Техану - Ле Гуїн Урсула

Ліворуч виднілися дахи Ре-Альбі, які похило збігали до краю стрімчака. Праворуч звивалася дорога, що вела до посадника Ре-Альбі.

— Сюди, — кивнула Тенар.

— Ні, — сказала дівчинка і показала ліворуч, у бік села.

— Сюди, — повторила Тенар і повернула праворуч.

Гед попрямував за нею.

І вони пішли полями, порослими травою, обминаючи горіхові насадження. Було тепле надвечір'я раннього літа. У кронах дерев повсюдно лунав пташиний спів — близький, далекий. І хтось ішов дорогою їм назустріч — чоловік, імені якого вона не могла пригадати.

— Ласкаво просимо! — Чоловік спинився і насмішкувато дивився на подорожан.

Вони зупинилися теж.

— Ти ба, які визначні люди зводили вшанувати своєю увагою маєток посадника Ре-Альбі, — промовив він.

Туахо, ось як його звали! Кістяний дельфінчик, кістяна тваринка, кістяна дитинка...

— Мої вітання Архімагові! — чоловік вклонився Гедові, Гед — йому.

— І шановній Тенар Атуанській! — їй він вклонився нижче, ніж Гедові, і Тенар опустилася перед ним навколішки просто на дорогу. Вона схилялася і схилялася, аж поки не торкнулася вустами дорожньої пилюки.

— А тепер повзи, — наказав Туахо.

Тенар підповзла до нього.

— Стій! — наказав він, і вона зупинилась.

— Ти можеш говорити? — запитав Туахо.

Тенар мовчала. Жодне слово не корилося її вустам.

— Так, — звично відповів за неї Гед.

— Де чудовисько?

— Не знаю.

— Я гадав, що відьма приведе з собою подругу. А натомість привела тебе, вельможний Архімаже Яструбе. Яка приємна несподіванка! Єдине, чим я можу прислужитися відьмам і чудовиськам, — це очищати світ від них. Але з тобою, колишнім чоловіком, я можу й поговорити. Ти принаймні дохідливо розмовляєш. І усвідомлюєш, що таке покара. Невже ти гадав, що посадивши на трон свого Короля та навіки знищивши мого повелителя — нашого повелителя, — ти будеш у цілковитій безпеці? Руйнуючи останню надію на вічне життя, ти, мабуть, думав, що чиниш свідомо.

— Ні, — заперечив Гед.

Тенар не бачила чоловіків. Вона бачила тільки бруд перед собою і відчувала присмак пилюки у роті. І чула Гедів голос. А голос той сказав:

— Життя народжується у смерті.

— Лепечи, лепечи, співай свою пісеньку, наставнику з Роуку, учителю! Яка прикрість: великий Архімаг виростає до козопаса, забувши і магію, й усі слова, в яких криється сила! Архімагу, ти можеш прочитати заклинання? Просте малесеньке заклинання, здатне створити бодай крихітну ману? Ні? Жодного слова? Мій повелитель переміг тебе. Тепер ти це розумієш? Ти його не здолав. Його сила живе! Я міг би залишити тебе живим на якусь часину, щоби ти побачив ту силу — мою силу. Ти би побачив старого, якому я не даю померти. І якби мені знадобилося, я міг би скористатися для цього і твоїм життям, і побачити, як твій Король-вискочка сам себе пошиє в дурні, разом зі своїми манірними вельможами та дурнуватими мудрецями, шукаючи жінки! Жінки, яка керуватиме вами! А закон — він тут, і сила тут — тут, у цьому домі. Весь цей рік я збирав до себе всіх, усіх, хто володіє істинною силою. Декого вихопив із самого Роуку, з-під самісінького носа шкільних учителів. І з Хавнору, з-під носа так званого нащадка Мореда, який так прагне, щоби ним керувала жінка. Нашого короля, який настільки посміливішав, що носить, не криючись, справжнє ім'я. Архімагу, тобі відоме моє Ім'я? Ти не пригадуєш, ким я був чотири роки тому, коли ти був ще великим Майстром із Майстрів, а я — нікчемним роукським школярем?

— Тебе звали Ясенцем, — відповів смиренний голос.

— Назви моє Істинне ім'я!

— Я не знаю твого Істинного імені.

— Що? Ти не знаєш мого Істинного імені? Невже ти не можеш дізнатися його? Хіба маги не знають усіх імен?

— Я не маг.

— Овва! Ану, скажи це ще раз!

— Я не маг.

— Мені подобається слухати, як ти це кажеш. Повтори ще раз.

— Я не маг.

— Зате я — маг!

— Так.

— Повтори це!

— Ти — маг.

— Ага! Це навіть краще, ніж я сподівався! Ловив в'юна, а упіймав кита. Ну що ж, ходімо, познайомишся з моїми друзями. Ти можеш іти. А вона нехай повзе.

І так вони рушили шляхом, що вів угору, до маєтку посадника Ре-Альбі: Тенар — повзучи на руках і колінах спершу по дорозі, а потім — мармуровими сходами до дверей і мармуровими плитами передпокою і кімнат.

У будинку було темно. Довкола панував морок, і незабаром темрява почала огортати мозок Тенар: вона дедалі гірше усвідомлювала, що коїться. Зараз вона вже лише розрізняла кілька голосів і змогла розібрати деякі слова. Вона розуміла, що казав Гед, і варто було зазвучати його голосу, як Гедове ім'я витісняло з її голови усі інші думки. Проте він говорив нечасто, лише відповідав на запитання чоловіка на ім'я Туахо. Час від часу той звертався і до неї, називаючи її Сукою.

— Це моя нова собака, — сказав він кільком чоловікам, які сиділи у пітьмі. Горіли свічки, і від цього темрява здавалася ще густішою. — Погляньте, як добре вона вишколена. Ану, перевернися! — І вона переверталася горічерева, а чоловіки реготали:

— Добре научена сучка!

— У неї і щеня є, — сказав Туахо. — Те мале песеня здалося би покарати як належить, бо її так і не досмажили до кінця. Але зі своїм виплодком моя собака принесла чудову пташку. Яструба упіймала! Завтра ми навчимо його літати.

Інші голоси щось бубоніли, але Тенар уже не розуміла слів.

Шию жінки щось боляче стисло, і її знову змусили повзти нескінченними сходами, а потім загнали у якесь приміщення, де смерділо сечею, гнилим м'ясом і ще чимось млосно-солодкуватим. Навколо шемрали дивні голоси. Холодна, ніби камінь, рука ляснула її по голові, і хтось засміявся: "Хе-хе-хе", — наче двері зарипіли на іржавих завісах. Потім її копнули ногою і примусили повзти до передпокою. Вона вже ледве рухалася, тому її ще раз штурхонули у груди і в обличчя. Потім гримнули двері — і довкола запанувала чорна, важка, мертва тиша. І зачувши, що хтось плаче, Тенар подумала, що то дитина, її дитина. Їй дуже хотілося, щоби дитина перестала плакати. А потім усе зникло...

ТЕХАНУ

Дівчинка, повернувши ліворуч, встигла вже трохи пройти по дорозі, перш ніж озирнулася назад і сховалася за квітучим живоплотом.

Чоловік на прізвисько Ясенець (утім, і його Істинне ім'я — Ерісен — не було для неї таємницею) ввижався їй роздвоєною і скорченою темною тінню. Він зв'язав її батька і матір ременем, пропущеним крізь язик Тенар і крізь серце Геда, і повів їх до своєї криївки. Її нудило від смороду його лігва, але все-таки Терру трохи пройшла за ними слідом, щоби подивитися, що він робитиме далі. Ясенець завів своїх бранців усередину і зачинив за ними кам'яні двері. Терру не могла увійти туди.

Тоді вона щодуху кинулася бігти — через поля, повз хату тітоньки Слані, повз Оґіонів будинок і кошару для кіз — просто до стежини, що звивалася над урвищем. Тенар не дозволяла їй приходити сюди. Але зараз Терру мусила порушити заборону. Вона зупинилася на самому краю скелі. Десь далеко внизу шемрала вода, сонце поволі прямувало за обрій. Дівчинка подивилася на захід своїм єдиним оком і прокричала те Ім'я, яке колись уві сні промовляла її матір.

Вона не стала чекати відповіді, а просто рушила назад: спершу пройшла повз будинок Оґіона, щоби подивитися, як підросло її персикове дерево. Старе дерево рясніло маленькими зеленими плодами, але ніде не було видно навіть сліду від молодого паростка. Мабуть, його давно з'їли кози. А може, деревце просто всохло через те, що його не було кому поливати. Терру трохи постояла, дивлячись у землю, на те місце, де ріс молодий персик, а тоді глибоко зітхнула і пішла через поля до хатини тітоньки Слані.

Сполохані її появою, обурено залопотіли крильми напівсонні кури. У хижці було, як завжди, темно і млосно від безлічі різних запахів та ароматів.

— Тітонько Слань? — покликала дівчинка.

— Хто там?

Стара відьма лежала в ліжку, сховавшись під ковдрою, і тремтіла від жаху, марно намагаючись оточити себе магічною стіною, щоб до неї ніхто не зміг дістатися. Але Слань уже не могла спромогтися на такі чари — в неї майже не залишилося урочої сили.

— Хто там? Хто там прийшов? А, це ти, моя люба... Мила моя дівчинко, крихітко моя обпечена, красунечко... А що ти тут робиш сама? Де Тенар, де твоя матір? Вона теж тут? Не підходь, не підходь, дитинко! На мені лежить прокляття... Він прокляв мене, доню! Не підходь!..

Тітонька Слань плакала. Дівчинка взяла її за руку.

— Ти геть холодна, — сказала вона.

— А ти гориш вогнем, дитино, твоя рука аж пече. Ой, не дивись на мене! Він зробив так, що плоть моя гниє... Це нестерпно, але він не дає мені вмерти — каже, що спочатку я маю привести до нього тебе. Я намагалася вкоротити собі віку, я прагнула смерті, але він тримає моє життя у своїх руках і, всупереч моїй волі, не дозволяє мені померти! Ох, дайте мені померти!

— Тобі зовсім не конче вмирати, — спохмурнівши, промовила дівчинка.

— Дитинко, — прошепотіла стара, — люба моя... назви мене моїм Ім'ям.

— Хатха, — сказала дівчинка.

— Ах! Я так і знала... Звільни мене, доню, будь ласка!

— Треба зачекати, — сказала дівчинка. — Доки вони не прийдуть.

Тепер тітонька Слань уже трохи заспокоїлася.

— Хто це "вони", хто "вони", люба? — прошепотіла вона.

— Мій народ.

Довгі холодні пальці тітоньки Слані лежали у теплій долоні дівчинки. Терру міцно тримала їх. Надворі тепер було так само темно, як і всередині хати. Хатха, яку інші люди звали "тітонькою Сланню", заснула. А невдовзі задрімала й дівчинка, котра сиділа на долівці біля її ліжка.

* * *

Кати прийшли удосвіта. ВІН гаркнув:

— Ану, вставай! Годі вже куняти!

Вона порачкувала до нього. ВІН засміявся, примовляючи:

— Вставай! Вставай! Ти — сука розумна, можеш і на задніх лапах ходити! Ось так. Людиною прикидаєшся? Що ж, а тепер ходімо! — ретязь і досі був у неї на шиї, і ВІН смикнув за нього. Вона слухняно рушила за ним слідом.

— Гей, ану веди її сам, — сказав ВІН, і тепер поряд опинився інший, той, кого вона любила, але тепер не могла згадати його імені. Він повів її далі.

Разом вони вийшли з темного дому. Кам'яні двері відчинилися і випустили їх, а тоді знову зімкнулися за їхніми спинами. ВІН невідступно йшов назирці за нею і за тим, хто тримав повідець. Решта чоловіків трохи відстали — їх було троє чи четверо.

Поля були сірими від роси. Чорні обриси гори вимальовувалися проти блідого неба.