Без догмата - Сенкевич Генрик

Незабаром ми заговорили про особисті переживання. Я розповів про себе тим інтимно-довірчим тоном, яким говорять з найближчою людиною, яка лише одна має право знати все про тебе. Завдяки цьому між нами виникав цілий світ взаємопорозуміння й близькості, приналежний тільки нам обом. Оскільки така близькість мала існувати лише між нею та її чоловіком, то я паче вів її до духовної зради чоловікові, але вів так обережно й повільно, щоб вона цього не помітила.

Ця чутлива душа, однак, підсвідомо зрозуміла, що ми пішли якимсь незвичайним шляхом. Я наче вів її за руку, все далі й далі, хоч відчував її внутрішній опір ї добре розумів, що цей опір одразу посилиться, як тільки я потягну її сильніше чи небезпека стане вже не такою невловимою. Хоч я бачив ясно, що перевага на моєму боці і що поступово я заведу її туди, куди захочу.

А тим часом я навмисне говорив про минуле.

— Пам'ятаєш, — казав я, — як у давні добрі часи ти якось запитала мене, чому я не живу на батьківщині й марную свої здібності, що їх бачать у мені люди. Я пам'ятаю кожне твоє слово. Це було тоді, коли я пізно повернувся з міста, а ти мене чекала… Навіть важко сказати, який величезний вплив ти мала па мене. Я не міг одразу взятися за якусь роботу, бо змушений був виїхати до Рима; потім помер батько… Але твої слова запали мені в душу, скажу тобі щиро: якщо я повернувся сюди, вирішив оселитися тут назавжди й чимось зайнятися і коли я нарешті чогось досягну в житті,— це буде твоя заслуга…

З хвилину ми мовчали, чути було тільки, як усе ще свистіли іволги. Анелька, напевно, шукала відповіді, потім вона сказала:

— Я не можу повірити, що в такого чоловіка, як у тебе, не було інших, більш серйозних причин для цього. Ти ж добре знаєш, що це — твій обов'язок, а те, що було, минуло, тепер усе стало зовсім інакше.

— Дещо інакше, а дещо й ні,— заперечив я. — Може, якщо почну займатись якимсь ділом, то з часом захоплюся ним і полюблю його. Але така людина, як я, котра всупереч тому, що ти кажеш, навіть не вважала своїм обов'язком зайнятися будь-чим, повинна мати якісь особисті причини, щоб докорінно змінити своє життя… І чим гірше їй живеться на світі, тим більше потрібний такий душевний поштовх… Та навіщо мені брехати тобі?… Я зовсім не щасливий… Почуття громадського обов'язку — чудова річ, але, на жаль, його в мене немає. Ти краща за мене, благородніша, ти могла б мені його прищепити… Сталося інакше… Та ще й тепер, пам'ятаючи, що ти колись хотіла, щоб я працював, тільки через тебе й заради тебе я зможу за що-небудь узятись.

Анелька пішла швидше, наче поспішала повернутись додому, і майже пошепки промовила:

— Не кажи так, Леоне, прошу тебе, не кажи так. Адже ти розумієш, що я не можу погодитись на такі стосунки.

— Чому не можеш? Зрозумій мене правильно. Ти є й зостанешся для мене завжди любою сестрою. Нічого іншого я не хотів сказати.

Анелька рвучко простягла мені руку, яку я поволі, шанобливо підніс до вуст.

— Так, я буду твоєю сестрою, завжди буду! — квапливо відповіла вона.

І я бачив, що в неї ніби камінь із серця звалився, так її заспокоїло, підкупило й зворушило одне слово "сестра". Це допомогло й мені опанувати себе, бо в першу мить, коли я доторкнувся вустами цієї найдорожчої руки, в мене мало не потемніло в очах, і мені захотілося обняти Анельку, пригорнути до себе, розповісти їй усю правду.

Обличчя в Анельки тим часом прояснилось і повеселіло. Чим ближче ми підходили до дому, тим вона все більше заспокоювалась, і я, зрозумівши, що так скоріше викличу в неї довір'я, вів далі спокійну, звичайну розмову.

— Бачиш, сестричко, навколо мене страшенна пустка. Батька вже немає, тітка — свята жінка, але нам з нею важко знайти спільну мову, — вона не розуміє ані нових часів, ані нових людей. В нас із нею зовсім різні погляди. Я ніколи не одружусь, отже, подумай лишень, який я самотній І Нікого навколо І Немає нікого, з ким я міг би поділитися своїми думками, намірами чи звіритися зі своїм горем. Пустка, та й годі… Скажи сама: хіба це дивно, що я шукаю співчуття там, де надіюсь його знайти?… Я схожий па жебрака-каліку, який стоїть під ворітьми, чекаючи, може, йому винесуть якийсь гріш. Зараз цей жебрак справді дуже вбогий, стоїть він під твоїм вікном і випрошує трошки доброзичливості, приязні й милосердя. Він і думати не осмілюється про щось більше, ніж про милостиню, а в милостині ти йому не відмовиш?… Чи ж не так?

— Так, Леоне, — відповіла Анелька, — так; тим більше, якщо тобі так тяжко…

Голос у неї урвався, губи затремтіли. Знову мені потрібно було зробити над собою величезне зусилля, щоб не впасти їй до ніг. Мене так зворушив її вигляд, що і в мене здавило в горлі.

— Анелько! Анелько! — вигукнув я, не знаючи, що їй сказати.

А вона замахала руками, наче хотіла відштовхнути мене, нарешті промовила крізь сльози:

— Зараз, зараз!.. Я заспокоюсь. Я не можу такою повернутись… Пробач мені…

І вона поквапливо пішла геть.

— Прости мені, Анелько! — гукнув я їй услід. Спершу я хотів бігти за нею, потім подумав, що їй треба залишитись самій, і лише провів її поглядом. Вона швидко попрямувала в ту саму алею, по якій ми прогулювались, потім звернула вбік. Часом гущавина затуляла її, а потім знову світла сукня виднілася між деревами, виблискуючи на сонці. Я бачив здалеку, як вона згортала й розгортала парасольку, наче намагаючись цими механічними рухами заспокоїти себе. А я весь час подумки говорив їй найніжніші слова, що їх може продиктувати кохання. Я не міг змусити себе піти звідси, не глянувши хоча б іще один раз їй в обличчя; однак мені довелося довгенько чекати. Нарешті вона повернулась, але пройшла повз мене швидко, наче побоюючись нового хвилювання; тільки всміхнулася мені мимохідь ангельськи-ніжною усмішкою і сказала:

— Вже добре! Вже добре!

На її розпашілому від швидкої ходи обличчі вже не видно було сліз. Я зостався сам, і мене охопила шалена, невимовна радість, моє серце сповнилось надією, в голові була тільки одна думка: "Вона кохає мене, захищається, не піддається, обманює себе, але кохає". Часом найрозсудливіша людина від надміру почуттів може дійти мало не до божевілля. Я теж був такий близький від нього, що мені хотілося помчати в глибину парку, качатись там по траві й кричати на весь голос, що вона мене кохає.

Зараз, коли я вже більш спокійно згадую про цю радість, бачу, що вона складалася бозна із скількох почуттів. Було в ній і щастя художника, який відчуває, що в нього виходить шедевр, було, може, й задоволення павука, впевненого, що муха попадеться в його сіті,— але були й доброта, жалість, ніжність і все те, від чого, як сказав поет, радіють ангели на небесах. Мені було шкода цієї беззахисної бідолахи, яка попаде до мене в руки, і водночас ця жалість розпалювала моє кохання, а отже й бажання володіти Анелькою; мене мучили докори сумління від того, що я її обдурюю, і разом з тим я знав, що ще ніколи в житті не говорив так щиро, від усього серця.

Адже я не брехав, благаючи її про співчуття і дружбу. Вони мені теж потрібні, як здоров'я. Я тільки не висловив їй усіх своїх бажань, бо для цього ще не настав час; не сказав їй усієї правди, щоб не злякати цієї дорогої мені, несміливої душі. Зрештою я прагну і до свого, і до її щастя, вибравши до нього найпрямішу дорогу.

10 травня

Небо погідне, і стосунки між нами теж погідні. Анелька спокійна й щаслива. Вона свято повірила в те, що мої почуття до неї тільки братерські, отже її сумління дозволяє любити мене як брата, і вона дала волю серцю. Я один знаю, що це тільки лояльний спосіб ошукувати саму себе й чоловіка, бо під прикриттям сестринського почуття приховується і росте в ній інше почуття; звичайно я не збираюся пояснювати їй, що вона помиляється, доти, доки це почуття стане непереборним… Незабаром воно охопить її, мов полум'я, і його не загасить пі сила волі, пі почуття обов'язку, ні сором'язливість цієї білосніжної, мов лебідь, жінки. Поки що й мені добре, так добре, що іноді здається, нічого більше й не хотів би, але тільки при тій умові, щоб ніхто інший не мав на неї ніяких прав. Весь час мені спадає на думку, що, кохаючи її найсильніше за всіх, я маю на неї і найбільше право. Що може бути більш логічне й справедливе? Адже за етикою всіх народів і релігій основою шлюбу має бути кохання.

Але зараз я такий умиротворений і щасливий, що хочу не розмірковувати, а жити почуттями. Між нами тепер установились дуже щирі, дружні стосунки. Як же ми створені одне для одного, як ми тягнемось одне до одного, як це бідолашне дівчатко відігрівається і втішається в спокусливому теплі моїх "братерських" почуттів! Ніколи після свого приїзду до Плошова я не бачив її такою веселою. Раніше, дивлячись на неї, я часто згадував шекспірівського "бідного Тома". Таким натурам кохання потрібне, як повітря, а той Кроміцький, зайнятий комерцією, не досить кохає дружину, та він і не здатний кохати. Вона мала б право скаржитися й повторювати за Шекспіром: "Бідному Тому холодно!" Я не можу не хвилюватися, думаючи про це, і в душі присягаюся, що їй не буде холодно, поки я живу.

Якби в нашому коханні було щось погане, ми не могли б бути такими спокійними. Бо хоч Анелька й не називає свого почуття по імені,— однаково воно існує. Весь сьогоднішній день був для нас ідилією. Колись я не любив неділі, а тепер пересвідчився, що неділя від ранку до вечора може бути суцільною поемою, особливо в селі. Одразу після чаю ми пішли до костьолу на ранню обідню. З нами пішла й тітка, навіть папі Целіна, скориставшись гарною погодою, попросила, щоб її повезли туди у кріслі. Людей в костьолі було мало, тому що більше народу ходить тільки на пізню обідню. Сидячи на лаві біля Анельки, я уявляв собі, що вона моя наречена. Час від часу я поглядав на її милий профіль, на складені на пюпітрі лави руки, мені мимоволі передавалась зосередженість, яка була в її позі та обличчі. Моя пристрасть задрімала, думки стали чистими, я любив її в ці хвилини ідеальною любов'ю, відчуваючи, як ніколи раніше, що Анелька зовсім не схожа на тих жінок, що їх я знав досі, у стократ чистіша й краща за них.

Давно в мене не було такого настрою, як у цьому сільському костьолі. Його створювали і присутність Анельки, і врочиста атмосфера, що панувала тут, і слабе миготіння свічок у мороці вівтаря, і сонячні промені, які проникали крізь кольорові шиби вікон, і цвірінькання горобців за вікнами, і тихе богослужіння.