Морський Вовк - Лондон Джек

Коли вона підійшла до мене, я вже перебив звірів і почав їх білувати. За годину ми, навантажені шкурами, гордо простували стежкою поміж гаремів назад. Ми ще двічі спускалися цією стежкою до моря, поки я вирішив, що в нас уже досить шкур, аби вкрити хатину. Я підняв вітрило, вивів шлюпку з бухти, і незабаром ми були вже в своїй бухточці.

— Ми наче додому приїхали,— сказала Мод, коли шлюпка врізалася в берег.

Я аж стрепенувся,— так це в неї вийшло щиро й природно,— і відповів:

— Мені здається, що я завжди жив цим життям. Світ книжок і книжників немовби дуже далекий і нереальний, наче то був сон, а не дійсність. А певно ж — я ціле життя тільки те й робив, що полював, бився, нападав. І ви теж ніби весь час були в цьому моєму житті. Ви...— я мало не сказав: "Моя дружина, моя подруга", але вчасно похопився й закінчив досить банально: —...ви таки стійко зносите труднощі.

Однак її вухо вловило фальш. Вона зрозуміла, що я не висловив своєї думки, і швидко скинула на мене оком.

― Не те. Ви щось інше хотіли сказати...

— Що американська міс Мейнел жила життям дикунки і цілком пристосувалася до цього,— відповів я спокійно.

— О! — тільки й промовила вона, але в її голосі,— я ладен присягтися,— прозвучала нотка розчарування.

Ці слова "моя дружина, моя подруга" весь день і що багато днів по тому бриніли у мене в душі. Та найголосніші були вони того вечора, коли я стежив, як вона знімає з жару мох, роздмухує багаття й варить вечерю. Ті прадавні, одвічно людські слова, мабуть, розбуркали в моїй крові такі самі прадавні, первісні, дикунські інстинкти. Тому вони й стрепенули мене так. Лежачи, я нишком проказував їх знову й знову, аж поки заснув.

РОЗДІЛ XXXI

— Тхнутиме не дуже приємно,— сказав я,— але тепло держатиме і не пропускатиме дощу й снігу.

Ми оглядали покрівлю, зроблену з котикових шкур.

— Хатина непоказна, та для життя придатна, а це головне,— казав я далі, напрошуючись на похвалу.

Мод заплескала в долоні й оповістила, що дуже задоволена.

— Тільки тут темно,— за хвилину мовила вона, і плечі їй несамохіть здригнулися.

— Ви ж могли нагадати про вікна, коли я виводив стіни,— відказав я.— Хатина будувалася для вас, тож ви мали б подумати, що вам потрібне світло.

— Але ж я ніколи не бачу очевидних речей,— засміялася вона.— До того ж дірку в стіні можна пробити коли завгодно.

— Ваша правда. Про це я не подумав,— відповів я, поважно киваючи головою.— Але чи подбали ви про те, щоб замовити шибки? Зателефонуйте до фірми — Ред-44-51, якщо не помиляюсь,— і скажіть їм, який розмір і яке скло вам потрібне.

— Тобто...— почала вона.

— Тобто вікна не буде.

Темно й непривітно було в тій халупі, яка в цивілізованій країні прийшлася хіба б на свининець. Але для нас, що стільки натерпілись у відкритій шлюпці, то був затишненький куточок. Після новосілля, відсвяткованого при світлі бавовняного гнота, натопленого в котиковому лої, ми взялися заготовляти м’ясо на зиму та будувати другу хатину. Полювання вже стало для нас зовсім простою справою. Ми виїздили вранці й верталися опівдні з шлюпкою, повною забитих котиків. Поки я будував хатину, Мод витоплювала лій з котикового сала й підтримувала невеличкий вогонь, обдимлюючи м’ясо. Я колись чув, як в’ялять яловичину в центральних штатах, і ми, порізавши м’ясо наших котиків на тоненькі смужки, вішали їх над димом, де вони чудово провуджувались.

Другу хатину було легше ставити, бо я прибудовував її до першої, і для неї вистачало трьох стін. І все ж то була важка робота. Ми з Мод працювали від світу й до смерку, скільки ставало сили, і як заходила ніч, падали в свої постелі й засинали мертвим тваринним сном. І все ж Мод запевняла, що за все своє життя вона ніколи не почувалася краще, ніколи не була здоровша, як тепер. Зі мною так воно й було, але за неї я весь час боявся: коли б вона, тендітна, як лілея, не зломилась. Дуже часто, знеможена вкрай, вона своїм звичаєм лягала навзнаки на пісок і так відпочивала, набираючись сили. А тоді вставала і знову бралася до тої самої важкої роботи. Я дивувався, звідки в неї береться така сила.

— Нам ще набридне відпочивати взимку,— так відповідала вона на мої протести.— Ми ще будемо плакатися за роботою.

Того вечора, коли я скінчив покрівлю, ми відсвяткували входини і в мою хатину. Вже третій день лютував шторм; вітер помалу повертав від південного сходу до північного заходу і віяв уже просто на нас. У зовнішній бухті, накочуючись на берег, гриміли буруни, і навіть у нашій замкненій внутрішній бухточці гуляла досить велика хвиля. Високий хребет острова не захищав нас від вітру, і він свистів і ревів надворі так, що я аж за стіни боявся. Шкуратяний дах, натягнений туго, мов барабан, як мені видавалося,— вгинався за кожним подувом вітру; а в стінах, зашпакльованих мохом куди не так добре, як гадала Мод, повідкривалися незліченні шпарки. А проте котиковий лій горів яскраво, і нам було тепло й вигідно.

То був справді приємний вечір, і ми водно вирішили, що такого вечора на Острові Зусиль ми ще не мали. На серці в нас було спокійно. Ми не тільки змирилися з думкою про сувору зиму, але й приготувалися до неї. Тепер котики могли будь-коли відпливати в свою таємничу мандрівку на південь, бо ми вже всім забезпечились. Не лякали нас і бурі. Ми не тільки були певні, що в нас буде сухо, тепло й затишно від вітру, ми мали ще й найм’якіші постелі, які лишень можна з моху зробити. Придумала те Мод і сама дбайливо зібрала весь мох на них. Я мав спати першу ніч на такій постелі й знав, що сон мій буде ще солодший від того, що вона цю постіль зробила власними руками.

Підвівшись іти до себе, вона обернулась до мене і якось чудно сказала:

— Щось має трапитись. Воно вже почалося. Я відчуваю. Щось насувається на нас. Саме тепер. Я не знаю, що саме, але щось має трапитись.

— Добре чи погане? — спитав я.

Вона похитала головою:

— Я не знаю, але воно десь там.

І показала в бік вітру й моря.

— То навітряний берег,— засміявся я,— і гадаю, що краще бути тут, ніж підпливати сюди в таку ніч, як оце.— Ви не боїтеся? — запитав я, проводжаючи її до дверей.

Вона сміливо подивилася мені в вічі.

— А як ви себе почуваєте? Цілком добре?

— Ніколи ще не почувала себе краще,— відповіла вона.

Ми ще трохи погомоніли, і вона пішла.

— На добраніч, Мод,— сказав я.

— На добраніч, Гамфрі,— відказала вона.

Якось цілком природно, без будь-якого намислу, ми почали називати одне одного на ймення. Ту мить я міг обняти її й пригорнути до себе. Я, звичайно, й зробив би так там, у нашому великому світі. Але тут я не міг цього зробити... Я залишився сам у своїй хатинці, і мені було тепло-тепло від думки, що тепер нас єднає ще одна, нова ланка, якої не було раніше.

РОЗДІЛ XXXII

Я прокинувся, пригнічений якимсь таємничим почуттям. Здавалося, наче зникло щось із довкола мене. Але те почуття й пригніченість швидко минули, коли я зрозумів, чого ж бракує: просто затих вітер. Я заснув у стані нервового напруження через оте невпинне завивання вітру, і прокинувся ще напружений, готовий знов почути завивання — а його вже не стало.

За кілька місяців то була перша ніч, що я проспав під дахом, і мені хотілося ще порозкошувати під укривалами, не вологими від туману й бризок. Я лежав і думав спершу про це чудне враження від несподіваної тиші, а потім про ту приємність, що я відчував, спочиваючи на постелі, зробленій руками Мод. Одягшись, я відхилив запону в дверях і почув, як хвилі ще плещуть об берег, гамірливо нагадуючи про недавній шторм. День був ясний, сяяло сонце. Я добре виспавсь і вийшов надвір, сповнений раптової снаги та бажання надолужити втрачений час, як і годиться мешканцеві Острова Зусиль.

Однак, ступивши крок, я враз застиг на місці. Не скажу, що я не повірив своїм очам; але те, що я побачив, на хвильку приголомшило мене. Попереду, за яких лишень півсотні футів від мене, форштевнем до берега лежав чорний корпус судна без щогл. Щогли й гіки, обсновані вантами та подертими вітрилами, звисали з його борту. Мені захотілося протерти очі. Он камбуз, що ми самі зробили, а онде знайомий приступок юта й низенька, мов на яхті, рубка, ледь вища за планшир. То був "Привид",

Яка примха долі занесла його сюди — саме в цей куточок світу? Який химерний збіг обставин? Я оглянувсь на похмуру, неприступну стіну скель за своєю спиною, і мене взяв розпач. Утекти не було надії, шкода й думати. Я згадав про Мод, що спала там, у хатині, збудованій нашими руками, пригадав, як вона сказала: "На добраніч, Гамфрі", і слова "моя дружина, моя подруга" промайнули у мене в голові, але тепер усе те лунало похоронним дзвоном. Все попливло у мене перед очима. Може, це тривало одну тільки мить,— не знаю. Коли я отямився, передо мною, як і раніше, чорнів корпус "Привида"; його розколотий бушприт стирчав над піщаним берегом, а обплутані снастями уламки рангоута терлися й стукали об борт за кожним сплеском хвилі. Щось треба було робити, і то зараз же.

Та нагло мене вразило, що на судні не помітно ніякого руху; Я подумав, що стомлена нічною боротьбою та суднотрощею команда ще спить. А тоді друга думка сяйнула мені в голові: ми з Мод ще можемо втекти. Що, коли взяти шлюпку й завернути за мис, поки на шхуні ніхто не прокинувся? Негайно покличу її — і ми вирушимо. Моя рука вже потяглася до її дверей, щоб постукати, коли нараз я згадав, який малий наш острів. Ми не зможемо заховатися на ньому. Для нас не лишалось нічого, крім безмежно суворого океану. Я подумав про наші затишні хатинки, наші запаси м'яса, лою, моху й палива, і зрозумів, що вирушити в бурхливий океан назустріч зимі — це значить загинути.

Так, вагаючись, із піднесеною рукою, стояв я біля дверей Мод. Утікати було неможливо, зовсім неможливо... І раптом дика думка блиснула у мене в мозку: вскочити до Мод і вбити її, як вона ще спить. Але потім надійшла краща думка. Вся команда поснула. Чом би мені не скрастись на борт "Привида" — я ж добре знав, як пройти в каюту до Вовка Ларсена — і не вбити його сонного? А там далі — побачимо. Коли ж Вовк Ларсен буде мертвий, я матиму час і змогу подумати про інше. Все одно, хоч би що сталося потім, гірше, як є, не буде.

Мій ніж висів у мене на поясі. Я вернувся до хати по рушницю, впевнився, що її набито, і попрямував до шхуни.