те саме.
Коли полонені ще раз підтвердили, що залишаються з охотою, я сказав, що маю намір ознайомити їх з історією мого життя на острові, щоб полегшити їм перші кроки, і почав своє оповідання. Я розповів усе докладно: як потрапив на острів, як збирав виноград, як посіяв рис та ячмінь, як навчився пекти хліб. Показав свої фортеці, ниви та загони, словом, зробив усе, залежне від мене, щоб вони могли влаштуватися якнайзручніше. Не забув я попередити цих людей і про те, що незабаром до них можуть приїхати шістнадцять іспанців: я дав їм листа для очікуваних гостей і взяв з них слово, що вони приймуть новоприбулих до своєї громади на однакових з собою правах.
Я залишив їм усю свою зброю, а саме: п'ять мушкетів, три мисливські рушниці й три шпаги, а також півтора барильця пороху, якого в мене залишилося так багато, бо, крім перших двох років, я майже не стріляв. Я дав їм докладне пояснення, як ходити за козами, як їх доїти та годувати, як робити масло й сир. Одно слово, коротко розповів їм усю історію свого життя на острові. Наприкінці я пообіцяв ублагати капітана, щоб він залишив їм іще два барильця пороху та насіння городини, якого мені так бракувало і якому я так радів би. Мішок гороху, що його капітан привіз мені в подарунок, я теж віддав їм, порадивши використати весь горох на насіння.
Давши таку настанову, я попрощався з ними другого дня й переїхав на корабель. Та хоч як поспішали ми відпливти, а не встигли знятися з якоря тієї ночі. Наступного ранку вдосвіта двоє з п'ятьох вигнанців припливли до корабля і, гірко нарікаючи на своїх товаришів, Христом-богом заклинали нас узяти їх з собою, хоч би потім їх повісили відразу, бо, за їхніми словами, їм однаково загрожує смерть, коли вони зостануться на острові.
Відповідаючи на прохання цих матросів, капітан сказав, що не може забрати їх без мого дозволу. Нарешті, примусивши їх урочисто заприсягтись, що вони виправляться і зразково поводитимуться, ми прийняли їх на корабель і незабаром задали їм доброго хльосту, після чого вони стали дуже порядними й смирними людьми.
Трохи згодом, коли почався приплив, на берег послали шлюпку з речами, які були обіцяні поселенцям. До цих речей, на моє прохання, капітан додав їхні скрині та одяг, за що вони були дуже вдячні. Я теж підбадьорив їх, обіцяючи, що не забуду їх і, коли дорогою нам зустрінеться корабель, я неодмінно пошлю його по них.
Попрощавшись із островом, я взяв з собою на спомин свою величезну зроблену власними руками шапку з козячої шкури, парасольку та одного з. папуг. Не забув я забрати й гроші, про які згадував раніше; вони так довго лежали в мене без ужитку, що аж зовсім потемніли й тільки після доброї чистки знову стали схожі на срібло; узяв я також і гроші, знайдені в уламках іспанського корабля.
Так покинув я острів 19 грудня 1686 року, згідно з корабельними записами, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів. Із цього другого полону мене визволили того самого числа, якого я колись утік на баркасі від салеських маврів.
Після довгої морської подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п'ять років.
В Англію я приїхав для всіх чужим, ніби ніколи й не бував там. Моя благодійниця й довірена, якій я дав на схованку свої гроші, була ще жива, але зазнала багато лиха, вдруге овдовіла і впала в злидні. Я не тільки заспокоїв нещасну жінку щодо її боргу мені, запевнивши, що нічого з неї не правитиму, а ще й в подяку за колишні турботи та відданість допоміг їй, скільки дозволяли мої обставини. Дозволили вони, правда, небагато, бо мій власний запас грошей був тоді дуже невеликий. Зате я обіцяв, що ніколи не забуду її колишньої доброти до мене, і справді не забув своєї благодійниці, коли справи мої покращали, як про це буде сказано своєчасно.
Потім я поїхав у Йоркшір, але батько мій помер, мати теж, і весь наш рід погас, за винятком двох сестер та двох дітей одного з моїх братів; мене давно вважали за померлого, і тому мені з батьківської спадщини не залишили нічого. Словом, я не знайшов ні грошей, ні допомоги, а того, що я мав, було надто мало, щоб улаштуватись.
Цілком несподіваний для мене вияв вдячності зустрів я, проте, з боку капітана корабля, якого я так щасливо визволив із біди, врятувавши йому і судно, і вантаж. Він так розхвалив мене власникам судна, стільки наговорив їм про те, як я рятував життя матросам, що вони разом з іншими купцями, зацікавленими у вантажі, покликали мене До себе, наговорили мені багато компліментів і презентували двісті фунтів стерлінгів.
Подумавши про своє становище й про те, як мало в мене надії влаштуватись в Англії, я вирішив податись до Лісабона і спробувати дізнатись там про мою бразільську плантацію та про мого компаньйона, котрий, як я мав підстави гадати, мусив уже багато років вважати мене за померлого.
З цією метою я відплив на кораблі до Лісабона і прибув туди в квітні; в усіх цих подорожах мій слуга П'ятниця сумлінно супроводив мене і не раз доводив мені свою вірність.
Приїхавши в Лісабон і розпитавшись, я, на превелику радість, знайшов мого давнього друга, капітана португальського корабля, що вперше підібрав мене в морі коло берегів Африки. Він постарів і не ходив більше в море, а судно передав своєму синові, теж уже немолодому чоловікові, який і провадив далі торгівлю з Бразилією. Старий не впізнав мене, та і я ледве його впізнав, але потім пригадав його риси; згадав і він мене, коли я сказав йому, хто я такий.
Після взаємних теплих привітань я, звичайно, спитав про свою плантацію та свого компаньйона. Старий сказав, що не був у Бразілії вже років з дев'ять, що коли він востаннє виїздив звідти, Мій компаньйон був ще живий, але мої довірені, яким я доручив доглядати мою частку, обидва померли. Проте він гадав, що я можу одержати найдокладніші відомості про свою плантацію і про поліпшення, зроблені на ній, бо, зважаючи на загальну впевненість у тому, що я пропав безвісти і потонув, настановлені мною опікуни щорічно подавали звіт про прибутки з моєї частини плантації урядовцеві державної скарбниці, котрий постановив — на випадок, коли я не повернусь, — конфіскувати мою власність і одну третину прибутків з неї відраховувати до королівської казни, а дві третини. — до монастиря святого Августина для допомоги біднякам та для навернення індіанців до католицтва. Коли ж я з'явлюсь сам або хтось інший, замість мене, по мою частку, то її повернуть усю, крім, ясна річ, щорічних прибутків, витрачених на благодійність. Однак він запевнив мене, що королівський урядовець, який відає земельними прибутками казни, і монастирський економ весь час пильно стежили за тим, щоб мій компаньйон щороку подавав їм докладний звіт про прибутки з плантації, оскільки моя частка надходила до них повністю.
Я спитав капітана, чи відомо йому, наскільки збільшилась прибутковість плантації, Чи варто, на його думку, зайнятися нею та чи можу я, приїхавши туди й заявивши свої права, одержати без перешкод свою частину.
Він відповів, що не може сказати точно, наскільки збільшилась плантація, а знає тільки, що мій компаньйон страшенно забагатів, володіючи лише однією половиною; скільки йому відомо, третина моїх прибутків, що надходила до королівської казни і, здається, також передавалась якомусь монастиреві чи релігійній громаді, перевищувала двісті мойдорів{68} на рік. Що ж до безперешкодного повернення мені моїх прав, про це, на його думку, не варто турбуватися, бо мій компаньйон живий і засвідчить їх; до того ж і моє ім'я значиться в списках місцевих землевласників. Ще він сказав мені, що наступники настановлених мною опікунів — гарні, чесні люди, причому дуже багаті, і що вони не лише допоможуть мені одержати назад моє майно, а, як він гадає, дадуть іще мені чималу суму грошей, що склалася з прибутків від плантації за той час, коли нею відали їхні батьки і прибутки не над-, ходили до казни, тобто,, за його підрахунком, років за дванадцять.
Це трохи здивувало й стривожило мене, і я спитав капітана, як. могло трапитись, що опікуни так розпорядились моєю власністю, — адже він знав, що я написав заповіт і призначив його, португальського капітана, своїм єдиним спадкоємцем.
— Це правда, — сказав він, — але ж доказів вашої смерті не було і, отже, я не міг діяти, як виконавець заповіту, не маючи певних відомостей про вашу загибель. Та мені й не хотілось брати на себе управління вашою плантацією, бо вона дуже далеко. Проте заповіт ваш я подав і права свої заявив, і якби я міг довести, що ви живі або померли, то став би діяти за дорученням і вступив би у володіння інхеніо (так називають там цукроварню) або доручив би це своєму синові, він тепер у Бразілії. Але, — вів далі старий, — я мушу повідомити вам одну річ, яка, може, буде для вас менш приємна, ніж уся моя попередня розповідь: ваш компаньйон та опікун, гадаючи, як і всі, що ви померли, вирішили подати мені звіт про прибутки за перші шість чи сім років і вручили мені гроші.
