Робінзон Крузо - Дефо Данієль
Що вони робили б, якби щасливо добрались додому, він не знав, але, на його думку, вони були такі перелякані нашим несподіваним нападом, гуркотом та вогнем пострілів, що, напевне, розповіли своїм, ніби їхні товариші загинули не від людських рук, а від грому та блискавки і ніби П'ятниця та я були не двоє озброєних людей, двоє розгніваних духів, посланих з неба, щоб знищити їх. Він, мовляв, сам чув, як вони говорили це один одному, бо не уявляли собі, щоб простий смертний міг вивергати полум'я, говорити* громом і вбивати на далекій відстані, навіть не замахнувшись рукою, як це було в тому випадку. Старий мав рацію. Згодом я дізнався, що відтоді дикуни більше ніколи не висідали на моєму острові. Очевидно, четверо втікачів, яких ми вважали за загиблих, щасливо вернулись додому і своїми оповіданнями так перелякали одноплемінників, що у тих склалось уявлення, ніби кожного, хто ступить на зачарований острів, спалить небесний вогонь.
Але тоді я цього не знав і тому ніколи не міг позбутися тривоги, щохвилини чекаючи нападу дикунів. І я, і моя маленька армія повсякчасно були готові до бою. Нас було тепер четверо, і, якби до нас з'явилась навіть сотня дикунів, ми сміливо стали б до бою з ними хоч би й у чистому полі.
Пересвідчившись однак, що дикуни не з'являються, я помалу почав забувати свої страхи і все частіше вертався думками до своєї давньої мрії поїхати на материк, тим більше, що, як запевняв батько П'ятниці, я, як їхній благодійник, міг сподіватись на гостинну зустріч у його одноплемінників.
Проте після однієї серйозної розмови з іспанцем я почав вагатись, чи варто здійснювати мій план. Із цієї розмови я дізнайся, що хоч дикуни і справді прийняли до себе сімнадцять іспанців та португальців і не кривдили їх, але всі ці європейці терплять великі злидні, а іноді навіть змушені голодувати. Відповідаючи на мої запитання про подробиці нещастя, яке спіткало їхній корабель, мій гість сказав, що корабель їхній був іспанський і йшов із Ріо-до: ла-Плати до Гавани, де мав залишити свій вантаж, переважно хутра та срібло, і набрати європейських товарів. Він розповів також, що дорогою вони підібрали п'ятьох португальських матросів з іншого потерпілого корабля, що п'ятеро людей з їхньої команди потонули відразу ж після аварії, а решта, зазнавши протягом кількох днів незліченних небезпек та пригод, майже вмираючи від голоду, причалили до берега людожерів, де щохвилини чекали страшної смерті від дикунів.
Він сказав мені, що вони мали з собою вогнепальну зброю, але не могли користуватись нею, бо не мали ні пороху, ні куль. Порох, який вони взяли з собою в шлюпку, майже весь промок у дорозі, а решту вони швидко витратили, добуваючи собі їжу полюванням.
Я спитав іспанця, яка, на його думку, доля чекав їх у країні дикунів, і висловив подив, що вони ніколи не робили спроби втекти звідти. Він відповів, що вони не раз радилися з цього приводу, але всі ці наради кінчались сльозами та відчаєм, бо у них не було ні судна, ні інструментів, щоб збудувати його, ні харчів.
Тоді я спитав, як поставилися б вони до моєї пропозиції втекти і для цього зібратися тут, на моєму острові. Я одверто признався, що найбільше боюсь зради й наруги над собою, якщо я віддамся в їхні руки. Адже вдячність не належить до числа природжених людських чеснот, і в своїх учинках люди керуються не стільки взятими на себе зобов'язаннями, скільки користю. Було б дуже прикро, сказав я, визволити людей із лиха лише для того, щоб стати їхнім бранцем у Новій Іспанії{63}, звідки ще жоден англієць не вийшов живим, байдуже — потрапив він туди випадково чи з лихої долі. Нехай краще мене з'їдять дикуни, ніж я потраплю в безжальні попівські пазурі і стану перед судом інквізиції. Якби сюди прибули, додав я, всі його товариші, то з такою кількістю робочих рук Нам дуже легко було б збудувати судно, і на ньому всі ми могли б добратися до Бразілії на південь звідси або ж до островів чи іспанських володінь на північ. Але, певна річ, коли за моє добро мені відплатять злом, коли вони обернуть проти мене зброю, яку я сам вкладу в їхні руки, коли вони позбавлять мене волі й відвезуть до своїх одноплемінників, то я опинюсь в іще гіршому стані, ніж тепер.
Іспанець палко й щиро відповів, що його товариші., страшенно бідують і. добре усвідомлюють усю безнадійність свого становища. Він не припускав і думки, щоб вони могли повестись підступно з людиною, яка прийде їм на допомогу, і сказав, що, коли я хочу, він поїде до них зі старим індіанцем, передасть їм мою пропозицію і привезе відповідь. Якщо вони пристануть на мої умови, він зобов'яже їх урочистою присягою безсуперечно коритись мені, як командирові й капітану. Він, мовляв, примусить їх заприсягтись над святими дарами і Євангелієм на вірність мені і на готовність піти за мною в ту християнську землю, яку я призначу: на доказ цього, він обіцяв узяти від них власноручно підписане зобов'язання й привезти його мені.
Потім він сказав, що хоче заприсягтись сам, що не покине мене, поки живий або поки я сам не прожену його, а якщо його співвітчизники спробують порушити дану мені присягу, він стане на мій бік і битиметься за мене до останньої краплі крові.
А втім, він не припускав можливості зради з боку своїх земляків. Усі вони, за його словами, були чесні, благородні люди. До того ж вони дуже бідували, не мали ні їжі, ні одягу, були цілком під владою дикунів, без будь-якої надії вернутись на батьківщину — одно слово, іспанець не сумнівався, що, опинившись на волі, вони будуть ладні накласти за мене головою.
Після цих палких запевнень я вирішив спробувати врятувати його співвітчизників, а для переговорів послати до них батька П'ятниці та іспанця. Та коли все було вже готове для відплиття, сам іспанець завів мову про те, що нам не слід дуже поспішати із здійсненням нашого плану. Міркування, які він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним. За порадою іспанця, я вирішив відкласти визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому. Іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю і як, з божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще скрутніше нам доведеться, коли приїде решта чотирнадцять його земляків, які залишилися живими. До того ж нам треба було наготувати досить харчів для подорожі, коли ми збудуємо корабель, щоб вирушити до однієї з християнських колоній Америки. Через те, сказав іспанець, на його думку, обачніше буде дозволити йому та П'ятниці з батьком скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке я можу виділити для посіву. Далі, нам треба буде дочекатись урожаю, щоб вистачило хліба на всіх його земляків, які приїдуть сюди; а коли вони приїдуть раніше, то їм здасться тут гірше, ніж там, і через нестатки почнуться чвари.
— Згадайте синів Ізраїля{64}, — сказав він. — Спочатку вони раділи, що скинули з себе єгипетське ярмо, а потім, коли їм у пустелі не вистачило хліба, почали нарікати на бога, що визволив їх.
Іспанцева обачність, а також його слушні поради дуже сподобались мені. Я також радів з того, що він такий відданий мені. Його порада, повторюю, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох узялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи до уваги, що у нас було лише дерев'яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих краях від засіву до жнив минає близько шести місяців.
Тепер нас було стільки, що дикуни могли бути нам страшними тільки в тому разі, якби вони наскочили дуже численним загоном. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією — незабаром вирватися звідси, — і кожен із нас (принаймні можу сказати це про себе) думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П'ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати й керувати їхньою роботою. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і запропонував, щоб вони зробили такі самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були, міцні дубові дошки на тридцять п'ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити собі, скільки важкої праці пішло на цю роботу.
Одночасно я старався по змозі збільшити свою отару. Для цього П'ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем через день по черзі. Самку ми звичайно вбивали, а козенят ловили й пускали в отару. Таким чином, наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже достигав. Ми зібрали й насушили його дуже багато. Думаю, що, якби ми були в Аліканте{65}, де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головною їжею, і ми дуже любили їх, бо вони надзвичайно смачні та поживні.
Надійшла пора жнив. Урожай був хороший. Правда, пе з найбільших, які я збирав на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Цього вистачило б, щоб прохарчувати до нового врожаю всю нашу колонію (рахуючи і шістнадцять нових її членів) і з таким запасом харчів ми могли сміливо пуститись у плавання й добратись до якої небудь з країн Америки.
Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші для зберігання зерна. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не зробив собі тину для захисту, але я не вбачав у ньому ніякої потреби.
Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати по них, давши йому найточніші вказівки.
