Фаворит - Френсіс Дік

Кімнату залляло яскраве світло.

Він миттю обернувся й витріщився на мене.

— Добривечір, дядечку Джордж,— сказав я спокійно.

17

Очі його звузились од ненависті. Бездумний вираз змінився звірячим оскалом. Хоч досі був дивакуватим дядечком моєї Кет, огрядний, у твидовому костюмі, які носять сільські джентльмени, і тільки обличчя виказувало бандюгу, що розпорядився садонути ножем під ребра Джо Нантвича й підбурював вовчу зграю роздерти мене на шматки.

Його рука сіпнулась, пірнула вниз, і він спрямував мені в груди револьвер. То була незграбна старосвітська зброя, але доволі небезпечна. Я рішуче дивився йому в очі, а не в чорне дуло. I хутко зробив крок до нього.

Настала мить, на яку я розраховував.

Дядечко Джордж не витримав,

Я бачив, як забігали в нього очі, як відвів руку. Попри всю підлоту й жах, що ними він паскудив життя іншим, сам він нікого не вбивав. Погрожуючи мені телефоном, коли я їхав до Кет, він натякнув, що не хоче сам бруднити рук. I, може, завдяки отому смакуванню жорстокості, коли вивчав криваві звичаї первісних племен, сам почував відразу до безпосередньої участі в насильстві. Він міг лише споглядати жорстокість, на яку б ніколи не наважився. Ось чому я був певен, що він не витримає. Хоч і люто ненавидів мене, все ж не зміг стріляти ось так — прямо в лице.

Я не дав йому отямитись. Крок — і вхопив руку, що тримала смертельну зброю. Він спробував підвестися й невчасно натиснув курок: куля впилася в стіну. Я вивернув йому руку й вихопив револьвер. М'язи були кволі — він не зміг би й не спроможний був опиратися.

Я турнув його в крісло, потім нагнувся й вимкнув мікрофон: бо не хотілося, щоб таксисти або поліція чули те, що я далі збирався казати.

Щось зашурхотіло, коли розгорнув поли його піджака, Клапоть рудого паперу виглядав з внутрішньої кишені. Я вихопив його й розстелив на столі.

То була адреса, з якою носився Джо!

На звороті кривулями надряпані дивні слова:

Чічен-Ітца.

Чітчен-Ітса.

Чітсен.

Він не знав, як писати. Виходить, ішлося не про курчат і не про Чічестера. Я вже щось чув таке. Здається, то було ім'я імператора, хоч воно мені нічого не підказувало. I все ж Джо загинув через нього.

Я залишив папірець на столі — може, поліції знадобиться.

Дядечко Джордж отямився. Він здавався тепер зовсім старим і хворим, ніби все раптом у ньому обірвалося. У мене до нього не було жодної краплі співчуття, та й пригнався я не для того, щоб висловлювати повагу до дядечка моєї Кет, а щоб покінчити з фірмою "Марконі" та врятувати честь і кохання своєї милої.

— Поліція буде тут за хвилину,— почав я. Він заворушився в кріслі й мляво підвів свою пухку руку.— Вони чули все, що ви наказували по радіо,— Очі злочинця розширилися.

— Двадцять третій,— знову знавіснів він,— двадцять третій чомусь не відповідав...

Я кивнув.

— Вас звинуватять у підбуренні до вбивства. Це щонайменше довічне ув'язнення. Подумайте,— підкреслив я.— Подумайте про дружину. Адже ви все робили для неї — чи не так? — аби вона могла жити в розкоші, до якої звикла? — Це були мої здогади, але я був певен їх, а він не заперечував.— Ви надто довго захищали її від реального життя. Що станеться з нею, коли вас арештують, будуть судити, а може, й повісять?

"Або з Кет",— скрушно подумав я.

Дядечко Джордж слухав і дивився на мене, погляд його спинився на револьвері, якого я тримав.

— Ще можна встигнути,— підтримав я. Коротка мовчанка.

Десь у далині завила сирена поліцейської машини. Він теж почув. Глянув на мене з ненавистю, але діватися було нікуди, і він це добре знав.

— Поліція,— сказав я. Сирена наближалася.

Я зробив три кроки до дверей, повернувся й кинув револьвер йому на коліна. Коли його в'ялі пальці вчепилися в нього, я вийшов за двері й хутенько збіг рипучими сходами вниз. Зовнішні двері все ще були відчинені. Я вийшов і щільно причинив їх за собою.

Ховаючись попід стінами, я крався до сусіднього будинку й ледве встиг непоміченим забігти туди. Дві поліцейські машини вискочили з-за рогу й рвучко загальмували.

В кафе напроти погасло світло. Офіціантка пішла додому. Я не чув пострілу. I раптом здригнувся, уявивши, Що дядечко Джордж, опанувавши себе, стане стріляти в поліцію, замість того, щоб убити себе. Револьвером, який я так турботливо пхнув йому до рук!

Коли дверцята поліцейської машини відчинились і з неї вийшли здоровані в чорному, я кинувся був попередити, що розшукуваний ними злочинець має зброю. Та відданість дядечка Джорджа тітоньці Деб перемогла, і я подумав, що постріл, який щойно пролунав за неоновою вивіскою в темній кімнаті, був найкращим його дарунком для неї.

Я ждав кілька хвилин у під'їзді, аж поки почали збиратися цікаві, увагу яких привернув постріл і поліцейські машини. Я пірнув у натовп і неквапно пішов геть.

Через кілька поворотів надибав телефон-автомат, але, полізши до кишені, не виявив дрібної монети. Коли дзвонив Лоджу, витратив геть усе, й тепер зосталися лише срібняки. Отоді й пригадав про шкарпетку та її вміст. Розв'язав, висипав трохи мідяків на долоню, запхав одразу чотири в проріз і назвав телефон Піта.

Той відповів за другим дзвінком.

— Слава богу!—зрадів він.— Де ти запропастився?

— Мандрую по Сассексу.

— А де Адмірал?

— Мені довелось... припнути його до дерева на галявині.

Піт почав лаятись, та я перебив:

— Ти можеш послати по нього фургон? Хай водій заїде за мною до Брайтона. Я ждатиму його біля пірса. I ще ось що... Чи немає в тебе докладної карти Сассекса?

— Карти? Ти що, здурів? Не знаєш, де кинув коня? Невже отак прив'язав кращого рисака в королівстві й забув де? — У голосі його бринів відчай.

— Одразу знайду його, коли матиму карту. Не зволікай. Потім усе тобі розповім. Це довга казка.

Я повісив трубку й замовив "Блакитне каченя". Фельдфебель Томкінс сам підійшов.

— Ворога знищено,— доповів я.— "Таксі Марконі" більше не існує.

— Безліч людей дякуватимуть вам за цю новину,— відповів дужий голос, і в ньому вчувалося тепло.

Я вів далі:

— Проте операція триває. Може, візьмете на себе турботу про одного полоненого й передасте його в руки поліції?

— Охоче.

— Тоді виходьте до пірса, я підберу вас.

— Єсть,— відповів фельдфебель.

Коли я прийшов до пірса, він уже стояв там. Зовсім стемніло, й тьмяні ліхтарі ледве освітлювали сірі привиди морських хвиль.

Ми недовго чекали. Загримотів фургон, і сам Піт привітав мене з кабіни. Він, я та фельдфебель всілися на задньому сидінні, й, хитаючись у такт фургонові, я розповів їм докладно, що відбувалося після того, як Білл помер у Мейденхедській лікарні. Все, аж до моєї останньої розмови з Лоджем. Про свій візит до контори "Марконі" й про те, ким справді був Клод Тіверідж, я змовчав. Бо не знав, як англійські закони оцінюють спонукання до самогубства, та й взагалі вирішив нікому цього не казати.

Піт дещо вже знав, а також Томкінс, проте довелося ще багато чого пояснювати, щоб вони зрозуміли.

Водієві я дав свої координати щодо розташування шляхового стовпа, й, звіряючись із картою, яку привіз Піт він хутко приставив нас на місце.

Адмірал, і Корні Блейк були досі припнуті до своїх сосон. Ми завели коня в фургон і втягнули туди злочинця. Адмірал страшенно зрадів, побачивши мене, а Блейк до смерті нажахався, пізнавши фельдфебеля Томкінса. Очевидно, це він бив його пляшкою по голові під час нападу на кав'ярню.

Я вийняв з кишені кастет напасника й простягнув Томкінсу.

— Ось зброя полоненого,— сказав я.

Томкінс узяв кастет і примірив собі на руку. Блейк метнув на нього переляканий погляд, скотився з підстилки й знепритомнів.

— Якщо не заперечуєте, повернемось до іподрому,— сказав я.— Там зосталася моя машина: треба подивитися, чи ще ціла.

Вона стояла одна-однісінька на плацу. Місяць, що сходив, відбивався на лискучій поверхні. Я вийшов, побажав Томкінсу й Пітові всього найкращого й потім ще довго задумано споглядав червоні вогники фургона, аж поки вони не щезли в пітьмі.

А тоді сів у машину, запустив мотор і віддався на його волю, не бажаючи більше думати ні про що. Не хотілося сидіти на нудному допиті брайтонської поліції, отож спрямував свого "лотоса" до Котсуолда.

Цікавість завела мене в Портсмут (я сподівався, що публічна бібліотека ще відчинена). Так воно й вийшло. Попрохав потрібний том Британської енциклопедії та знайшов слово "Чічен-Ітца". Першого разу він написав його правильно.

То був зовсім не імператор, а столиця стародавнього племені майя, індійської народності, що буйно розквітала в Центральній Америці півтори тисячі років тому.

Я дивився на сторінку, поки літери не почали розпливатися перед очима.

Що сталося потім, було, певно, запізнілим наслідком жаху, який опанував мене під дулом револьвера дядечка Джорджа, сильного голоду й смертельної втоми, а може, й розрядки великого напруження, що знесилювало мене вже кілька тижнів. Спочатку руки, а потім і все тіло почали тіпатись, наче в пропасниці. Я стиснув ногами ніжку стола і взяв у руки книгу, щоб якось угамувати. Тяглося те кілька хвилин, і мені навіть хотілося кричати од безсилля, та я взяв себе в руки, спинив дрож і весь зросився холодним потом.

Чічен-Ітца. Я через силу звівся, згорнув книгу, поставив на полицю й вийшов. Виявляється, це я сам улаштував їм пастку, коли удав, ніби знаю, що хотів Джо сказати мені перед смертю.

Пригадав кабінет зі скляними стелажами, масивний письмовий стіл із різьбленого дуба, теки з описом індійських племен — і особливо одну, з написом "Майя". Дядечко Джордж багато говорив мені про це плем'я, і він знав, що "Чічен-Ітца" неодмінно приведе мене до нього.

18

Чого я не спромігся зробити для Кет, кохаючи її, те з лихвою віддав, знищивши її оточення.

Вона стояла переді мною пряма й незворушна, з такою зненавистю на обличчі, що я відчув своє нещастя, як ото відчуваєш гіркоту в роті. Пригаслий вогонь нарешті спалахнув пекучим полум'ям. То був вияв сили і зрілості. А я жадав її ще дужче, ніж до того.

Попереднє слідство про дії і смерть Джорджа Пенна двічі відкладалося і врешті скінчилось. Поліцейські, свідки, Кет і я зібралися в холі.

Вирок про "тимчасові напади безумства" був милосердним, але хіба ж можна щось приховати від жадібних до сенсацій газетярів? Злочини дядечка Джорджа, "Л. С. Перта" й таксистів "Марконі" займали всі перші сторінки газет протягом цілих двох тижнів.

Те, що я спонукав його до самогубства, нітрохи не допомогло тітоньці Деб.