Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
Toute la canaille friande![113] Закохані в тебе як кішки. Звичайно, ти мене скоро виживеш і отримаєш ці столи. Ти ж став тутешнім атракціоном — et tu n'as pas l'air de l'ignorer.[114] Бонзи це вже зметикували й щосили пхають тебе наперед. Ти чув — ну так, звісно, чув, — як мсьє Кордоньє (то був заступник оберкельнера, який мене взяв) сказав шведському подружжю, з яким ти так мило розмовляв: "Joli petit charmeur, n'estce pas?" Tu iras loin, mon cher, mes meilleurs voeux, ma benediction.[115]
— Ти перебільшуєш, Гекторе, — відповідав я. — Мені треба ще багато чому від тебе навчитися, перш ніж тебе відтісняти, якщо б це взагалі входило в мої наміри.
Але тут я покривив душею. Бо наступного дня обідньої пори, коли пан Махачек, підсунувши до мене свій живіт, зупинився біля мене таким чином, що наші обличчя виявилися поверненими в різні боки, й шепнув мені кутиками рота:
— Непогано, Армане! Ви працюєте непогано! Раджу уважніше придивлятися до того, як подає Гектор, якщо, звичайно, до ваших інтересів входить цьому навчитися.
Я відповів, теж стишеним голосом: — Дуже вам вдячний, метре, але я вже зараз можу самостійно обслуговувати клієнтуру, і краще, ніж він. Я цьому навчений, прошу вибачення, від природи. Не смію вас просити влаштувати мені пробу, але якщо ви матимете бажання це зробити, то переконаєтесь, що я кажу правду.
— Blagueur![116] — сказав він, ледь гиготнувши, від чого сколихнулося його черево; при цьому Махачек ще поглянув на якусь пані в зеленій сукні з майстерно зачесаним догори білявим волоссям, підморгнув їй одним оком, кивнув головою в мій бік і пішов своїм дрібним, підкреслено пружинистим кроком, на прощання ще раз гойднувши черевом.
Незабаром з кількома моїми колегами я став двічі на день обслуговувати клієнтів нижнього кафе. Потім на мене поклали обов'язок сервірувати там і вечірній чай. Оскільки Гектора тим часом приставили до іншої групи столів у великій залі, а мені дісталися ті, які я спочатку обслуговував як помічник, то працювати мені доводилося, можна сказати, більше, ніж то можливо, й вечорами після тяжкої й різнопланової денної праці, коли я мав після вечері в залі подавати каву, лікери, віскі з содовою й липовий чай, я почувався такою мірою стомленим, що сердечність мого спілкування з клієнтами якось пригасала, чарівна пружність рухів грозилася розм'якнути, а усмішка мало-помалу перетворювалася на хворобливу й застиглу ґримасу.
Але після нічного сну моя життєздатна натура знову набувала радісної свіжости, і я невтомно бігав між малим залом ресторану, буфетною та кухнею, поспішаючи рознести гостям, які не вимагали подачі в номер і не любили снідати в ліжку, чай, вівсяну кашу, зацукровані фрукти, печену рибу й млинці з варенням. Покінчивши з цим, я мчав до зали, щоб разом з одним виділеним мені на підмогу йолопом сервірувати свої шість столів на другий сніданок, тобто розстелити скатертини поверх сукна й розставити прибори. А з дванадцятої години я вже не випускав з рук записника, приймаючи замовлення від гостей, що починали стікатись. Я чудово опанував мистецтво м'яким, стримано скромним голосом, як і личить кельнерові, давати поради тим, хто вагався з вибором, і ставити на стіл страви з таким уважним, дбайливим виглядом, ніби я надаю послугу близькій і дорогій мені людині. Зігнувшись і тримаючи одну руку за спиною — традиційна поза вишколеного кельнера, — я ставив на стіл страви, встигаючи проходом однією лише правою рукою розкласти у витончених і продуманих комбінаціях для тих, хто любить такі послуги, ножі та виделки, й не раз помічав, що мої клієнти, і передовсім клієнтки, з приємним подивом дивляться на цю руку, настільки не схожу на руку простолюдина.
Тож не було нічого дивного в тому, що мене, як висловлювався Гектор, "пхали наперед" з огляду на прихильність до моєї персони пересиченої великосвітської клієнтури цього закладу. Я, так би мовити, через край відчував їхню прихильність, і вже сам мав або підсилювати її улесливою послужливістю, або ж стримувати скромною стриманістю.
Заради чистоти відтворення у цих спогадах мого характеру маю пояснити, до своєї чести, що ніколи в житті не одержував марнославного й жорстокого задоволення від страждань тих, у кому моя особа порушувала бажання, які я, завдяки властивій мені життєвій мудрості, відмовлявся задовольнити.
Пристрасть, об'єктом якої ми стаємо, не бувши самі нею заторкнуті, може вселити натурам, несхожих з моєю, холодність і зневагу, що ведуть до нехтування чужих почуттів. Але в мене все було по-іншому. Я ставився до таких почуттів з незмінною повагою, усвідомлюючи свою мимовільну провину, дбайливо щадив тих, кого вони вразили, намагався їх заспокоїти, навіяти розумну покірність. На підтвердження сказаного хочу навести два приклади з того періоду, про який іде мова: випадок з маленькою Елінор Твентімен з Бірмінґема та з лордом Кілмарноком, нащадком шляхетної шотландської родини, — бо обидві ці драми розігралися одночасно й кожна на свій лад стала для мене великою спокусою раніше часу звернути з прямого шляху на одну з тих бічних доріжок, про які говорив мій хрещений Шіммельпрістер і які, безперечно, вимагали щонайретельнішого обстеження та розвідування, куди вони ведуть і де обриваються.
Родина Твентіменів — батько, мати й дочка, а також камеристка, що їх супроводжувала — вже більше місяця займала апартаменти в "Сент-Джеймсі", що вже саме собою свідчило про їхнє завидне матеріальне становище. Це підтверджувалося та підкреслювалося зокрема й розкішними діамантами, в яких місіс Твентімен з'являлася до обіду. Але ці діаманти навівали лише смуток, бо їх власниця була безрадісною жінкою, безрадісною для тих, хто дивився на неї, та й, мабуть, і для себе самої, оскільки вона, треба гадати, завдяки діловій ретельності свого чоловіка, піднялася з дрібнобуржуазного середовища на висоти, на яких вона лише ціпеніла й внутрішньо стискалася. Значно більше благодушности випромінювала червона фізіономія її чоловіка, але і його життєрадісність швидко видихалася через глухоту, яка утрудняла йому спілкування із зовнішнім світом, про що красномовно свідчив вічно нашорошений вираз його водянисто-блакитних очей. Він прикладав до вуха чорну слухову трубку, коли дружина мала намір щось сказати йому — проте це траплялося дуже рідко — або ж коли я радив йому, яку страву вибрати. Їхня дочка Елінор, дівчина років сімнадцяти або вісімнадцяти, що сиділа навпроти нього за одним з моїх столиків за № 18, час від часу вставала, коли батько підкликав її кивком, підходила до нього й провадила з ним через трубку не надто тривалу розмову.
Він явно був ніжним батьком, і це було на його користь. Що ж стосується місіс Твентімен, то я, звичайно, не збираюся заперечувати, що вона мала материнські почуття, але виражалися вони не стільки в ніжних словах і поглядах, скільки у постійному критичному спостереженні за донькою. З цією метою вона часто підносила до очей черепаховий лорнет і, запримітивши якусь ваду в зачісці Елінор або в її манері триматися, негайно осмикувала дочку: непристойно качати хлібні кульки, непристойно так обгризати курячу ніжку, непристойно з цікавістю озиратися навсібіч і так далі. Такий контроль, який свідчив про виховну турботу, напевно, був тягарем для міс Твентімен, але після мого, своєю чергою, тяжкого досвіду з нею я змушений визнати його цілком виправданим.
Це було біляве створіння, гарненька кізка з найзворушливішою шийкою на світі, що особливо впадало в око, коли ввечері вона виходила до столу в трохи відкритішій шовковій сукні. А оскільки я все життя відчував схильність до яскраво вираженого англосаксонського типу, то із задоволенням дивився на неї під час обіду та файв-о-клок, коли родина Твентіменів сідала за один з моїх столиків й була присутня, принаймні, на початку музичної імпрези. Я був уважний до моєї кізоньки, оточував її турботою, як відданий брат: накладав їй м'яса на тарілку, приносив другу порцію десерту, наливав ґренадин, який вона дуже полюбляла, після обіду дбайливо укутував її тонкі білі плечі вишитою шаллю й, мабуть, перестарався, ненавмисно поранивши це чутливе сердечко. Я не врахував особливого магнетизму, який, мимохіть, випромінював, впливаючи на будь-яку ще не зовсім заскорузлу істоту, й продовжував би випромінювати, я беру на себе сміливість це стверджувати, навіть коли моя "тлінна оболонка", як це називається, на схилі років — тобто моє гарненьке личко — стало б не надто привабливим, бо магнетизм — то вияв глибоко прихованих сил, а саме особливих сил симпатії.
Одне слово, мені невдовзі довелося переконатися, що крихітка по вуха в мене закохалась, і, звичайно, те ж саме зауважив і насторожений лорнет місіс Твентімен; мені це підтвердило шипіння, яке я одного разу почув за своєю спиною під час другого сніданку:
— Eleanor! If you don't stop staring at that boy, I'll send you up to your room and you'll have to eat alone till we leave.[117]
На жаль, кізка погано володіла собою, точніше, їй просто не спадало на думку робити таємницю з того, що на неї найшло. Її блакитні очі весь час захоплено й млосно стежили за мною, а коли вони зустрічалися з моїми, вона, зашарівшись, опускала погляд у тарілку, але зараз же із зусиллям підводила своє палаюче личко, наче не могла не дивитися на мене. Пильність матері не заслуговувала осуду, напевно, вона вже не раз мала нагоду переконатися, що це дитя благопристойних бірмінґемців тяжіє до розгнузданих почуттів, до наївно-дикунської віри в право чи навіть обов'язок людини відкрито віддаватися пристрасті. Певна річ, я анітрохи не загравав з нею, навпаки, жаліючи її, й навіть не без певної повчальности, всіляко намагався виявляти стриманість, ніколи не виходив за рамки суто службової запопадливости й всією душею схвалив жорстокий для Елінор і, безперечно, придуманий матір'ю захід: на початку другого тижня Твентімени залишили мій стіл й перебралися в протилежний кінець зали, де їх обслуговував Гектор.
Але моя дика коза й тут не розгубилася. Одного разу, о восьмій годині ранку, вона з'явилася внизу до petit dejeuner,[118] тоді як досі завжди снідала в номері разом з батьками. Коли вона ввійшла, то відразу змінилася на обличчі, розшукала мене своїми почервонілими очима й негайно — в цей час в залі було ще майже порожньо — сіла за один з моїх столиків.
— Good morning, Miss Twentyman.
