Лілея долини - Бальзак Оноре де

Часто, коли я нетямився від жаги, леді Дадлей, як і багато жінок, користувалася хвилинами любовних розкошів, щоб зв'язати мене присягами; або ж, розпаливши мої бажання, виривала у мене блюзнірські слова, образливі для клошгурдської ангелиці. Ставши зрадником, я зробився й облудником. Я писав і далі пані де Морсоф, ніби все ще залишався тим хлопчиськом у жалюгідному небесному фраку, хлопчиськом, котрого вона так кохала; але, признаюся, її ясновидство жахало мене, надто коли я думав, що чиясь нескромність може зразу зруйнувати надхмарний замок наших сподівань. Нерідко серед любовного раювання я раптово завмирав з болю, і мені чувся голос з неба, що вимовляв Анрієттине ймення, той віщий голос, що питав: "Каїне, де брат твій Авель?" — у Старому Заповіті. На мої листи відповідати вона перестала. Охоплений страшною тривогою, я надумав їхати до Клошгурда. Арабелла не заперечувала проти цього, але сказала, що проводжатиме мене до Турені. Раніше труднощі розпалювали її примху, потім її передчуття підтвердилося несподівано здобутим щастям, тепер же в ній зародилася щира любов, яку вона хотіла зробити єдиною і неподільною. Жіноче чуття підказувало їй, що ця мандрівка має допомогти їй остаточно відірвати мене від пані де Морсоф; а я, засліплений тривогою, наївно віддавшись щирому коханню, не бачив наставленого на мене сильця. Леді Дадлей пішла на всі поступки і передбачила всі мої заперечення. Вона згодилася спинитися недалеко від Тура, у селі, під чужим іменем, не виходити вдень і зустрічатися зі мною лише нічної доби, коли ніхто не може нас побачити. Я вирушив до Клошгурда з Тура верхи. На те в мене були свої причини: для нічних поїздок я потребував коня, і я мав тоді арабського скакуна; його прислала пані Естер Стенхоп маркізі Дадлей, а та поступилася ним мені в обмін на славетну картину Рембрандта — ви знаєте, за яких химерних обставин я її набув; тепер картина висить у неї у лондонському салоні. Я обрав шлях, яким шість років тому прийшов пішки, і спинився під горіхом. Звідси я побачив пані де Морсоф у білій сукні біля тераси. Я прожогом помчав до неї з прудкістю блискавки і через кілька хвилин уже стояв біля стіни, відмахавши навпростець усю відстань між нами, ніби брав участь у верхогонах з перешкодами. Вона почула тупіт копит мого скакуна і, коли я збив його біля тераси, промовила:

— А, це ви!

Ці три слова приголомшили мене. Вона знала про мою інтрижку! Хто їй передав? Її мати. Анрієтта згодом показала мені цього огидного листа! Байдужість, що лунала в її кволому голосі, раніше такому жвавому, а нині глухому, говорила про зачаєну у серці розпуку; її слова ніби дихали ароматом зрізаних і прив'ялих квітів. Як води Луари під час повені заносять піском і гублять лани, так моя зрада обрушилася на неї, ніби згубний ураган, і обернула в пустелю квітучі луки її душі. Я ввів у хвіртку свого коня; на мій наказ він ліг на моріжок, і графиня, повільно підступивши до мене, вигукнула:

— Який гарний скакун!

Вона стояла, схрестивши руки, щоб я не торкався до неї: я збагнув її намір.

— Піду скажу панові де Морсофу про ваш приїзд,— озвалася вона і пішла геть.

Ошелешений, не сміючи її утримувати, я мовчки дивився, як вона йде,— все ще шляхетна, погідна, гордовита, але така бліда, якою я її ніколи не бачив; її пожовкле чоло світилося печаттю гіркого розчарування, і голова схилялася, як у лілеї з переповненою водою чашечкою.

— Анрієтто! — вигукнув я з розпукою смертельно пораненої людини.

Не озирнувшись, не спинившись, не вшанувавши мене відповіддю, не сказавши, що забирає у мене право називати її цим іменням і на нього не озиватиметься, вона все-таки пішла геть. Якби я лежав, як жалюгідна піщинка, у моторошній долині смерті, де поховано мільйони людей, уже тлінних, чиї душі витають над землею, під безмірними небесними просторами, я й тоді не почував би себе таким маленьким, як зараз, перед цією білою постаттю, котра повільно бралася сходами з такою невблаганністю, з якою піднімається у місті вода під час розливу, і рівною ходою наближалася до замку, місця слави і тортур цієї християнської Дідони62! Я прокляв Арабеллу, затаврувавши її словом, яке убило б її, якби вона його почула: адже ця жінка все кинула задля мене, як кидають усе, присвятивши себе Богові! Я стояв, поринувши в гіркі думи, і бачив довкола безкрає море муки. Тут я помітив, що вся родина вийшла зустріти мене. Жак кинувся мені на шию з наївною палкістю, властивою його вікові. Мадлена, легка, як газель, млосноока, йшла поряд з матір'ю. Я пригорнув Жака до серця і зі слізьми вилив на нього всю ніжність моєї душі, що її відкинула його матір. Пан де Морсоф підступив до мене, розгорнувши обійми, і розцілував мене в обидві щоки, крикнувши:

— Феліксе, мені розповіли, що я завдячую вам життям!

Під час цієї сцени пані де Морсоф обернулася до мене спиною, ніби хотіла показати мого коня здивованій Мадлені.

— Достолиха! Он які жінки! — розлютився граф.— Вони розглядають вашого скакуна.

Мадлена обернулася, підійшла до мене, і я поцілував її в руку, дивлячись на розрум'янену графиню.

— Мадлена виглядає куди краще,— сказав я.

— Бідолашна дівчинка! — зітхнула графиня й поцілувала її в чоло.

— Ага, зараз вони всі здорові,— озвався граф.— Тільки я, коханий мій Феліксе, схожий на стару вежу, яка от-от обвалиться.

— Мабуть, у генерала, як і раніше, випадають чорні дні? — спитав я, дивлячись на пані де Морсоф.

— Кожний з нас має свої "blue devils"*,— відповіла вона.— Здається, так мовиться англійською?

* Дослівно "сині дияволи" (англ.), тобто — злий гумор.

Ми повільно піднялися до замку всі разом, відчуваючи, що сталося щось непоправне. Графиня не мала ані найменшої охоти зоставатися зі мною наодинці. Та все ж я був її гостем.

— Стривайте, а хто подбає про вашого коня? — спитав граф, коли ми підійшли до тераси.

— Ось побачите,— зауважила графиня,— я, як завжди, буду винна: тоді — чому я подумала про коня, а тепер — чому не подумала.

— Авжеж,— відповів граф,— усе добре свого часу.

— Я подбаю про нього,— відповів я; мені була нестерпно тоскна ця холодна зустріч.— Я сам можу вивести коня й поставити в стайню. Згодом приїде мій грум шінонською поштовою каретою і ходитиме коло нього.

— Вашого грума теж привезли з Англії? — спитала графиня.

— Тільки там вони й водяться,— відповів граф, який повеселішав, бачачи, що дружина його сумна.

Холодність дружини спонукала його чинити наперекір, і він пригнічував мене дружніми звіряннями. Тепер я пізнав, яка важка буває симпатія чоловіка. Не думайте, що увага чоловіків мучить нашу душу в той час, коли їхні дружини обдаряють нас знаками прихильності, яку вони нібито крадуть у чоловіків. Ні, чоловіки стають нам огидними й нестерпними від того дня, коли кохання щезає. Добра згода з чоловіком, необхідна умова такої прихильності, робиться на той час лише засобом, вона стає обтяжливою і нестерпною, як усякий засіб, коли мета вже не освячує його.

— Любий мій Феліксе,— сказав мені граф, взявши мене за руки й палко стискаючи їх,— даруйте пані де Морсоф: жінки бувають іноді примхливі, але слабкість виправдує їх; вони не вміють підтримувати добрий настрій, що його дає нам наша сила характеру. Вона дуже вас любить, я знаю, але...

Поки граф мовив, пані де Морсоф непомітно відійшла від нас, наче бажаючи покинути нас самих.

— Феліксе,— сказав він мені, знизивши голос і дивлячись графині вслід, яка піднімалася до замку разом з дітьми,— я не розумію, що коїться в душі моєї дружини, але ось уже півтора місяця, як її характер геть змінився. Раніше така м'яка, самовіддана, вона ходить тепер чорною хмарою.

Згодом Манетта розповіла мені, що графиня була в ту пору така пригноблена, що її вже не обходили безглузді причіпки графа. Не знаходячи більше зручної мішені для своїх стріл, граф стурбувався: так дитина бачить, що бідолашна комаха, яку вона катує, перестала ворушитися. Тепер йому був потрібний товариш, як катові потрібний підмагач.

— Спробуйте,— вів далі він по паузі,— розпитати пані де Морсоф. Жінка завжди має секрети від чоловіка, а вам вона, може, відкриє причину своїх тривог. Я ладен віддати половину життя, яке зосталося мені, й половину статку свого, аби лише вона була щаслива! Я без неї пропаду! Якби тепер, коли я постарівся, біля мене не було цього ангела, я почував би себе найбезталаннішим з людей. Я хочу померти спокійно. Скажіть графині, що тепер їй уже недовго терпіти мене. Так, Феліксе, друже мій, я знаю, що скоро відійду. Я приховую від усіх фатальну правду; навіщо мені засмучувати їх наперед? Це все підшлункова залоза, мій друже! Нарешті я зрозумів, чого я хворію: мене убила чутливість. Ви знаєте, всі наші емоції шкодять роботі шлунка.

— Отже,— посміхнувся я,— люди з чутливим серцем умирають від шлункових хвороб?

— Не жартуйте, Феліксе, це щира правда. Надто сильні прикрощі згубно впливають на головний симпатичний нерв. Надмірна чутливість постійно подражнює слизисту оболонку шлунка. Якщо такий стан триває довго, він призводить до змін в органах травлення, спершу непомітних: порушується робота органів секреції, зникає апетит, травлення робиться капризним; скоро виникають гострі болі, вони все дужчають, і з кожним днем напади частішають; потім відбувається повне розладнання організму, ніби до нашої страви постійно підмішували трутизну повільної дії; слизисті оболонки товщають, починається затужавіння шлункового клапана, з'являється злоякісна пухлина, а потім приходить смерть. Так ось, голубе мій, я вже дійшов до цієї стадії. В шлункові у мене почалося затужавіння, і тепер ніщо вже не може спинити перебіг хвороби. Подивіться на жовтий колір мого обличчя, на мої сухі й блискучі очі, на мою страшенну худорбу! Я геть висох! Я привіз із заслання початки цієї недуги: я стільки настраждався тоді! Одруження, яке могло б залагодити все, що я пережив на чужині, не тільки не втихомирило мою вражену душу, але ще роз'ятрило рану. Що мене чекало вдома? Вічна турбота про дітей, хатні прикрощі, необхідність відбудовувати зруйнований маєток і повсякчас заощаджувати, змушувати терпіти злидні свою дружину, злидні, від яких передусім страждав я сам. Нарешті, вам одному можу признатися в таємниці, в своєму найбільшому горі: хоча Бланш — суща ангелиця, вона мене не розуміє, вона не знає про мої муки і ще примножує їх; але я прощаю їй! Далебі, друже мій, мені гірко це говорити, але жінка, не така чеснотлива, принесла б мені більше насолод, про які Бланш і гадки не має, адже вона наївна, як дитя! Додайте до цього, що служники мій вік занапащають; ці телепні такі нетямущі, ніби я говорю до них по-китайському.