Морський Вовк - Лондон Джек

І ось, коли все було готове і кава поналивана, запона на дверях прогорнулась і вийшла Мод.

— Так не чесно! — замість привітання сказала вона.— Ви ж погодилися, що варити буду я...

— Це я тільки один раз,— почав я виправдуватись.

— Обіцяйте, що більше не будете! —засміялася вона.— Поки, звичайно, вам не набридне моє нехитре вариво.

Радий, що вона ні разу не глянула на берег, я так вдало підтримував веселу розмову, що вона й не помічала, що п’є каву з порцелянової філіжанки, що їсть підсмажену сушену картоплю, намащує мармеладом галети. Але довго так тривати не могло. Раптом на обличчі її проступив подив. Вона завважила й порцелянову тарілку, і незвичайний сніданок. Окинула все пильним поглядом, тоді глянула на мене й поволі повернула обличчя до берега.

— Гамфрі!

І знову, як і раніше, в очах її заблимав давній невимовний жах.

— Невже він?..— промовила вона тремтячим голосом.

Я кивнув головою.

РОЗДІЛ XXXIII

Весь день ми чекали, що Вовк Ларсен зійде на берег. Довгі години тяглись у нестерпній тривозі. Щохвилини то одне, то друге з нас кидало погляд на "Привида". Але Вовк Ларсен не з’являвся. Він навіть ні разу не вийшов на палубу.

— Мабуть, у нього знову заболіла голова — сказав я.— Він лежав на юті, коли я його залишив. Він може пролежати там цілу ніч. Либонь, треба мені піти подивитися.

Мод звела на мене благальний погляд.

— Нічого не бійтесь,— умовляв я її.— Я візьму револьвери. Ви ж знаєте, що я забрав із судна всю зброю.

— А його руки! Ті страшні, сильнющі руки! О Гамфрі, я боюсь його! — скрикнула вона.—Не ходіть, прошу вас, не ходіть туди!

Вона благально поклала свою руку на мою, і серце мені забилося швидше. Напевне, ту мить усі мої почуття можна було прочитати в моїх очах. Люба, мила жінка! Як по-жіночому вона мене тримала й просила! І та жіночність була мов роса й сонце для моєї мужності, пожива й джерело нової сили. Я ладен був уже обняти її, як тоді серед табуна котиків, але подумав і стримався,

— Я не буду ризикувати, — сказав я.— Тільки гляну на палубу й подивлюся, що він там робить.

Вона поважно стиснула мені руку і відпустила мене.

Місце, де лежав Ларсен, уже порожнювало. Він, очевидно, зійшов униз. Ту ніч ми з Мод вартували по черзі, бо хто ж його знав, що надумає Вовк Ларсен. Він був запевне здатний на все.

Ми чекали його другого дня й третього, але він не показувався.

— Це в нього той головний біль, оті напади,— сказала Мод пополудні четвертого дня.— Мабуть, він хворий, тяжко хворий. А може, помер?.. Або помирає,—додала вона перегодом, не діждавшись моєї відповіді.

— Так було б краще,— відповів я.

— Але ж, Гамфрі, подумайте, людина помирає, наш ближній — і в останню годину біля нього нікого нема.

— Можливо.. — сказав я.

— Так, можливо,— погодилась вона,— бо ми не знаємо напевне. Тільки якщо він справді помирає, то це жахливо — отак його покинути. Я собі ніколи цього не пробачила б. Ми повинні щось зробити.

— Можливо...— сказав я знову.

Я чекав і всміхався подумки: от тобі й жінки — турбується навіть про Вовка Ларсена! А де ж її турбота про мене, подумав я про того, кого вона не так давно не пускала й поглянути на палубу?

Мод була досить прониклива, щоб розгадати зміст моєї мовчанки. Але й відверта вона була не менше.

— Ви повинні піти туди, Гамфрі, й розшукати його,— сказала вона.—А якщо ви схочете посміятися з мене, то я вам дозволю і не буду гніватися.

Я слухняно підвівся й рушив до берега.

— Будьте обережні! — гукнула вона мені навздогін.

Я махнув їй рукою з півбака і скочив на палубу. Підійшовши до трапа в кают-компанію, я гукнув униз. Вовк Ларсен озвався, а коли він став підніматися трапом, я звів курок револьвера. І весь час, поки ми розмовляли, я держав зброю напоготові, хоч він не зважав на те. Виглядав він так само, як і тоді, коли я його бачив останнє, але був похмурий і мовчазний. Ті кілька слів, що ними ми перекинулися, навряд чи можна назвати розмовою. Я не допитувався, чому він не сходить на берег, а він не питав, чому я не приходив на судно. Він сказав, що з головою в нього вже все гаразд, і я тоді, не розбалакуючись, пішов із судна.

Мод з видимою полегкістю вислухала моє повідомлення, а коли ми незабаром побачили дим, що здіймався над камбузом, вона й зовсім повеселіла. Другого й третього дня ми теж бачили дим над камбузом, а іноді на юті показувався й сам Ларсен. Але більше нічого. На берег він ні разу не потикався. Ми знали це, бо ночами ще вартували. Ми сподівалися, що він ось-ось утне якусь штуку, покаже себе, так би мовити. Його бездіяльність дивувала й бентежила нас.

Так минув тиждень. Ми думали тільки про одне: про Вовка Ларсена. Його присутність тяжко гнітила нас. Страх не давав нам нічого робити, хоч діла в нас було подостатком.

Але наприкінці тижня дим перестав здійматися над камбузом, і Ларсен не з’являвся більше на юті. Я помітив, що Мод знову занепокоїлася, однак чи то вона боїться, а чи, може, з гордощів не хоче більше просити мене. Зрештою, що я міг їй закинути? Вона мала на диво альтруїстичну вдачу, та й була ж вона жінка! Та мене й самого мучила думка, що ось чоловік, якого я збиравсь убити, помирає, всіма покинутий, дарма що зовсім поруч є люди. Він мав рацію: моральні принципи людей мого кола були дужчі за мене. Я ніяк не міг переступити через той факт, що він має руки, ноги й тіло, подібні до моїх.

Отож я не став чекати, поки Мод пошле мене вдруге. Побачивши, що в нас кінчається запас згущеного молока й мармеладу, я сказав, що йду на шхуну. Я помітив, як Мод захвилювалася. Вона навіть пробурмотіла, що можна обійтися без них і що йти задля цього не варто. І як раніше вона розгадала мою мовчанку, так тепер вона розгадала справжній зміст моїх слів і зрозуміла, що я йду на шхуну не задля молока й мармеладу, а заради неї, щоб угамувати її тривогу, якої — і вона сама те добре знала — не пощастило їй приховати.

Я видерся на палубу і, ззувши черевики, тихенько пішов далі в самих шкарпетках. Цього разу я не став гукати Вовка Ларсена. Обережно спустившись у кают-компанію, я побачив, що там нема нікого. Двері до його каюти було зачинено. Спершу я хотів був постукати, а потім, згадавши, по що нібито прийшов сюди, вирішив узяти зразу харчів. Намагаючись не стукати, я підняв ляду люка і поклав її осторонь. Шафа з одежею була в тій самій коморі, і я, скориставшись із нагоди, взяв дещицю з білизни.

Вийшовши з комори, я почув якісь згуки в каюті Вовка Ларсена. Я причаївся й напружив слух. Дзенькнула клямка. Я мимоволі сахнувся вбік. Припавши за столом, я вихопив револьвера й звів курок. Двері розчинилися, і на порозі каюти став Вовк Ларсен. Мені ще ніколи не траплялося бачити на обличчі в людини такий глибокий, безнадійний розпач, як я вгледів на обличчі у Вовка Ларсена — цього мужнього, дужого, непохитного чоловіка. Наче жінка, заломив він руки, підняв догори кулаки й застогнав. Розтуливши кулака, він провів долонею по очах, ніби змахував павутиння.

— Боже! Боже! — хрипко простогнав він і в безмежному розпачі знову труснув над головою стиснутими кулаками.

Це було жахливо. Я весь тремтів, поза спиною мені побіг мороз, на чолі виступив піт. Навряд чи в світі є страшніше видовище, як бачити дужу людину безпорадною і зломленою.

Але силою своєї надзвичайної волі, її безмірним напруженням Вовк Ларсен помалу опанував себе. Він весь аж здригавсь у тій боротьбі з собою. Здавалося, він ось-ось упаде й заб’ється в конвульсіях. Лице його кривилось і тіпалося в тих зусиллях заспокоїтись; от він ще раз, не витримавши, підніс стиснуті кулаки над головою, застогнав, важко зітхнув і схлипнув. Тоді врешті взяв себе в руки. Можна було подумати, що переді мною знову колишній Вовк Ларсен, хоч у його рухах і відчувалась якась кволість і нерішучість. Він рушив до трапа зовсім наче такий самий, як я звик його бачити, і все ж навіть у самій ході його ледь помітна була та кволість і нерішучість.

Тепер мені стало страшно за себе. Відкритий люк був якраз у нього на дорозі, а побачивши його, він здогадається, що я тут. Мені не хотілося, щоб він застукав мене, як боягуза, що причаївся долі. Було ще не запізно. Я швидко підвівся і мимохіть став у войовничу позу. Але Вовк Ларсен не помічав ні мене, ні відкритого люка. Перше ніж я стямився і встиг зрушити з місця, він пішов просто на люк і вже заніс одну ногу над отвором. Та коли він, опускаючи ногу, відчув, що під нею порожнеча, в ньому раптом прокинувся давній Вовк Ларсен. Вже падаючи, він напружив свої тигрячі м'язи, перестрибнув через отвір і, простягши вперед руки, упав по той бік люка на груди й живіт. Потім ураз підтяг ноги і відкотився далі, але попав саме на мої припаси, що лежали біля відкладеної ляди.

З його обличчя я побачив, що він ураз усе зрозумів. Та не встиг я збагнути, що ж саме він зрозумів, як він насунув ляду на люк, закривши комору. Тоді я здогадався: він думає, що я там, унизу. Він сліпий — сліпий, як кажан. Я стежив за ним, затамувавши віддих. Він квапливо подавсь назад до своєї каюти. Я бачив, як його рука торкнулася дверей на цілий дюйм убік від клямки, але потім зразу намацала її. Для мене це була добра нагода втекти. Я навшпиньки перейшов кают-компанію і піднявся на палубу. Ларсен повернувся, тягнучи важку морську скриню, й насунув її на люк. Цього йому здалося замало, і він притяг другу скриню та поставив її на першу. Потім він зібрав мої харчі й білизну і поклав усе це на стіл. Коли він рушив до трапа, я відсунувсь убік і тихенько перекотився через палубу рубки.

Ларсен зупинився на трапі і, напівзасунувши люк до кают-компанії, сперся руками на ляду. Він стояв нерухомо, втупивши застиглі очі кудись уперед, на бак.

Я стояв за якихось п’ять футів від нього, просто перед його очима. Мені стало аж моторошно. Я почував себе якоюсь примарою-невидимцем. Я помахав рукою — він, звичайно, нічого не побачив; та коли тінь від моєї руки впала йому на обличчя, я помітив, що він відчув її! Його обличчя раптом насторожилося — він, видимо, намагався оцінити й зрозуміти нове відчуття. Він знав, що воно викликане чимсь зовні, що його почуття сприйняли якусь зміну в оточенні, але що саме змінилося, він не міг збагнути. Я завмер з піднесеною рукою; тінь зупинилася.