Фаворит - Френсіс Дік

Я затямив собі це.

I раптом ніби щось спалахнуло в голові: перед очима з'явилася перешкода в Брістолі. Я чітко бачив дощ, сіру запону імли й того самого водія, що знімав дріт та намотував собі на руку.

Та ще... але, перш ніж пригадав, довелося пригальмувати. Знак вказував на об'їзд. Я звернув ліворуч на головне шосе, знову влився в потік машин і взявся шукати стовпи, щоб визначити відстань од Брайтона. За півмилі трапився один. Дванадцять миль, тобто двадцять хвилин до мети.

Знову силкувався уявити перешкоду в Брістолі, але туман геть заснував пам'ять, і тепер годі було щось пригадати. Мої пальці машинально обмацували рубець на щоці, та я ловив себе на цьому вже не раз, і тому не надавав значення.

До самого Брайтона я наслухав оте гидке хрипіння в мікрофоні. Тон його ставав дедалі вимогливішим та жорстокішим. Спочатку моторошно було слухати про полювання на людину, що нею був я сам, та за кілька хвилин призвичаївся й майже не звертав уваги, що мало не обернулося для мене катастрофою.

— Маєте щось доповісти — двадцять третій? — заджеркотіло знов.

Мовчанка. Я линув думкою десь далеко. Голос підвищився:

— Двадцять третій, Блейку, у тебе є новини?

Я отямився, взяв мікрофон, повернув умикач і нудним та гугнявим голосом вичавив:

— Н-ні...

— Відповідай одразу, коли викликаю,— шкряботів од люті шепотун. Він, мабуть, перевіряв, чи всі водії на місці, бо викликав ще трьох та поспитав, що вони можуть повідомити. Вимикаючи мікрофон, я дякував богові, що він одчепився, бо голос неодмінно зрадив би мене. А поки що взявся уважніше дослухатися, про що вони перемовлялись.

Шепіт, що більше я до нього звикав, набирав характерного звучання, поки звичка будувати фрази й ставити інтонації раптом не нагадала мені того, кого я так болісно намагався собі уявити...

Можна скласти план, який нібито враховує всі можливості, та знову треба кидатися в провалля... зате воно тепер набагато глибше. "Напни всі жили, хай зануртує кров, хай дух твій переможно гряне!"

Тільки Шекспір міг висловити це таким чином!

Я в'їхав до передмістя Брайтона, пойнятий важкими думами.

16

Таксист, що розпитує дорогу до поліцейського управління, викличе подив навіть у недоумка. Я поставив машину в завулку й зайшов до найближчої крамниці.

Тут продавали тютюн, і тому повно було покупців. Узяв за гудзика одного з них, натоптаного чоловіка з вицвілими очима, в простенькому кашкеті. Він докладно розповів мені, як і куди їхати.

— У вас що, неприємності?— поцікавився він, оглядаючи мій забруднений одяг та неохайний вигляд.

— Загубив пса,— кинув я з усміхом, бо нашвидку придумав таке, що навряд чи потребує втручання поліції.

Він одразу перестав цікавитися мною. Я підійшов до машини й побачив двох хлопчаків, що слухали радіо з роззявленими ротами.

— Гарненька передача для дітей,— зауважив я, сідаючи в машину. Вони весело розсміялися.

Коли від'їхав, хрипун загарчав:

— ...будь-що. Мені начхати, як ви це зробите! Він не повинен вислизнути. Коли не зможете взяти живцем — убийте! Тільки без стрілянини.

— Певніше, якби ви дозволили нам стріляти, сер,— улесливо домагався Флетчер.

Справді, непогана передача! Я гірко всміхнувся.

Відшукав поліцейське управління. Там уже світилося.

Об'їхавши будинок, я поставив машину в завулку ярдів за сто. Зупинив на обочині, ввімкнув підфарники й закрив віконця. Радіо не вгавало, і той хрипун уже аж біснувався од люті. Останнє, що я чув, це те, що він нарешті піддався на улесливе вмовляння Флетчера, аби дозволив стріляти по мені, тільки-но побачать. Стиснувши зуби, я виліз і з серцем хряпнув дверцятами.

Контора "Таксі Марконі", за моїми розрахунками, була десь за півмилі звідціля. Я йшов, майже біг туди, шукаючи дорогою телефон-автомат. Вуличні ліхтарі ввімкнулися всі одразу й тьмяно блимали в пітьмі. Червона телефонна будка навпроти поліцейського управління теж була освітлена, і, хоч свідомість підказувала мені, що я нічим не ризикую, інстинкт вимагав бути обережним. Клятий шептун геть розбурхав мої нерви.

Хоч і знав, що мене не видно з вікон контори "Марконі", майже примусив себе зайти до телефонної будки. Запитав номер поліцейського управління й негайно з'єднався з ним. Черговий сказав, що інспектор Лодж поїхав годину тому, але, на моє домагання, дав номер його домашнього телефону. Я подякував і повісив трубку.

Поквапливо вкинув ще кілька монет і назвав номер. Довго ніхто не відповідав, а я аж умлівав з нетерплячки, бо коли саме тепер не зв'яжуся з Лоджем, то навряд чи зможу все закінчити, як задумав. Нарешті відповів жіночий голос:

— Інспектор Лодж? Одну хвилинку.

Пауза, потім заговорив Лодж:

— Містере Йорк?

Я коротко виклав усе, що сталося:

— Таксі за сто ярдів од управління. Подзвоніть туди, хай заберуть машину. Та хай уважно прислухаються до радіотелефону. Наш приятель з хрипким голосом весь час сичить, наказуючи вбити мене. Гадаю, цього буде досить, щоб пересвідчитися, що таке "Марконі". Одного з водіїв, які полюють на мене, звати Флетчер. Це той, що гнав фургон до Мейденхеда. Саме він напнув дріт у Брістолі. Схоже на те, що він те саме підстроїв і Біллу Девідсону.

— Цілком. А де ви тепер?

— У телефонній будці.

— Гаразд, повертайтеся до машини та ждіть, поки я їм подзвоню. Хоч, чесно кажучи, мені дивно, чому ви самі не підете й не розкажете...

— Я думав, що ваш авторитет справить більше враження. Крім того...— Я змовк, бо не хотів викладати йому свої наміри. Натомість попрохав: — Не кажіть брайтонській поліції, щоб вони ждали мене в таксі. Мені ще потрібно декому подзвонити... Я мушу попередити Сціллу, що приїду пізно й таке інше. Але ви не гайте часу, прошу вас! Адже містер Клод Тіверідж не буде хрипіти вічно.

— Я негайно подзвоню,— запевнив Лодж і поклав трубку.

Я пішов, прикидаючи, скільки ще маю часу. Ось Лодж спрямовує брайтонську поліцію в контору "Марконі". Він довго буде пояснювати, що відбувається. Потім вони відшукають у завулку таксі, слухатимуть радіо й запишуть голос на плівку — лише так можна дістати свідчення, потрібне для суду. Після того нишпоритимуть у пошуках хрипува... Все це займе щонайменше десять хвилин, якщо не ловитимуть гав, а то й цілу чверть години.

Досягши контори "Марконі", я тулився до стіни, щоб мене не помітили з вікон. Вулиця була порожня, кафе "Старий дуб" уже зачинили. Крізь вітрину я бачив, як огрядна офіціантка стомлено зсовувала важкі дубові стільці до столів.

Маленьке чорне авто стояло на обочині. Я глипнув на нього й здивовано зупинився. Чому ж не сказав Лоджу, кого нагадує мені хрипкий голос? Угледівши машину за двадцять ярдів від дверей контори "Марконі", вирішив поквитатися: підняв капот, зняв розподільник, висмикнув дріт і поклав до кишені. Містеру Тіверіджу тепер не вдасться вислизнути!

У конторі не було світла, на інших поверхах — теж. Лиш неонова вивіска "Л. С. Перт" вперто блимала кожні дві-три секунди, осяваючи порожню вулицю. Єдиним гравцем був я.

Підійшовши до вікна, я зігнувся в три погибелі й прошмигнув попід ним, тулячись до стіни. Вхідні двері легко піддалися. Опинившись у холі, не зачиняв їх. Тиша гнітила й відлякувала, і пойнятий страхом, я мало не втік, щоб дожидатися поліції.

Та, обережно ступаючи, перетнув хол і припав вухом до кімнати Філдера. Тихо. Потягнув двері й зазирнув. Порожньо й чисто прибрано. Тоді метнувся до дверей ліворуч, де Меріголд цілими днями чаклувала над апаратами. Слабке дзижчання мікрофонів... Я зайшов. Червона цятка жевріла на контрольному щитку, а крізь шпару в металевому корпусі мерехтіло синє світло радіоламп. Мікрофон лежав на важелі.

У мене впало серце від думки, що птах вилетів, поки я дзвонив Лоджу й добирався сюди. Але, пригадавши машину біля під'їзду, уважніше оглянув кімнату й побачив тонесенький дріт, що збігав стіною вгору й зникав у стелі.

Молячи бога, щоб старі сходинки не зарипіли, злетів по них і приклав вухо до дверей головного приміщення контори "Л. С. Перт". Прямо перед моїм носом — напис "Ласкаво просимо!".

За грубезними дверима лютий шепіт, слів не було чути, але голос такий знайомий, що я пізнав би його серед тисяч подібних.

Він був там.

Я відчув, як волосся в мене на голові настовбурчилось.

Спливло хвилин сім-вісім відтоді, як я розмовляв з Лоджем. Треба дати поліції час розшукати таксі й записати розмову, отож не слід ризикувати, не варто спиняти навісне хрипотіння. Але ж не буду я стовбичити під дверима до прибуття поліції! Я порахував до ста, і то, здавалося, були найдовші хвилини мого життя. Потім витер долоню об штани й обережно взявся за скляну клямку.

Тихенько повернув і прочинив двері на кілька дюймів. Переді мною відкрилася величезна неосвітлена кімната.

Він сидів за письмовим столом спиною до мене і, здавалося, стежив за чимось на вулиці. Неонова вивіска раз у раз спалахувала за вікном, осяваючи кімнату й ніби огортаючи його силует червоним німбом. Червоні відблиски миготіли на хромованих попільницях, блукали по закутках шаф для паперів. Ряд чорних телефонів вишикувався на письмовому столі, відбиваючись на стіні незграбною тінню. На такій відстані хрипкий голос не здавався вже страшним, хоч те, що він наказував, було жахливе й жорстоке.

Двері, певно, й не схитнули повітря, бо він і далі навіжено хрипів у мікрофон, навіть не підозрюючи, що я стою позаду.

— Вбийте його! Вбийте нарешті! Він десь у тому лісі. Стріляйте в ту тварюку! Розверніть машини й освітлюйте ліс фарами. Прочешіть посадку. Флетчере, організуйте це! Я хочу, щоб, клятий Йорк був уже мертвий. Стріляйте! Зітріть його на порох!

Він передихнув і так ковтнув повітря, що застряло йому в горлі. Потім простягнув руку до склянки з водою й одпив.

Голос Флетчера металево відбився в кімнаті: "Ніяких ознак відтоді, як він зайшов до лісу. Схоже все-таки, що вислизнув".

Хрипун аж затрясся. Шепіт став схожий на скрегіт.

— Коли втече, ви поплатитесь! Поплатитесь, я вам обіцяю! Він мусить здохнути! Робіть, що хочете, велосипедні ланцюги, кастети,— все вживайте, але розірвіть його на клапті, зітріть на порох! Якщо-зостанеться живий — нам каюк, зрозуміли? — Шепіт уже нагадував напівздушений крик.— Випустіть йому тельбухи! Роздушіть!..

Він ще довго вигадував найжорстокіші катування, поки я не збагнув, що це по суті божевільний.

Тоді рвонув двері й клацнув вимикачем.