Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Шкідці квапливо чистилися, прибиралися, чіпляли на груди жетони і один за одним бігли на вулицю, кожен до свого заповітного куточка.

Тільки Кость не поспішав. Він діставав з парти томик улюбленого Гейне, засовував у кишеню шматок хліба, що лишився від обіду, і йшов собі.

Костеві ще не довелось мучитися, ждучи кохану десь в умовному місці, біля аптеки або ларка тютюнтресту. Костине серце дрімало й безтурботно відстукувало секунди його життя.

Кость любив тільки Гейне і сквер біля мосту Калинкіна.

Скверик був маленький, бруднуватий, куций, обгороджений ріденькими залізними гратами, але Кості він чомусь подобався.

Кость щодня забирався сюди. Тут, осторонь гамірної вулиці, зручно вмостившися на лаві, він діставав окраєць хліба, розгортав томик віршів і заглиблювався в читання.

І тільки-но Кость перебігав очима перші рядки, як усе навколишнє миттю зникало кудись і перед ним, граючи яскравими барвами, поставав новий, небачений світ.

Кость піднімав голову і, дивлячись на Фонтанку, яка темніла за гратами огорожі, натхненно декламував:

Повітря свіже й прозоре,

І Рейну попільний плин;

В вечірньому сяйві гори

Звели гряду верховин…

Кость піднімав голову і в екстазі дивився, милувався сіренькою Фонтанкою, яка в його очах була вже не Фонтанка, а тихий широкий Рейн, що ліниво грає ізумрудними хвилями, за якими ввижаються обриси гір і…

Красуня на верховині

Одна сидить в самоті,

Вона в золотім одінні,

Розчісує коси золоті…[7]

Кость жадібно дивився вдалину, намагаючись розгледіти в тумані цю скелю, і шукав очима Лорелею, золотокудру та прекрасну. Шукав довго й уперто, затамувавши подих.

Але Лорелеї не було. На набережній було чути, як гуркочуть вози, лаються візники.

Тоді Кость сумно опускав голову, відчуваючи, як туга заповзає в серце, і знову читав. І знову загорявся, совався, починав голосно вигукувати фрази, перегортаючи сторінки пальцями, що тремтіли від збудження, і знову впивався очима в сіру туманну далину.

І раптом одного разу побачив Лорелею.

Вона йшла від мосту просто до скверика, де сидів Кость. Легкий вітерець куйовдив її пишне золотаве волосся, і воно спалахувало яскравими іскорками у світлі сонця, що вже хилилося на захід.

Правда, на Лорелеї була звичайна коротка спідниця й біленька блузка, але Кость нічого не бачив, окрім золотої корони на голові. Кость погано бачив і тому не міг навіть розгледіти її обличчя.

Він сидів нерухомо, засунувши в рот шматок хліба, і з завмиранням серця стежив за ясноволосою незнайомкою. Вона повільно пройшла до кінця скверу, так само повільно повернулась і сіла навпроти Костя, поклавши ногу на ногу.

Придушене зітхання вирвалося з Костевих грудей. Він безсило відкинувся на спинку лави і, витріщивши очі, все дивився на золотокудру дівчину.

Так, вихором проносилося в Костевому мозку, Лорелея! Саме такою він і уявляв її… Це чудове волосся, ця пишна корона, яка оточує прекрасне, величне лице…

Що лице прекрасне, Кость не сумнівався, хоча, примружившися, бачив перед собою тільки невиразну пляму.

Забувши про книгу, Кость сидів, не спускаючи очей з незнайомки, і слухав, як серце калатало в грудях. Кілька разів він з зусиллям відводив погляд, намагаючись зосередитися на віршах, але даремно. За хвилину він знову дивився на неї, а думки мчали бурхливим потоком, перескакуючи одна через одну.

— Що робити? — бурмотів збуджений Кость. — Як бути?

Він не може так піти. Він повинен підійти до неї і сказати…

"Що сказати?" — вдвадцяте з досадою запитував він себе.

Минуло півгодини, а Кость усе сидів, метав вогняні погляди на незнайомку і обдумував, як краще заговорити з нею.

— Лорелея, — шепотів він розчулено, — я йду до тебе, Лорелея…

Але Лорелея раптом підвелася, поправила сукню і поквапливо вийшла з скверу.

Відразу померкла радість. Стало сумно й холодно. У сквер ввалилася компанія п'яних, які співали на все горло:

На банані я сиджу,

Чум-чара-чура-ра…

Кость згорнув книжку, піднявся і сумно пошкандибав до виходу…

На другий день Кость був похмурий і неуважний. На уроках сидів задумливий, втупивши очі вдалину. Слухав неуважно, щось бурмотів собі під ніс, а на російській мові, коли дядя Дима спитав, який твір є найкращим у творчості Сейфулліної, Кость замріяно сказав:

— Лорелея.

— Лорелея? — перепитав дядя Дима.

Усі зареготали. Кость зніяковів.

— Я сказав "Віринея", — поправився він.

— Це він Гейне зачитався! — закричали хлопці.

Але тільки-но закінчились уроки, Кость ожив. Схопивши книжку, він перший вискочив з класу. Хлопці ще тільки почали чепуритись, а Кость уже йшов Старопетергофським проспектом.

От і міст. Кость добіг до скверу, неспокійно оглядаючи лави, і раптом радісно затремтів.

"Тут, — мало не закричав він, побачивши вогненну шапку волосся. — Вона прийшла, Лорелея прийшла!"

Він кинувся до скверу. Впавши на свою лаву, у мовчазному захопленні він втупив очі в Лорелею. Розчулювався, захоплювався, готовий був кричати від радості.

Прийшла! Вона помітила його. Яке чудове, безмовне побачення!

Та даремно переконував він себе підійти до незнайомки. Клята несміливість скувала всі члени.

Знову цілих півгодини просидів Кость. Уже стемніло, а він усе сидів, як приклеєний, мало не плачучи з досади.

І знову так само зненацька Лорелея підвелась і пішла до виходу.

Ще не знаючи, що робити, він схопився. Раптом щось біле випало з рук незнайомки. Хустка!

Серце Костя тьохнуло. Перед очима вихором пронеслися прекрасні сцени: пажі, рицарі, дами, упущена хустка…

Кость кинувся до жмутика, що білів на дорозі, швидко схопив його і розгорнув.

Це була обгортка від карамелі. На папірці танцювала руда жінка, і внизу було написано: "Баядерка".

Пізно вночі, перевертаючись у ліжку, Кость меланхолійно шепотів:

Що б то мало означати,

Що душа моя сумна?

Потім дістав з кишені штанів папірець, старанно розгладив його і довго розглядав руду баядерку. Йому здавалося, що це не цукеркова обгортка, а портрет самої незнайомки.

Обережно, щоб не зім'яти, він поклав папірець під подушку і, щасливо всміхаючись, заснув.

На другий день Кость знову був у сквері. І ще раз був. І ще… Незнайомка завжди ніби ждала його. А він, просумувавши на лаві цілий вечір, ішов додому, так і не наважуючись заговорити з нею.

Уроками він зовсім перестав цікавитися, писав вірші або мріяв. Навіть до Гейне охолов.

Шкідці сперечалися, розходилися, заводили нові любовні інтрижки, а чудний Костин роман, здавалося, ще тільки починав розгортатися.

♦

Костя увійшов у сквер. Сів на своє місце проти Лорелеї і, розгорнувши про людське око книжку, став досить сміливо позирати на незнайомку.

Він уже звик до неї. Сьогодні він твердо вирішив заговорити з нею, і тоді… Але навіщо зазирати в майбутнє?

Кость згорнув книжку і рішуче підвівся. Він уже ступив крок до Лорелеї, в думці готуючи фразу, яка відразу б одкрила їй його наміри. Він не хуліган і не збирається завдати їй якоїсь кривди…

Але нараз Кость спинився.

Широкоплечий хлопець у смугастій майці, похитуючись, підійшов до незнайомки…

— Ну, цяця! — почув Кость грубий оклик, за яким ішла довга й вигадлива лайка.

Кость похолов. Він чув, як тихо скрикнула Лорелея. Він уже ясно чув грубу сварку, глухий голос хлопця й вигуки незнайомки, причому голос незнайомки виявився не таким сріблястим, яким його уявляв Кость.

Кость іще не знав, то робити, і стояв нерішуче, коли раптом хлопець, вилаявшись, замахнувся на незнайомку.

— А-а-а! Вбивають! — закричала дівчина.

— Стій! — нагорлав Кость, стрибнувши до хлопця і хапаючи його на руку. — Ні з місця!

Хлопець відступив на крок, намагаючись вирватись, але Кость тримав його і, підвищуючи голос, кричав:

— Як ти смієш! Негідник!

Зібрався натовп цікавих. Хлопець злякано озирався на всі боки. Кость, тріумфуючи, повернувся до Лорелеї.

— Не бійтеся! — сказав він, але тут же голос його осікся. Пойнятий німим жахом, Кость відступив. Він уперше побачив близько Лорелею, про яку палко мріяв довгими безсонними ночами. Але що це за Лорелея! На нього глянуло тупе червоне обличчя, порите віспою і оточене рудим розкуйовдженим волоссям. На додаток до всього від цієї особи добре тхнуло спиртом.

Кость стояв закляклий, не маючи сили видавити ані слова, а навколо неспокійно запитували:

— Що? Що трапилося?

— Та от, — казав, отямившись, хлопець, — я з бабою стою тихенько, розмовляю, а він битися лізе…

— Неправда, громадяни, — нарешті вимовив Кость.

— Як неправда? — раптом заверещала Лорелея і, пригорнувшись до хлопця, закричала, показуючи на Костя: — Він, хулюган чорномазий. Ми розмовляли, а він…

— За це морду б'ють, — сказав хтось.

— Я заступитися хотів, — викрикнув Кость.

— Ось я тобі покажу, як заступатися! — гаркнув, посміливішавши, хлопець, наступаючи на Костю. — Я тобі дам, понт паршивий!

— І правильно буде, — підтакнув знову хтось. — Учити таких…

Кость безпорадно озирнувся і, побачивши загрозливі обличчя, попрямував до виходу.

— Давай, давай! — кричали навздогін. — Поспішай!

Кость не кваплячись, похнюплений плентав додому…

♦

Кілька днів Янкель думав про Тоню, і чим далі, тим певніший він став: Кость має слушність.

"Треба піти", — вирішив він нарешті. До того ж і туга охопила. До смерті захотілося побачити чорнооку дівчину.

І Янкель пішов.

Розподільник містився недалеко від Шкіди, на Курляндській вулиці. Триповерхову будівлю оточував невеликий садок.

Перед хвірткою Янкель зупинився, відчуваючи, як завмирає серце. У дворі кілька дівчаток у сірих казенних сукнях грали в гилку.

"А може, її тут немає? Перевели кудись?" — подумав Янкель чи то тривожно, чи радісно і, штовхнувши хвіртку, ввійшов у сад.

— Ай, хлопець! — закричала одна дівчина. Вони кинули гру і стали, здалека роздивляючись його..

— Тобі чого? — крикнула друга, кирпата, войовничо розмахуючи гилкою.

Янкель передихнув і сказав:

— Мені потрібно Тоню, Тоню Марконі.

— Тосю? — разом вигукнули дівчатка й побігли до сходів, гукаючи: — Тосю, Тосю, виходь! До тебе піжончик.

Янкель стояв ні живий ні мертвий. В цю мить він уже каявся, що прийшов, і зрозумів, що почав безнадійну справу. Сторопівши, він глянув було на хвіртку, але знайомий голос прикував його до місця.

— Чого ви репетуєте? Як не соромно! — почув він й одразу впізнав голос Тоні. Дівчата замовкли й розступились.