Робінзон Крузо - Дефо Данієль
В той час плантація потребувала великих витрат на поширення господарства, будівництво інхеніо та придбання невільників, так що прибутки далеко не такі, як пізніше. Однак я дам вам докладний звіт про те, скільки грошей я одержав і на що витратив.
Через кілька днів після цього мій давній друг подав мені звіт про своє господарювання на моїй плантації протягом перших шести років моєї відсутності. Звіт був підписаний моїм компаньйоном та двома довіреними; прибутки обчислювалися скрізь у товарах, наприклад, у паках тютюну, ящиках цукру, барилах рому, патоки тощо, як це заведено по цукроварнях. Із звіту я побачив, що доходи щороку збільшувались, але через величезні витрати сума прибутку була спочатку невелика. Все ж таки з розрахунків старого капітана виявилось, що він винен мені чотириста сімдесят золотих, мойдорів та ще шістдесят ящиків цукру й п'ятнадцять подвійних пак тютюну, що загинули разом з його кораблем, який зазнав аварії, повертаючись із Бразілії до Лісабона років через одинадцять після мого від'їзду.
Добряга скаржився на свої нещастя і говорив, що він змушений був витратити мої гроші, щоб покрити свої втрати, а також на придбання частки в новому судні.
— І все-таки, давній мій друже, — закінчив він, — вам не доведеться бідувати, а коли вернеться мій син, ви одержите всі свої гроші повністю.
З цими словами він вийняв старовинний гаманець і передав мені сто шістдесят португальських золотих мойдорів, а на забезпечення решти боргу — свої документи на володіння судном, з яким син його поїхав до Бразілії; він володів четвертиною всіх паїв, а його син — другою четвертиною.
Я був такий зворушений чесністю і добротою бідолахи, що не міг допустити цього; згадуючи, що він зробив ддя мен^, як він підібрав мене в морі, як великодушно весь час ставився до мене, а особливо яким щирим другом показав себе тепер, я ледве стримував сльози. Через те я насамперед спитав його, чи дозволять йому обставини сплатити мені відразу стільки грошей та чи не буде це для нього обтяжливо. Він відповів, що, правду кажучи, це, звичайно, буде для нього трохи важкувато, але ж гроші мої, і мені вони, мабуть, потрібніші, ніж йому.
У кожному слові старого було стільки приязні, що, слухаючи його, я трохи не заплакав. Коротше кажучи, я взяв його сто мойдорів і, попросивши перо та чорнило, написав розписку про одержання їх, а решту грошей повернув, сказавши, що, коли я дістану назад свою плантацію, то віддам йому й решту, як я і зробив згодом. Що ж до передачі мені його прав на володіння судном, то на це я ніяк не можу погодитись: коли мені будуть потрібні гроші, він і сам поверне, — я переконався, що він чесна людина; коли ж не будуть потрібні, коли я одержу свою плантацію, на що він подав мені надію, я не візьму з нього більше жодного пенса.
Після цього старий запропонував навчити мене, як заявити свої права на плантацію. Я сказав, що збираюсь поїхати туди сам. Він відповів, що, звичайно, можна п поїхати, якщо мені хочеться, але є багато інших способів відновити мої права і негайно ж почати користуватись прибутками. Знаючи, що на річці Тахо{69} біля Лісабона стоять судна, готові до відплиття в Бразілію, він порадив мені записати моє ім'я в офіційні книги і ствердив присягою, що я живий і що я та сама особа, яка придбала на самому початку землю для згаданої плантації.
За порадою капітана я склав у нотаріуса доручення на ім'я його знайомого купця в Бразілії. Це доручення він надіслав у листі, а мені запропонував залишитись у нього, поки не буде одержано відповідь.
Не можна було діяти сумлінніше, ніж діяв за дорученням цей купець. Менше як за сім місяців я одержав від спадкоємців моїх довірених, тобто тих купців, з чийого прохання я поїхав по невільників до Гвінеї, величезний пакет з такими листами та документами.
По-перше, звіт про прибутки з моєї ферми (чи то-план-тації), починаючи від того року, як їхні батьки розрахувалися з моїм давнім другом, португальським капітаном, тобто за шість років: мені припадало тисяча сто сімдесят чотири мойдори.
По-друге, звіт іще за чотири роки, протягом яких вони самостійно керували моїми справами, поки уряд не забрав иід свою опіку плантацію, як майно особи, зниклої безвісти, — це називається в законі громадянською смертю. Прибутковість плантації поступово зростала, і прибуток за ці чотири роки дорівнював тридцяти восьми тисячам восьмистам дев'яноста двом крузадо{70}, або трьом, тисячам двомстам сорока одному мойдорові.
По-третв, звіт пріора монастиря святого Августцна, котрий одержував прибутки протягом чотирнадцяти з лишком років. Певна річ, пріор не міг повернути мені грошей, вже витрачених на лікарні, але чесно заявив, що в нього залишилось вісімсот сімдесят два мойдори, які він визнає за мою власність. Лише королівська казна не повернула мені нічого.
В пакеті був ще лист від мого компаньйона. він щиро вітав мене з щасливим поверненням, радів, що я живий, сповіщав, як розрісся тепер наш маєток і скільки він дає щороку, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна плантація і скільки невільників працює на ній. Далі йшли двадцять два хрестики, що означали добрі побажання і повідомляли, що він стільки ж разів прочитав "Аує Ма-гіа", дякуючи святій діві за те, що я живий. Ще далі мій компаньйон гаряче просив мене вернутись у Бразілію і вступити у володіння своєю власністю, а поки що сказати йому, як розпорядитися нею, якщо я не приїду сам. Лист закінчувався запевненнями в щирій дружбі до мене його самого і його домочадців. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім чудово вичинених леопардбвих шкур, привезених, очевидно, з Африки на іншому кораблі, якого він посилав туди і який здійснив щасливішу подорож, ніж моє судно. Надіслав він мені ще п'ять ящиків вишуканих ласощів та сто золотих пластинок, ще не покарбованих на монети, трохи менших за мойдори.
З тими ж кораблями мої довірені надіслали мені прибуток з плантації за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот пак тютюну, а решту золотом.
Можу сказати, що для мене, як для Йова{71}, кінець був кращий за початок. Важко описати, як тьохкало моє серце, коли я читав ці листи, а особливо коли я побачив навколо себе свої багатства. Бразільські судна йдуть звичайно цілою флотилією; і морський караван, що привіз мені листи, привіз також і товари; отже, ще перед тим, як я одержав листи, товари були вже в гавані, цілі й непошкоджені. Дізнавшись про це, я зблід, відчув млість і, якби старий капітан не приспів саме вчасно з якимсь трунком, я, може, не зніс би цієї несподіваної радості і помер тут же на місці. Кілька годин я почував себе дуже погано, поки нарешті не послали по лікаря, і той, довідавшись про справжню причину моєї хвороби, пустив мені кров. Аж тоді мені полегшало. Дуже можливо, що без кровопускання я не пережив би такого струсу.
Отож я несподівано став власником більше п'яти тисяч фунтів стерлінгів і маєтку в Бразілії, що давав на рік понад тисячу фунтів прибутку, не менш певного, ніж дають маєтки в Англії. Я ніяк не міг призвичаїтись до свого нового становища і не знав, з чого почати, як використати всі вигоди та приємності, які воно могло мені дати.
В першу чергу я винагородив свого благодійника, старого капітана, що так допоміг мені в лиху годину, був такий добрий до мене спочатку й вірний мені до кінця. Я показав йому все, надіслане мені, кажучи, що після провидіння, яке всім керує, я завдячую своїм багатством йому, що тепер мій обов'язок — винагородити його, і йому буде відплачено сторицею. Передусім я вернув йому взяті в нього сто мойдорів, потім послав за нотаріусом і формальним порядком знищив розписку, де він визнавав, що винен мені .чотириста сімдесят мойдорів. Далі я склав доручення, що давало йому право щороку одержувати замість мене прибутки з моєї плантації і зобов'язувало мого компаньйона подавати йому звіти й відправляти на його ім'я товари та гроші. Приписка наприкінці надавала Йому право на отримання з прибутків щорічної пенсії в сто мойдорів, а після його смерті ця пенсія, в розмірі п'ятдесяти мойдорів, мала перейти до його сина. Так я віддячив моєму давньому другові.
Тепер треба було подумати про те, куди мені верстати свій шлях і що робити з багатством, яке дісталося мені з ласки провидіння. Клопоту в мене було куди більше, ніж тоді, коли я провадив самотнє життя на острові і не потребував нічого, крім того, що в мене було, але й не мав нічого, крім необхідного, а тепер на мені лежали великі турботи та відповідальність. Тепер у мене не було печери, куди я міг сховати свої гроші, або місця, де б вони могли лежати без замків та ключів і потемніти і взятись цвіллю, раніше ніж хто-небудь надумав би скористуватись ними; навпаки, тепер я не знав, куди мені дівати і кому дати їх на схованку. Єдиним моїм притулком був мій давній друг капітан, в чесності якого я вже переконався.
Мені здавалось, що мої інтереси в Бразілії кличуть мене туди, але я не міг уявити собі, як я поїду, не впорядкувавши своїх справ і не залишивши свого капіталу в надійних руках. Спочатку мені спало на думку віддати його на схов моїй давній приятельці, капітановій удові; я знав, що вона чесна жінка і поставиться до мене цілком сумлінно; але вона була вже в літах, бідна і, як я гадав, могла мати борги. Одно слово, мені не залишалось нічого іншого, як їхати самому в Англію й везти гроші з собою.
Минуло, проте, кілька місяців, перш ніж я дійшов до такого висновку; нагородивши по заслузі старого капітана, мого колишнього благодійника, я подумав і про бідну вдову, покійний чоловік якої зробив мені стільки послуг, та й сама вона, поки це було в її силах, була моєю відданою опікункою та порадницею. Я передусім попросив одного лісабонського купця доручити своєму агентові в Лондоні не тільки оплатити їй чек у сто фунтів, але й розшукати її та особисто передати від мене ці гроші, поговорити з нею, заспокоїти стареньку, сказавши, що, поки я живий, я й надалі допомагатиму їй. Водночас я відіслав своїм сестрам, що жили на селі, по сто фунтів кожній; вони, щоправда, не знали нестатку, але й не можна сказати, щоб жили в розкошах: одна вийшла заміж і овдовіла, у другої чоловік був живий, проте поводився з нею не так добре, як слід би.
Але з-поміж усіх своїх родичів я не знаходив нікого, кому зважився б доручити повністю свій капітал, щоб з спокійною душею поїхати в Бразілію, і це дуже бентежило мене.
Я зовсім вирішив був їхати в Бразілію і оселитися там, бо я, так би мовити, натуралізувався в тій країні.
