Фаворит - Френсіс Дік

Я глянув на Джо. Його ніби ніхто не чіпав.

Поставивши ноші ребром, аби прикрити тіло, я ждав санітарку. Вона захекано підійшла. Я вихопив у неї ковдру й накинув на ноші, щоб ніхто не міг побачити, що в цьому закутку.

— Слухайте,— намагався ,я говорити щонайповільніше.— Між цими будівлями лежить мужчина. Його не поранено, а вбито. Заколото ножем. Я піду викличу поліцію, а ви, будь ласка, потримайте ноші. Не дозволяйте комусь заходити сюди, поки я не повернуся. Зрозуміло?

Вона мовчала. Одсунула ковдру, щоб самій пересвідчитись, і довго дивилася на землю. Потім випнула могутні груди, грізно сяйнула очима й запевнила:

— Жоден сюди не підійде, будьте певні!

Я побіг до контори. Містер Ролло був тепер там, і, коли я йому розповів, що трапилось, поліція нарешті заворушилася.

На скачках важко кудись сховатися од людей. Привівши поліцейського й допевнившись, що він потурбується про все останнє, я хотів подумати на самоті. У мене сяйнула думка, поки сидів навпочіпки біля тіла Джо, але не можна було гарячкувати.

Кругом товпились люди, і в паддоку, і в будівлях навколо. Я пішов скаковою доріжкою, поки трибуни не зосталися позаду. Подалі від натовпу, спокійно обміркувавши все, здавалося, дістану наснагу й рішучість до нових пошуків.

Думав про Білла й нещасну Сціллу, про те, як завдячую батькові, котрий знову поїхав до Родезії. Згадував переслідуваного бармена з Брайтона й бідолаху Джо. Вбивство останнього докорінно змінювало справу, бо досі я залюбки переслідував Клода Тіверіджа, будучи переконаним, що він може вчинити насильство, але не стане вбивати. Тепер він тільки почав. Наступне дасться йому легше, а всі останні будуть просто забавкою. Відважні бунтівники проти здирць виявляться в куди більшій небезпеці, і я буду винен у їхньому горі.

Джо показував ту обгортку багатьом, і ніхто, навіть він сам, не розумів того, що там написано. Одначе його вбили, перш ніж устиг показати її мені. Виходить, те слово мало для мене дуже важливе значення. А може, й не тільки для мене...

Я стежив, як вітер, що зірвався, ганяв зелені хвилі по іподрому, чув віддалені голоси букмекерів, що виголошували ставки чергового заїзду.

Зоставалося розв'язати простісіньке питання: буду я продовжувати пошуки чи ні? Я не такий уже герой, а біля тіла Джо мені подумалося, що вся ця гра нагадує шашку динаміту, вкинуту до багаття.

Учасники третьої скачки легким алюром рушили до старту. Я спроквола стежив за ними. Заїзд скінчився, коні повернулися в паддок, а я все стояв, намагаючись подолати перепону, що виникла у мене в голові.

Нарешті повернувся в паддок. Жокеї вже були на оглядовому колі, готуючись до четвертої скачки. Коли я досяг вагарні, один із обслуги взяв мене за лікоть і повідомив, що мене розшукує поліція. Вони хотіли почути свідчення, і я мусив піти в контору.

Я відчинив двері. Містер Ролло, худий, приземкуватий, прихилився до вікна, обличчя його було похмурим. Сивий секретар в окулярах досі сидів за столом із розкритим ротом, ніби так і не збагнув, що відбувалося.

Поліцейський інспектор, який назвався Вейкфілдом, умостився за столом містера Ролло; йому допомагали два констеблі, один з них озброївся зошитом для стенографування й олівцем. Іподромний лікар стояв під стіною, поруч із ним ще хтось, що його я не знав.

Вейкфілд висловив незадоволення: я, мовляв, виявив безвідповідальність, щезнувши кудись у такий важливий момент. Вельми огрядний, він заповнював собою всю кімнату. Владність підсилювали сиве волосся, вузенькі очі, товстенні пальці. То був класичний поліцейський, здатний нагнати злочинцям страху божого.

Його невдоволений погляд говорив, що мене теж слід би причислити до категорії останніх.

— Якщо ви готові, містере Йорк, ми б охоче послухали ваше свідчення.

Я обвів поглядом залюднену кімнату й мовив:

— Я хотів би викласти його тільки вам.

Інспектор забурчав, потім спалахнув, але зрештою всі пішли, окрім нього й стенографіста, з яким, я змирився. Розповів їм усе, що знав. Усю правду, й нічого, крім правди.

Потім я повернувся до вагарні і всім, хто бажав слухати, втовкмачував, що знайшов Джо живим. Так, я розмовляв з ним. Що він повідомив? Два чи три слова, але мені не хотілося б це обговорювати, коли слухачі не заперечують. Я ще не доповів поліції, але, коли це виявиться важливим, неодмінно повідомлю. I при цьому вдавав такого стурбованого й задумливого, ніби у мене в руках був уже ключ і тільки слід відшукати двері, що ним відмикаються.

Я повів Кет випити чаю, й Піт, забачивши нас, поспішив приєднатися. Їм я наплів те саме. Хоч і совісно було брехати, але ж тоді всі довідалися б, що Джо Помер, ні слова не сказавши.

Перед шостим заїздом я пішов. Озирнувшись у воротях, побачив, як Вейкфілд і Кліффорд Тюдор тиснуть один одному руки перед конторою іподрому. Тюдор, котрий був із Джо перед самою смертю, мабуть, допомагав поліції в розслідуванні. I до того ж активно.

Я перетнув стоянку, сів до свого "лотоса", від'їхав і звернув на захід. На прямій і пустельній дорозі Даунса наддав газу й помчав із швидкістю ста миль. Хай тепер женуться за мною "Марконі", подумав з гордістю. Але, щоб таки пересвідчитись, що не женуться, рвучко загальмував на вершечку горба, звідки видно було всю округу. На шляху — ні душі.

Через тридцять миль зупинився в непоказному придорожньому готелі й замовив кімнату на ніч. Наполіг також, щоб "лотос" закотили в гараж і взяли на замок. Хоч був далеко від Брайтона й не в зоні таксі "Марконі", все ж не хотів ризикувати. Хотів бути невидимим. Одна справа пхати носа, куди не слід, а інша — самому підкладати голову під сокиру.

Після нудного обіду зайшов до своєї кімнати й написав батькові листа. Досить важкого. Розповів йому про смерть Джо та про те, що хочу виманити містера Тіверіджа з його лігва. Намагався обернути все на жарт. "Врешті-решт,— писав я,— це безпечніше за полювання на крокодила".

Я заклеїв листа, ліг, але довго не міг заснути.

Вранці, повертаючись на іподром, заїхав на пошту й відіслав листа із штемпелем "авіа". Потім розміняв на пенси чотири шилінги, загорнув у папір і, вийнявши з чемодана шкарпетку, опустив туди металеву ковбаску й добре зв'язав. Відтак ляснув себе по долоні для проби — важкенька, прибити можна. I поклав до кишені штанів.

На іподромі запитав у чергового інспектора, де я можу бачити Вейкфілда. Той відповів, що інспектор сьогодні у відділку й на скачки не збирається, бо був уже тут вранці. Я подякував і пішов до вагарні та став допитуватись у кожного, чи не бачили вони Вейкфілда, якому я хотів би повідомити, що сказав Джо перед смертю.

Розумів, чим це пахне. I нерви мої напружились до краю. Пульс, що трохи частішав, коли наближався старт, тепер бухав навіть у скронях. Кожен звук здавався голоснішим, кожне зауваження — багатозначним, а світло — до болю яскравим. То не був страх, просто давало себе взнаки багатоденне напруження.

Мене турбувало тільки одне — не підставити спину під удар. Цілком можливо, думав я, мене постараються заманути кудись щонайдалі, як ото Джо, іподром — надто людне місце для вбивства.

Ножем під ребра, й каюк. Джо був тому яскравим прикладом, до того ж ніж цілить куди треба й не робить зайвого шуму. Він зостається в тілі жертви, і вбивця не має клопоту, як позбутися зброї. Чорна рукоятка, що стирчала між ребрами Джо, була просто ознакою кухонного ножа, які продаються на кожному кроці; річ надто звичайна і не може правити за доказ. Я вирішив посилити пильність. Пальці нервово стискали валок пенсів у кишені.

Я мав намір при самозахисті приголомшити напасника, треба тільки поцілити в скроню. Потім дотягну його в контору Вейкфілда, і негідникові пришиють замах на чуже життя. Чомусь вірилося, що бульдожа хватка Вейкфілда змусить кого завгодно зізнатися, а може, ми ще дістанемо ключик до сховку Тіверіджа. Бо ж марно було чекати, що він сам колись з'явиться. Про це свідчило його хрипке запевнення телефоном, що він не любить бруднити руки і доручає іншим виконувати те, від чого його занудило б.

Я перевдягнувся, став на ваги, ще трохи пожартував і пішов, насторожено чогось очікуючи.

Проте нічого не траплялося.

Ніхто не відкликав мене вбік для обговорення приватних справ. Ніхто не виявляв підозріливої цікавості до того, що саме Джо сказав мені перед смертю. Звичайно, вбивство турбувало всіх, але в кінці дня гомін ущух, й живі коні викликали більшу цікавість, аніж якийсь там мертвий жокей.

Адмірал скакав у п'ятому заїзді. В кінці четвертого мої нерви вляглися, а напружене очікування нападу кудись зникло. Я вештався тут майже три години — носій важливої новини, що ніби сам бажав, аби його примусили замовкнути навіки,— але жодного поруху в мій бік не було.

I знову, оце вкотре, спало мені на думку, що причина й наслідок у зграї Тіверіджа чомусь ніколи не йдуть одне за одним. Джо вбили через дві доби після того, як він показував обгортку в Ліверпулі. Попередження телефоном мені надійшло через дві доби по тому, як я почав розводитися про дріт, виявлений на місці катастрофи. Пригода з фургоном готувалася теж не менше доби. Дріт у Брістолі напнули для мене знову ж таки через дві доби після моїх відвідин "Таксі Марконі".

Я схилявся до думки, що оті вранішні телефонні дзвінки Тіверіджа Філдеру — єдиний засіб зв'язку поміж ними й що Філдер не має іншого шляху пересилання інформації "шефові" або отримання її від нього. Очевидно, Тіверідж мало турбувався про пізнє надходження "новин" і не бажав давати будь-кому свій телефон чи адресу, щоб не бути викритим.

Я пригнічено подумав, що моя вигадка не відіграла належної ролі, і подумки обізвав себе останнім дурнем.

Ще б пак, удавати якусь приманку для підступного ворога, який навіть не знає, що повинен на тебе напасти.

Щоб якось розрадити себе, пішов разом із Пітом сідлати Адмірала. Кінь Білла, що став тепер моїм, виглядав чудово, як і завжди. Розумна голова, широкі груди, міцні кістки, красиві тонкі ноги — усе свідчило про породу й витривалість.

— Хоч він і не брав участі в перегонах з того сумного дня, та зберіг форму,— сказав Піт, милуючись ним.— Ти не можеш програти, сиди спокійно, поки не звикнеш до нього, а потім жени. Білл трохи ранувато виходив наперед, а тобі цього не потрібно.