Морський Вовк - Лондон Джек

Грот-стеньга була понад тридцять футів завдовжки, фор-стеньга майже тридцять; з них я й хотів зробити "ножиці". То була нелегка робота. Взявши ходовий кінець важких талів на брашпиль, а другий кінець накинувши на основу ґрот-стеньги, я почав крутити корбу брашпиля. Мод пильнувала, щоб линва рівно лягала на барабан, а вибраний кінець укладала бухтою.

Стеньга так легко пішла вгору, що ми дивом дивувались. Брашпиль був удосконаленої системи й давав дуже великий виграш на силі. Звичайно, те, що ми вигравала на силі, ми втрачали на відстані. У скільки разів брашпиль збільшував мою силу, у стільки ж разів збільшувалася довжина линви, яку я мусив вибрати. Линва ледь-ледь повзла через борт, і що вище піднімалася з води стеньга, то тяжче було крутити корбу.

Та коли нижній кінець стеньги зрівнявся з планширом, усе діло й зовсім застрягло.

— І чом я не зміркував цього зразу! — вигукнув я досадливо.— Тепер доведеться все починати спочатку.

— Може, накинути талі ближче до середини стеньги? — озвалась Мод.

— Та так же й треба було зробити з самого початку,— відповів я, страшенно злий сам на себе.

Я опустив стеньгу назад у воду і закріпив линвою десь на третині її довжини від основи. За годину, працюючи з перервами, я знову підняв її, і вісім футів стеньги були вже над бортом, а далі діло знов таки не пішло. Я сів і задумався — що ж робити? Не довго й часу збігло, як я схопився зраділий.

— Тепер я знаю! Треба було прив’язати кінець біля центра ваги. Це нам буде наукою надалі, коли підніматимемо все інше.

І знов довелося спустити стеньгу назад у воду. А тут я хибно визначив центр ваги, і коли наліг на брашпиль, то замість основи стеньги пішов угору її вершок. Мод глянула на мене зовсім зневірено, але я засміявся й сказав, що все буде гаразд.

Пояснивши їй, як тримати корбу брашпиля і як попустити талі, коли я скажу, я схопив стеньгу обіруч і спробував перевалити її через планшир. Мені здалося, що я вже домігся свого, і я гукнув Мод, щоб вона попустила линву; клята деревина, однак, переважилася і попри всі мої зусилля посунулась назад за борт. І знову довелося підтягати її вгору, але в мене виник уже інший план. Я згадав про хват-талі, невеликий підіймач із двошківним і одношківним блоками.

Коли я приладнував хват-талі — одним кінцем до вершка стеньги, а другим до планшира протилежного боку — на палубу вийшов Вовк Ларсен. Ми лише привітались, і він, хоч і не бачив, що ми робимо, сів недалеко на борт і став прислухатись, що це я роблю.

Я нагадав Мод, аби вона попустила линву брашпилем, тільки-но я скажу, і наліг на хват-талі. Стеньга загойдалася, лігши впоперек планшира. І тут я виявив, на свій подив, що не було жодної потреби попускати линву — скорше навпаки. Закріпивши ходовий кінець хват-талів, я взявся за корбу брашпиля, і стеньга почала підійматися дюйм за дюймом, аж поки вся переважилась через планшир і впала на палубу.

Я подивився на свій годинник. Була дванадцята година. Спина мені боліла, я був страшенно стомлений і зголоднілий. А на палубі лежала ще тільки одна стеньга — ото й усього здобутку за цілий ранок.

Тоді-то я вперше зрозумів, яка велика робота чекала на нас. Але ж я щохвилини навчався; після полудня ми зробимо більше,— подумав я. І справді: коли, пообідавши добре та відпочивши, ми повернулися о першій годині на шхуну і з новою силою взялися за роботу, то не минуло й години, як грот-стеньга вже лежала на палубі. Зараз-таки я заходився споруджувати "ножиці". Зв’язавши вершки обох стеньг так, щоб довша виставала трохи далі, я приладнав у вершині кута двошківний блок гафель-гарделя з грот-щогли. Це разом з одношківним блоком і самим гафель-гарделем дало мені підіймальні талі. Щоб основи "ножиць" не роз’їхалися, я прибив до палуби грубі планки. Коли все було готове, я прив’язав линву до верхівки "ножиць", а другий кінець узяв на брашпиль. В мені дедалі більшала віра в цей брашпиль — я навіть не сподівався, що в ньому таку силу приховано. Як звичайно, Мод пильнувала линви, а я крутив корбу. "Ножиці" піднялися в повітря.

Аж тоді я побачив, що забув прив’язати розчали. Довелося мені двічі видиратись на "ножиці", поки поприв’язував і понатягав їх спереду, ззаду і з боків. Тим часом і смеркло. Вовк Ларсен, що просидів біля нас весь час після полудня, не промовивши ані слова, подавсь до камбуза і заходився готувати собі вечерю. Мені так ломило поперек, що я насилу міг розігнутись. Але на свою роботу я дивився гордо. Та й було вже на що глянути. Як дитину, що дістала нову цяцьку, мене брала нетерплячка щось підняти за допомогою своїх "ножиць".

— Шкода, що пізно,— сказав я.— Цікаво було б побачити їх у роботі.

— Не будьте таким зажерою, Гамфрі! — насварила мене Мод.— Згадайте, що й завтра ще буде день, а ви так стомилися, що насилу на ногах стоїте.

— А ви? — спитав я раптом стурбовано.— І ви, певно, дуже стомилися. Ви ж працювали тяжко й сумлінно. Я пишаюся вами, Мод.

— А я пишаюся вами вдвічі більше і вдвічі більші маю підстави,— відказала вона, глянувши мені просто в очі. Погляд її засвітився, в ньому затанцювали ласкаві вогники, яких я ніколи доти не бачив, і хоч я не розумів того дивного виразу, але мене, пронизала гостра радість.

Вона опустила очі додолу й знову, сміючись, звела їх на мене.

— От якби нас зараз побачили наші знайомі! — сказала вона.— Погляньте лишень! Вам ніколи не спадало на гадку, як ми виглядаємо?

— Так, про ваш вигляд я часто думаю,—відповів я, трохи спантеличений дивним виразом у її очах і цим несподіваним поворотом у розмові.

— Дякую! — вигукнула вона.—Ну то скажіть, будь ласка, на що я схожа?

— Либонь, що на опудало,— мовив я,— Гляньте хоча б на свою забрьохану, подрану спідницю! А блузка! Не треба Шерлока Голмса, аби збагнути, що ви варили їсти на багатті й топили з котиків лій. А ще цей капелюшок! І оце та сама жінка, що написала "Вимушений поцілунок"!..

Вона відповіла мені церемонним реверансом:

— Ну, а ви, сер...

І хоч ми хвилин п’ять кепкували так одне з одного, але під жартами ховалося щось поважне, і я його мимохіть пов’язував із тим дивним виразом, що на мить промайнув у неї в очах. Що він означав? Невже наші очі промовляють поза нашою волею? Я знав, що мої очі зраджували мене вже не раз, поки, я встигав похопитись і стримати себе. Невже вона прочитала й зрозуміла ту їхню мову? І невже й її очі казали мені те саме? Бо що ж інше міг означати той погляд, той тремтливий вогник у неї в очах, той вираз, що його словами годі виповісти? Та ні, не може того бути. Це просто неможлива річ. Та й не дуже я розуміюсь на мові очей. Я ж тільки Гамфрі Ван-Вейден, книжковий гробак, що раптом закохався. А кохати, сподіватись на взаємність, намагатись її заслужити—цього всього було аж забагато для мене. Такі думки роїлися в моїй голові, поки ми дражнили одне одного, а коли ми зійшли на берег, довелося думати про інші речі.

— Як прикро, що після такого тяжкого дня ми не можемо навіть спокійно поспати вночі,— став я нарікати, повечерявши.

— Але яка ж може бути небезпека тепер, коли він осліп? — запитала вона.

— Я на нього ніколи не зміг би звіритись,— сказав я,— а тепер, як він осліп,— і поготів. Від безпорадності він ще зліший. Знаєте, що я зроблю завтра? Завезу невелику кітву й відштовхну шхуну від берега. Щоночі, як ми повертатимемось шлюпкою на берег, містер Вовк Ларсен лишатиметься на судні в'язнем. Отже, це остання ніч, що ми маємо стояти на варті, а тому й легше нам її перебути.

Ми прокинулися рано, і коли розвидніло, вже доїдали сніданок.

— Ой, Гамфрі! — зойкнула розпачливо Мод і враз затнулась.

Я глянув на неї. Вона прикипіла очима до "Привида". Я також подивився туди, але нічого надзвичайного не помітив. Вона обернулась до мене, а я дивився на неї зовсім безтямно.

— "Ножиці",— сказала вона, і голос їй затремтів.

Про них я й забув! Я глянув знову: "ножиць" не було.

— Якщо він...— процідив я люто.

Мод співчутливо поклала свою руку на мою і промовила:

— Доведеться починати все спочатку.

— О, повірте мені, мій гнів не вартий нічого, я не можу вбити навіть мухи,— осміхнувсь я гірко.— І найгірше те, що він це знає. Ваша правда. Коли він поломив "ножиці", мені нічого більше не залишається, як починати все знову... Тільки відтепер я ночами вартуватиму на шхуні,— випалив я за хвилину.— І якщо він ще почне...

— Але ж мені страшно буде зоставатися самій цілу ніч на березі,— сказала Мод, коли я трохи отямився.— Куди було б краще, якби ми поладнали і він допомагав би нам. Ми могли б усі з вигодами жити на шхуні.

— І житимемо,— відрубав я ще сердито: я все не міг змиритися з думкою, що моїх "ножиць" більше не існує.—Так воно й буде, ми з вами житимемо на шхуні, хоч ладнатиме з нами Вовк Ларсен, хоч ні. Це просто дитинячий вибрик, що він зробив,— сказав я згодом, уже сміючись.— Та й я серджусь на нього, мов дитина.

А проте, коли ми піднялися на шхуну й побачили, якої руїни наробив Вовк Ларсен, у мене аж серце защеміло. Моя споруда зникла геть цілковито. Розчали з обох боків поперерубувано, гафель-гарделі порізано на шматки. Ларсен знав, що я не зумію сточити їх. Лихе передчуття охопило мене. Я кинувсь до брашпиля. Його було зіпсовано. Ми з Мод зажурено перезирнулися. Потім я підбіг до борту. Щогли, гіки й гафелі, що я позвільняв від уривків снастей, зникли. Ларсен намацав кодоли, які утримували їх, і відв’язав, щоб пустити за водою весь рангоут.

На очі в Мод набігли сльози, і я певен, що це з жалю до мене. Я сам ладен був заплакати. Розвіялись-бо наші надії спорядити "Привида"! Вовк Ларсен виконав свою роботу добре. Я сів на закраїну люка й у розпачі сперсь головою на руки.

— Він вартий смерті! — простогнав я.— Але хай мені бог простить, я не годен стати йому катом.

Підійшла Мод, погладила мене рукою по голові, наче дитину, і сказала:

— Ну, не журіться, все буде гаразд. Тут наша правда, і все буде гаразд.

Я пригадав Мішле й схилив голову до неї; і справді я знову почувся сильним. Ця благословенна жінка була для мене невичерпним джерелом сили. Чого нам журитися? Все це лишень затримка. Відплив не міг занести щогли далеко в море, а вітру не було. Отже, просто доведеться зайвину попрацювати, аби розшукати їх і притягти назад.