Лілея долини - Бальзак Оноре де

Між нами не має бути брехні, це було б огидно. Чому ви не дозволили мені осушити ваших сліз? Невже це я їх спричинив?

— Я подумала,— відповіла вона,— що для мене ця недуга була лише перепочинком у муках. Тепер, коли я вже не потерпаю за життя пана де Морсофа, мені доведеться потерпати за себе.

Вона мала слушність. З одужанням графа повернулися і його колишні вибрики: він запевняв, що ні дружина, ні лікар, ні я — ніхто не вміє його лікувати, що ми не розуміємося ні на його хворобі, ні на його вдачі, не уявляємо його мук і не даємо потрібних ліків; Оріже дотримується якоїсь незбагненної системи і вважає, що в нього порушено функції органів секреції, тоді як лікареві слід було дбати лише про підшлункову залозу. Якось, кинувши на нас хитрий погляд, як той, хто помітив і розкусив наші підступи, він сказав з усмішкою дружині:

— Що ж, люба, якби я помер, ви, мабуть, пожаліли б мене, але, признайтеся, ви б скоро втішилися...

— Я б носила придворну жалобу: чорну з рожевою,— відповіла вона, сміючись, щоб змусити замовчати чоловіка.

Але часто, надто якщо йшлося про дієту, на якій наполягав лікар, забороняючи одужуючому їсти досхочу, граф галасував і робив ще дикіші, ніж колись, сцени, бо вдача його після вимушеної, так би мовити, сплячки зробилася ще жахливіша. Спираючись на лікарів авторитет, на покірність слуг і на мою підтримку, бо я бачив у цій боротьбі спосіб навчити Анрієтту приборкувати чоловіка, вона знайшла сили чинити опір графові; тепер їй уже щастило цілковито спокійно зустрічати його шалені вихватки й нелюдський галас; вона привчила себе дивитися на нього як на нерозумну дитину, якою він, власне, і був, і вислуховувати його лайку. Я був щасливий, бачачи, що вона нарешті здолала цей хворобливий розум. Граф кричав, але скорявся. І що швидше скорявся, то більше кричав. Незважаючи на здобуту перемогу, Анрієтта іноді плакала, дивлячись на цього кволого, схудлого діда з жовтим лицем, схожим на прив'ялий лист, з безбарвними очима і тремтячими руками; вона докоряла себе в жорстокості й вряди-годи потурала йому, не в змозі позбавити його радості, яку читала в нього в очах, коли, наливаючи йому чарку, порушувала лікареві заборони. Вона була тим лагідніша й ніжніша з чоловіком, чим більше приділяла мені уваги; і це наповнювало безмежною радістю моє серце. З графом вона не була такою невтомною й часто кликала слуг, щоб вони доглядали його, коли її дошкуляли вічні вереди і докори недужого, який нарікав, що ніхто його не розуміє.

Незабаром графиня побажала подякувати Богові за одужання пана де Морсофа і, замовивши месу, попросила мене піти з нею до церкви; я провів її, але під час відправи пішов навідати подружжя де Шессель. Дорогою назад вона заходилася вичитувати мені.

— Анрієтто,— відповів я їй,— я не здатний лицемірити. Я ладен кинутися в воду, щоб витягти потопаючого ворога або віддати йому свого плаща, коли він замерзає; я навіть можу простити його, але не в змозі забути кривди.

Вона нічого не відповіла й притулила до серця мою руку.

— Ви ангел доброти, ви були щирі у всіх ваших милосердних вчинках,— вів далі я.— Коли королева спитала матір принца де ла Пе59, яку врятувала від збезумілого натовпу, що ледве не розтерзав її: "Що ж ви робили?" — вона відповіла: "Я молилася за них!" Такі жінки. Я ж мужчина і тому недосконалий.

— Не паплюжте себе,— заперечила вона, міцно стискаючи мені руку,— може, ви чините краще, ніж я.

— Так,— сказав я,— бо я віддав би вічне раювання за один день щастя, а ви...

— Що я? — спитала вона, згорда позираючи на мене.

Я замовк і потупив очі, не витримавши її вогненного погляду.

— Я! — вела вона далі.— Про яке "я" ви говорите? Я відчуваю в собі кілька "я". Ці двоє дітей,— і вона показала на Жака й Мадлену,— теж мої "я". Феліксе! — вигукнула вона голосом, повним душевного болю.— Невже ви вважаєте мене егоїсткою? Невже ви думаєте, що я не здатна пожертвувати вічним раюванням ради того, хто пожертвував ради мене своєю головою? І все ж ця думка потворна, вона вбиває всяке релігійне почуття. Чи підніметься колись жінка, яка так низько впала? Чи може щастя виправдати її? І ви хочете, щоб я розв'язувала ці питання!.. Так, я відкриваю вам таємницю свого серця: ця думка часто бентежила моє сумління, я часто гнала її каяттям і молитвою, вона була причиною сліз, про які ви питали мене днями.

— Чи не надаєте ви надто великої ваги тому, що так високо цінують пересічні жінки і що ви...

— Як,— сказала вона, уриваючи мене,— а ви цінуєте це менше?

Така логіка збила мене з пантелику.

— То знайте ж! — вела вона далі.— Так, у мене стало б ницості покинути безталанного діда, для якого нема життя без мене! Але, друже мій, адже тоді ці два тендітні створіння, які ідуть попереду нас, Жак і Мадлена, залишилися б з батьком? То скажіть же мені, будь ласка, чи проживуть вони бодай три місяці під владою цієї шаленої людини? Якби, порушивши свій обов'язок, я розпоряджалася лише собою...— На личку її майнула зворушлива усмішка.— Але хіба це не означало б занапастити своїх дітей? Їхня смерть була б неминуча. Боже мій,— вигукнула вона,— навіщо ми говоримо про це! Одружуйтеся і дайте мені померти!

Вона вимовила ці слова з такою гіркотою, з такою глибокою зажурою, що приборкала бунт моїх почуттів.

— Ви лементували там, під горіхом,— мовив я, — тепер я лементую тут, під вільхою,— оце і все. Надалі я мовчатиму.

— Ваша великодушність убиває мене,— відповіла вона, звівши очі догори.

Ми вийшли на терасу і застали там графа, який сидів у кріслі на сонечку. Побачивши його змарніле обличчя, пожвавлене лише блідою усмішкою, вогонь, який жеврів під попелом у моїй душі, погас. Я сперся на поруччя, вдивляючись у сумну картину переді мною: напівживий дід, біля нього двоє хворобливих діток і молода дружина, поблідла від безсонних ночей, схудла від непосильної праці і постійних тривог, а може, й від радощів, пережитих за ці два жахливих місяці; щоки її, одначе, розпашілися після нашої розмови. Дивлячись на цю сумну сім'ю, зібрану у затінку тріпотливого листя, крізь яке просмикувалося тьмяне світло оповитого хмарами осіннього неба, я відчув, як у мені рвуться нитки, що пов'язували тіло з душею. Вперше в житті я зазнав занепаду душевних сил, знайомий, як подейкують, навіть найзагартованішим бійцям у розпалі битви, щось на зразок нестями, яка обертає хороброго в страхополоха, віруючого в безбожника і робить нас байдужими до всього, навіть до найсильніших почуттів, таких, як гордість і кохання; бо сумнів забирає в нас віру в себе і викликає огиду до життя. О бідолашні, загнані створіння, яких багатство натури перетворює на беззахисну іграшку в руках злого фатуму, хто вас збагне і хто вас поцінує? Я зрозумів, як сталося, що сміливий войовник, який уже простяг руку по жезл французького маршала, добрий дипломат і безстрашний полководець міг стати тим мимовільним убивцею, яким я бачив його тепер! Невже мої бажання, сьогодні увінчані трояндами, теж можуть призвести до такого кінця? І причина, і наслідок мене вжахнули і, ніби безбожник, я питав себе: в чому ж тут воля Провидіння? Я не міг стриматися, і дві сльози скотилися в мене по щоках.

— Що з тобою, любий Феліксе? — почув я дитячий голосок Мадлени.

Потім Анрієтта розігнала мої похмурі думки і зняла тягар з моєї душі співчутливим поглядом, який проник мені у серце, як сонячний промінь. У цю хвилину старий берейтор подав мені листа з Тура; почувши мій здивований вигук, пані де Морсоф здригнулася. Я побачив державну печатку — мене кликав король. Я подав їй листа, і вона все збагнула з першого погляду.

— Він їде! — сказав граф.

— Що буде зі мною? — спитала вона, ніби вперше побачивши себе серед похмурої пустелі.

Ми стояли ошелешені, ця думка пригнічувала нас, ніколи ми так сильно не відчували, що ми всі потрібні одне одному. Голос графині, навіть коли вона говорила зі мною про найбайдужіші речі, втратив свою звучність, як інструмент з порваними і ослаблими струнами. Рухи її стали мляві, а очі потьмяніли. Я попрохав її поділитися зі мною своїми думками.

— Та хіба у мене є думки? — відповіла вона.

Графиня повела мене в свою кімнату, посадила на канапу, дістала згорток з шухляди комода і, опустившись переді мною навколішки, сказала:

— Ось волосся, яке я згубила за цей рік, воно належить вам, колись ви довідаєтеся чому.

Я повільно нахилився над нею, і вона не відвернулася, щоб уникнути доторку моїх губ; я тихо припав до її чола чистим поцілунком без п'янкого хвилювання, без чуттєвого трепету, але з побожною ніжністю. Чи хотіла вона всім пожертвувати мені? Або, як і я колись, вона лише йшла краєм безодні? Якби вона була готова віддатися коханню, то не зберегла б такого глибокого супокою, такого непорочного погляду і не сказала б мені своїм чистим голосом:

— Ви більше не сердитеся на мене?

Я поїхав пізно ввечері; вона захотіла провести мене до фрапельського шляху, і ми зупинилися біля горіха; показавши на нього я розповів їй, як побачив її тут чотири роки тому.

— Долина була така прегарна! — вигукнув я.

— А тепер? — жваво спитала вона.

— Ви стоїте під горіхом,— відповів я,— і вся долина належить вам.

Вона схилила голову, і тут ми попрощалися. Вона сіла до екіпажа разом з Мадленою, а я в свій — один. Після повернення до Парижа мені довелося, на щастя, цілком віддатися невідкладній роботі, яка поглинала всі мої сили, змушуючи цуратися світського товариства, де про мене забули. Я листувався з пані де Морсоф і щотижня посилав їй свого щоденника, а вона відповідала мені двічі на місяць. Я жив потаємним, але повним життям, схожим на густі, нікому не знані зарості, якими я милувався в лісовій хащі, створюючи свої поеми з квітів у останні тижні перебування у Клошгурді.

О ви, люблячі серця! Беріть на себе такі самі прекрасні обов'язки, створюйте собі і свято виконуйте правила, схожі на ті, які запровадила церква для християн на щодень. Велика ідея полягає в суворому дотриманні статуту, створеного римсько-католицькою релігією: щоденно повторювані обряди поглиблюють борозни, прокладені обов'язком у нашій свідомості, і зберігають у нашій душі надію і страх Божий. Наші живі почуття, мов ті струмочки, стікають у ці річища, які стримують їхній розлив, очищають воду, ненастанно освіжають наше серце і наповнюють життя незчисленними скарбами таємної віри, цього Божественного джерела, де набуває свого розмаїття єдина думка про єдине кохання.

3.