Фаворит - Френсіс Дік

Шок і скорбота довели її до серцевих нападів, і четвертий був останнім. Та для Кет самогубство дядечка, хоч вона й не відала про те, було найкращим виходом. Їй довелося вислухати жахливі речі про нього, зате не доведеться стояти в суді та болісно переживати його страту.

Проте на мої листи з висловленням співчуття вона не відповідала. На телефонні дзвінки завжди була одна відповідь: нема вдома. I я зрозумів чому. Вона звинувачувала мене в усіх своїх нещастях.

— Я ненавиджу вас,— заявила вона.— Ви викликаєте в мене відразу. Ви, мов той черв'як, заповзли в наш дім, розкошували в ньому...— Я подумав про наші солодкі поцілунки, і, судячи з вогників у очах, про те ж згадала й вона...— За все це ви віддячили тим, що зацькували до смерті бідного дядечка, а відтак убили й нещасну тітоньку. У мене тепер нікого не залишилося. Нікого.— I закінчила з гіркотою: — Навіщо ви це зробили? Чому не зоставили їх у спокої? Навіщо було плюндрувати мій дім? Ви ж знали, як я любила їх? Я не можу навіть бачити вас, такі ви мені осоружні!..

Я облизав пересохлі губи.

— А ви пам'ятаєте діток, що їх возив до школи тренер джіу-джитсу?

Та Кет сердито дивилася вбік, ніби й не чула мого питання.

— Ви найпаскудніша людина, яку я досі бачила, хоч я не зможу... забути вас... не зможу жити без...— У неї перехопило дух. Дівчина рвучко повернулася й побігла до виходу.

Спалахи фотоламп засліпили її, й вона розпачливо звела руку, щоб затулити обличчя. Беззахисність і самотність були в її опущених плечах, а я, що так палко хотів заспокоїти її й пригріти, був єдиним, від кого вона не приймала співчуття. Я стежив, як вона відбилася від настирливих журналістів і сіла в машину.

I сумно дивився їй услід,

Згодом зрозумів, що Лодж стоїть поряд і щось мені каже,

— Пробачте,— озвався я.— Що ви питали?

Лодж глянув на двері, крізь які вийшла Кет, і зітхнув.

— Та так, нічого... Але, згадаєте моє слово, вона з часом усе зрозуміє... Адже не можна вас винити в тому, що її дядечко чинив злочини!

— Якби я знав...— I спинився, бо мало не виказав себе.— Якби знав, що Клод Тіверідж — це Джордж Пенн, то діяв би зовсім інакше.

— Ну, для Пеннів усе обернулось на краще,— мовив Лодж.— Такий кінець має й свої переваги.

Його тон був багатозначний, і я зрозумів, що Лодж здогадується про мою роль у смерті дядечка Джорджа. Він і раніш зауважував, що моє часте зникнення після перемог у змаганнях не відповідає моєму характерові, і тільки ввічливо кивав на мої хитрі одмовки. Він натякнув, що брайтонська поліція, слухаючи по радіо божевільне хрипотіння дядечка Джорджа, вловила якийсь сторонній гул і чула постріл. Пояснень спершу не знайшли, але потім виявили вимкнений мікрофон і кулю в стіні та дійшли висновку, що дядечко випробовував свій допотопний револьвер. Це й примусило їх поспішати, і вони прибули вчасно й почули фатальний постріл, яким він знищив себе.

— Можливо, й так,— ухильно відповів я. Він заморгав, посміхнувся й перевів розмову.

— На цьому тижні відбудеться суд над водіями,— повідомив він.— Гадаю, ви прийдете давати свідчення?

— Атож,— кивнув я, хоч це не дуже радувало мене.

Водії, які полювали на мене в своїх машинах, були налякані пострілом і раптовою мовчанкою в приймачах. Дехто подався у Брайтон, інші помчали в Лондон, а один навіть кинув машину й намагався втекти. Та всіх виловили. Керуючись моїми, хоч і непевними вказівками, поліція перекрила шляхи. Отож дядечко Джордж хрипів уже для неї.

Тепер водіям доведеться відповідати за шантаж, збиткування і вбивства.

Нотатки, знайдені в теці дядечка Джорджа з саркастично жорстоким написом "Невинні жертви", цілком підтвердили, що Джо Нантвич був убитий молодиком з моєю краваткою на шиї.

Мотиви злочинів дядечка теж були очевидні. Жити бундючно, як і перше, за його достатків, після війни стало неможливо, і замість того, щоб поставити тітоньку Деб перед сумною реальністю, він за рік-два розтринькав свій капітал. На останні гроші купив фірму "Марконі" й скотився на шлях злочинства. Керував через Філдера і навряд чи й знав про наслідки своїх жорстоких вказівок. Я не певен, чи були ті злочини для нього реальнішими, ніж варварство первісних племен, яке він вивчав.

Поліція виявила підрахунки за чотири роки — скільки він заробив шляхом залякувань і погроз. Проти певних власників кафе або бару стояло: "Приборканий".

Звіти про перегони були коротші й засвідчували суми, призначення яких поліція не встановила. Та один аркуш із написом "Джо Нантвич" був цілком зрозумілий. Ретельно вписано всі дати й кожну виплату, найменшою серед яких були сто фунтів. А внизу стояло: "Рахунок закрито" — красивим почерком самого дядечка Джорджа.

Кет поїхала, й газетярі розійшлися. Їх забавка скінчилась.

— Поїхали? — запитав я Лоджа. Він підсів до мене в Мейденхеді, коли я мчав сюди. Лодж кивнув, і ми пішли до машини.

Коли мені хороше, я жену, мов навіжений. Сьогодні ж не важко було дотримуватися потрібної швидкості на всьому протязі сассекських серпантинових шляхів. Лодж довго терпів мою мовчанку.

Нарешті не витримав:

— Міс Еллері-Пенн була знахідкою для дядечка. Все, що ви робили, йому ставало негайно відомо. Не дивно, що він завжди був у курсі...

Я давно звикся з цією думкою, але те, що її висловив хтось інший, надавало їй несподіваного значення. Мене ніби пронизала блискавка, і десь у глибині мозку пролунав тривожний сигнал.

Ми їхали крізь зарості вересу. Я вимкнув мотор і зупинився, Лодж глянув на мене здивовано.

— Те, що ви мені сказали... мушу обдумати,— пояснив я.

Він мовчки ждав, потім запитав:

— Що вас турбує? Справу закінчено. Все з'ясовано до кінця.

— Ні, не до кінця. Тут діяв ще хтось...

— Що ви маєте на увазі?

— Існує ще один, якого ми не знаємо. Той, що виконував накази Пенна.

Лодж заявив:

— Філдер, управитель, був арештований. I всі службовці Л. С. Перта, хоч їх і звільнили. Лише двоє знали, що відбувалося: один — відвідував скачки, другий — господарював у конторі. Вони діставали од Філдера вказівки, на яких коней записувати великі ставки.

— Джо "притримував" коней задовго перед тим, як дядечко подарував Кет Піднебесного, і вона ніколи раніш не цікавилася перегонами. Отож хтось інший, що завжди стовбичив на іподромі, інформував дядечка Джорджа,— переконано закінчив я.

— Щоб визначити коня, Пенну потрібна була вранішня газета й програма, і зовсім не обов'язково було ходити на іподром. Він мусив також мати спільника, окрім букмекера.

— Дядечко Джордж зовсім не розумівся на конях.

— Може, тільки вдавав,— скептично посміхнувся Лодж.

— Кет казала мені, що, скільки вона пам'ятає, він ніколи не цікавився скачками. Здирством із допомогою таксистів "Марконі" почав займатися чотири роки тому і всього лише рік, як "захопився" скачками. Виходить, таки в кінному спорті був справжній невіглас.

— Можливо,— відказав Лодж.— Але це ще нічого не доводить.

— У нього мусив бути помічник на іподромі. Як же він міг підшукати жокея, що його легко було б підкупити?

— А може, він підкупив кількох?

— Ні, тоді всі б говорили про це.

— Він звертався до майора Девідсона,— підкреслив Лодж.— I те, здається, було його найбільшою помилкою.

— Так,— погодився я, але сам спробував підійти з іншого боку.— Є дві речі, про які доповіли дядечкові Джорджу без допомоги Кет. Вона навіть нічого не відала. Як це ви поясните?

— Що саме?

— Ну, хоч би звідки взявся отой клапоть рудого паперу?

Джо розпатякував про це у вагарні Ліверпульського іподрому. Кет там не була, хоч через два дні, за вказівкою ж дядечка Джорджа, його вбили, а папірець відібрали...

Лодж замислився.

— Хто-небудь міг потелефонувати їй у неділю і сповістити...

Я раптом подумав про Дена.

— Хай так. Але їй це здалося б мало цікавим, щоб переказувати дядечкові.

— Хто його знає.

Я ввімкнув мотор, і ми їхали мовчки кілька миль. Його скептицизм примусив мене ще дужче напружити пам'ять, бо я був переконаний, що десь у її закутках таїться свідчення про того, другого, якого, я був певен, добре знав.

Коли натякнув про це Лоджу, він поставився до моїх слів серйозніше, ніж я сподівався. I після хвилинного роздуму ошелешив мене:

— А може, те не дає вам пригадати, що ви любите його...

Я висадив Лоджа в Мейденхеді й помчав до Котсуолда.

Щойно опинився в будинку, де діти з лементом бігли в хол пити чай, як відчув нарешті себе в нормальному світі. Сцілла спускалася сходами з оберемком літніх платтячок Поллі. Я підійшов і поцілував її в щоку.

— Хотіли з Джоан зайнятися ними,— кивнула вона на платтячка.— Мала росте...

Ми пішли до вітальні та всілися просто на килимі перед каміном.

— Ну що, все скінчилося? — спитала вона.

— Атож. Багато дечого кінчилося для мене.

Я розповів про слідство.

— Тільки завдяки Біллові Джорджа Пенна було викрито. Білл загинув недаремно,

Вона довго мовчала, і я бачив, як жовте полум'я відбивається в її повних сліз очах. Та ось вона проковтнула тугий клубок у горлі, похитала головою, ніби відганяючи минуле, й сказала:

— Ходімо пити чай.

Поллі відразу попрохала мене заклеїти камеру велосипеда; Генрі заявив, що винайшов кілька нових дебютів, і пропонував зіграти в шахи після вечері; Уїльям чмокнув мене в щоку й тицьнув у долоню недоїдене яблуко. Я знову почував себе дома.

19

Болісна думка, що я назавжди втратив Кет, не полишала мене. Я ніяк не міг викинути її з голови. Прокидаючись уранці, відчував муку знову й знову, і так цілий день. Засинаючи, весь час бачив Кет, як вона тікає від мене довгим і темним підземеллям. Здавалося неймовірним, що я колись побачу її, отож намагався звикнути і поводитися розумно.

Десь через тиждень після суду поїхав на перегони в Банбері. Кет була там. Зодягнена в синю сукню, бліда і стримана, з глибокими синцями під очима. Ждала мене біля вагарні й мовила, коли підійшов:

— Аллане, я хочу просити у вас пробачення за те, що наговорила стільки неприємностей.— Їй це коштувало неабияких зусиль.

— Нічого, тепер усе гаразд,— одказав я.

— Ні, ні... я довго думала про те, що ви говорили... про нещасних діток, які їздили до школи з тренером джіу-джитсу... і зрозуміла, що дядечка Джорджа час було спинити.— Болісна пауза.— Ви нітрохи не завинили в смерті тітоньки Деб. Не гнівайтесь на мене.— I зітхнула, немовби виконала важкий обов'язок.

— Ви так далеко їхали, щоб це сказати?

— Атож.