1984 - Орвелл Джордж

Маленька рудувата жіночка жбурнула себе на спинку стільця , що стояв попереду неї. З тремтячим та боязким бубонінням, що звучало як "Мій Рятівник" , вона простягла свої руки до екрану. Потім вона занурила своє обличчя у свої руки. Було очевидно що вона промовляє молитву.

Цієї миті цілком уся група людей зірвалася у глибокому, низькому, ритмічному,монотонному співі "С – Б!…С – Б!" – знову і знову, дуже повільно, з великим проміжком між першою С та другою Б – важкий, приглушений звук, якось по-особливому дикунський, на фоні якого здавалося можна було почути карбоване тупання босих ніг та пульсуюче биття тамтамів. Можливо це тривало приблизно тридцять секунд. Це був приспів, рефрен що його можна часто почути у миті найсильніших, непереборних емоцій. Частково це був свого роду гімн мудрості та величі Старшого Брата, але у більшій мірі це все ж був акт самогіпнозу, навмисне потоплення свідомості у цьому ритмічному галасі. Нутрощі Вінстона здавалося вщент замерзли. У ці Дві Хвилини Ненависті він не міг не поділяти цього загального делірію, але цей нелюдський монотонний спів "С – Б!…С – Б!" завжди сповнював його первісним жахом. Звісно він монотонно співав з рештою , неможливо було уникнути цього. Приховувати свої справжні почуття, контролювати вираз обличчя, робити те що роблять усі це вже була інстинктивна реакція. Але все ж був проміжок лише у пару секунд протягом якого вираз його очей можливо міг зрадити його. Саме цієї миті ця визначна річ і трапилася – якщо,звісно, вона насправді трапилася.

Миттєво він упіймав погляд О'Брайєна. О'Брайєн стояв. Він зняв свої окуляри і повернув їх на носа своїм характерним жестом. Але була лише крихта секунди на яку їх погляди зустрілися, і доки це тривало Вінстон знав – так, він ЗНАВ! – що О'Брайєн думає так само як і він. Ясне та безпомилкове послання було надіслано та отримано. Це було так неначе їхні розуми відкрилися та обмінювалися думками напрямки через очі. "Я з тобою" – здавалося казав йому О'Брайєн. "Я точно знаю , що саме ти відчуваєш. Я знаю все про твоє презирство, твою ненависть, твою відразу. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!" А згодом цей спалах інтелектів зник і обличчя О'Брайєна стало таким же непроникним як і у решти.

Це вже скінчилося, і він вже був непевен чи відбулося це насправді. Такі випадки ніколи не мають продовження. Все що ці випадки діють для тебе так це надають тобі віру, чи надію, що окрім тебе є ще й інші вороги Партії. Можливо чутки про численні підпільні змови дійсно були правдою – можливо Братерство насправді існує! Це було неможливо, на додачу до нескінчених арештів, зізнань та страт , бути твердо упевненим що Братерство це не просто міф. Іноді він вірив у це, іноді ні. Не було жодних доказів, тільки швидкоплинні погляди з натяком що могли означати все або нічого: уривки випадково почутих розмов, побляклі кривульки на стінах вбиральні – одного разу, навіть, коли двоє незнайомців зустрілися, найменший рух долоні міг виглядати немов таємний сигнал до упізнавання. Це усе було лише здогадками : дуже ймовірно що усе це він собі просто вигадав. Він повернувся до своєї кубікули навіть не поглянувши на О'Брайєна ще раз. Ідея про продовження їх швидкоплинного контакту міцно засіла у його мозку. Це було незбагненно небезпечно навіть якщо б він і знав як це зробити. На секунду або дві, вони лише обмінялися багатозначними поглядами і все, кінець історії. Але навіть це було пам'ятною подією серед суцільної самотності у якій він мусив жити.

Вінстон різко отямив себе та сів пряміше. Він відригнув. Джин повставав у його шлунку.

Його очі зосередилися на сторінці. Він несподівано зрозумів, що доки він сидів поринувши у безпорадні роздуми, він все одно писав, так ніби це було якоюсь автоматичною дією. І він вже не відчував судоми, як при незграбному письмі від руки що було раніше. Його ручка з пером пристрасно та палко пестила гладенький папір, пишучі охайними великими літерами – ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

знову і знову, наповнюючи половину сторінки.

Він нічого не міг зробити з болючим відчуттям панічного страху. А це було абсурдно, адже написання цих конкретних слів було не небезпечніше ніж власне починати ведення щоденника, але на мить він відчув спокусу разом вирвати ці пописані сторінки та повністю відмовитися від цього задуму.

Він не зробив цього, хай там як, тому що він знав що це марно робити. Чи написав він ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА, чи ухилився від написання цього, не було ніякої різниці. Чи розпочав він ведення щоденника, чи не розпочав, не було ніякої різниці. Поліція Думок дістане його у будь-якому випадку. Він вчинив – все одно міг вчинити, навіть якщо його ручка ніколи не торкнулася б паперу – найсуттєвіший злочин , що є першоджерелом усіх злочинів. Думкозлочин, так вони називали це. Думкозлочин це була не та річ яку можна приховувати вічно. Ти міг вдало хитрувати та вивертатися якийсь час, навіть роками, але раніше чи пізніше вони все одно вистежать і схоплять тебе.

Це завжди траплялося вночі – арешти постійно проводилися уночі. Несподіваний різкий поштовх виривав тебе зі сну, жорстка долоня трусила тебе за плече, сліпуче світло різало твої очі, коло з жорстких облич стояло навколо ліжка. У переважній більшості випадків не було ніякого суду, ніяких звітів про арешт. Люди просто щезали, завжди протягом ночі. Твоє ім'я видаляли з усіх реєстрів, кожен запис про те що ти коли-небудь робив начисто стирався, в одну єдину мить саме твоє існування повністю заперечувалося, а згодом і забувалося повністю. Тебе було усунуто, знищено : ВИПАРОВАНО , як казали зазвичай.

На мить його охопила якась істерія. Він почав писати квапливими неохайними карлючками :

вони розстріляють мене і мені байдуже вони розстріляють мене у потилицю і мені байдуже геть старшого брата вони завжди стріляють у потилицю і мені байдуже геть старшого брата —

Він відкинувся назад на своєму стільці , трохи присоромивши сам себе, відклав ручку вбік. Наступної миті він жорстко здригнувся усім тілом. Грюкали у двері.

Вже ! Він сидів тихіше за мишу, даремно сподіваючись що хто б це не був він піде після першої та єдиної спроби. Але ні, грюкіт у двері повторився. Найгірша річ змушувати їх чекати. Його серце калатало немов барабан, але його обличчя, внаслідок тривалої звички, було швидше за все невиразним. Він звівся та пішов важкою ходою до дверей.

Глава 2

Як тільки він взявся долонею за кулясту дверну ручку Вінстон побачив, що залишив щоденник відкритим на столі. ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА було написано у ньому, літерами достатньо великими і розбірливими щоб їх можна було прочитати навіть з іншого кінця кімнати. Це було немислимою дурістю вчинити так. Але , усвідомив він, навіть у своєму теперішньому стані панічного переляку він не бажав бруднити цей чудовий кремовий папір закриваючи щоденника доки чорнила ще були вологими.

Він глибоко вдихнув та відчинив двері. Відразу ж тепла хвиля полегшення пройшла крізь нього. Знебарвлена, розчавлено пригніченого вигляду жінка з тонким волоссям та зморшкуватим обличчям стояла назовні.

"О, товаришу" – почала вона сумним, скиглячим голосом – "Мені здалося , що я почула як ви увійшли. Чи не могли б ви піти зі мною та поглянути на раковину у нашій кухні? Вона чимось забилася і ..."

Це була місіс Парсонс, дружина його сусіда по поверху. ("Місіс" це слово певною мірою не схвалювалося Партією – ти мав називати усіх "товариш" – але щодо деяких жінок ти використовуєш його інстинктивно.) Вона була жінкою приблизно тридцяти років, але виглядала набагато старшою. Складалося таке враження що у її зморшках на обличчі постійно знаходиться пил, Вінстон пішов за нею униз по коридору. Ці самодіяльні ремонтні роботи були майже щоденним роздратуванням. Панельний будинок "Перемога" мав дуже старі квартири, збудований ще у 1930-му році або біля того, що розвалювалися на шматки. Штукатурка постійно злущувалася зі стелі та стін, труби вибухали при перших же сильних морозах, дах протікав будь-коли коли випадав сніг, система обігріву зазвичай була ледь теплою коли її не вимикали повністю з причин економії. Ремонти, за виключенням тих що ти міг робити для себе, повинні були бути санкціонованими у важкодоступних комітетах які навіть заміну звичайної віконної шибки могли затягнути на два роки.

"Звісно, це тільки тому що Тома немає вдома" – невиразно сказала місіс Парсонс.

Квартира Парсонсів була більшою ніж у Вінстона та тьмяною, брудною і пропиленою у свій особливий триб. Усе було пошарпане, потоптане на вигляд, так ніби цією місциною щойно пройшлася якась велетенська шалено люта тварина. Ігрові трофеї – хокейні ключки, боксерські рукавиці, розірваний футбольний м'яч, пара просякнутих потом шортів вивернутих навиворіт – усе це лежало на підлозі,а на столі була безладна купа брудних тарілок та зошити із зігнутими та пошарпаними ріжечками. На стінах було розвішано прапори Ліги Молоді та Шпигунів, і у повний розмір плакат Старшого Брата. Там стояв звичайний запах вареної капусти, який був загальним для усього будинку, але він заледве пробивався крізь їдкий та гострий сморід поту, який – як можна було дізнатися при першому ж вдисі, одначе важко сказати як саме – був потом деякої людини ,що є відсутньою у даний момент. У іншій кімнаті хтось за допомогою гребінця та шматочка туалетного паперу намагався грати у лад до військової музики яка все ще лунала з телезахисту.

"Це діти" – сказала місіс Парсонс, кидаючи напівстривожений погляд на двері. "Вони сьогодні нікуди не виходили. Та звісно ..."

Вона мала звичку переривати свої речення на півшляху. Кухонна раковина була повна по вінця бруднющої зеленої води, що смерділа гірше навіть за капусту. Вінстон зігнувся та перевірив коліно труби. Він ненавидів працювати руками, він ненавидів згинатися, бо це завжди змушувало його кашляти. Місіс Парсонс дивилася на все це безпорадно.

"Звісно якщо б Том був дома,то він би миттєво полагодив це" – сказала вона – "Він полюбляє будь-яку таку роботу. Він завжди добре працював руками, Том."

Парсонс був Вінстоновим колегою по роботі у Міністерстві Правди.