Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Коли ми вночі поверталися додому, він плакав, як дитина. Дивак, правда?

Якраз "Чаша життя" викликала в свій час обурення читацької публіки. І передусім — сцена смерті дитини і епізод, що йшов за нею; саме через них на голову Дріффілда посипалися такі злостиві, обвинувачення. Я добре запам'ятав цей жахливий уривок. В ньому не було нічого сентиментального; він викликав у читача не сльози, але скоріше гнів від того, що маленькій дитині довелося стільки вистраждати. Мимоволі думалося: у день страшного суду богові доведеться відповідати за подібні речі. Це був дуже сильний епізод. Але якщо письменник не вигадав його, то невже він узяв з життя і наступний? Саме він обурив публіку дев'яностих років, саме його критики визнали не тільки непристойним, але й неправдоподібним. У "Чаші життя" чоловік і дружина (вже не пам'ятаю їхніх імен) — бідні люди, яким ледве вистачає на хліб, — повертаються після смерті дитини з лікарні у мебльовані кімнати і п'ють чай. Надходить вечір, вже десь біля сьомої години. Вони виснажені неймовірним тижневим напруженням і пригнічені горем. їм нічого сказати одне одному. Вони сидять у скорботному мовчанні. Минають години. Раптом дружина підводиться, йде до спальні і надягає капелюшок.

— Я йду на вулицю, — каже вона.

— Йди.

Вони живуть біля вокзалу Вікторія. Жінка йде по Бакінгем-Плас-роуд, а потім через парк. Виходить на вулицю Пікаділлі й повільно прямує до Пікаділлі-Серкус. Якийсь чоловік зустрічається з нею поглядом, зупиняється і йде слідом за нею.

— Добрий вечір, — каже він.

Вона зупиняється і всміхається йому.

— Добрий вечір.

— Ви не хотіли б чого-небудь випити? — питає він.

— Можна й випити.

Вони йдуть до таверни на одній з бокових вуличок Пікаділлі — туди, де збираються проститутки, і випивають по склянці пива. Вона базікає з незнайомим, сміється. Плете про себе якусь нісенітницю. Нарешті він питає, чи можна йому піти до неї. Вона заперечує, але каже, що вони можуть піти в готель. Вони сідають у кеб, їдуть у Блумсбері й наймають на ніч кімнату. А ранком вона сідає в омнібус, їде до Трафальгарської площі і знову переходить через парк. Коли вона приходить додому, її чоловік саме сідає снідати. Після сніданку вони йдуть до лікарні, щоб домовитися про похорон дитини.

— Скажи-но мені, Розі, — спитав я, — те, що сталося після смерті дитини, так і було насправді?

Якусь мить вона нерішуче дивилась на мене, потім її губи розцвіли чарівною і теплою посмішкою.

— Ну що ж, все це давно минуло і не має тепер ніякого значення. Я можу тобі сказати правду. Не все було точнісінько так, як він описав. Адже він нічого напевно не знав — тільки здогадувався. Мене здивувало, що йому відомо так багато: я ніколи нічого йому не розповідала.

Розі взяла сигарету, задумливо постукала нею по столу, але не запалила.

— Ми повернулися з лікарні саме так, як він описав. Йшли ми пішки — я просто не могла сісти в кеб, всередині у мене все помертвіло. Я стільки плакала, що вже не лишилося сліз. Тед намагався заспокоїти мене, але я сказала: "Ради бога, замовкни". Після цього він не вимовив більше жодного слова. У нас була квартира на Вокс-холл-Брідж-роуд, на третьому поверсі — тільки вітальня і спальня, ось чому нам довелося віддати нашу крихітку до лікарні: ми не мали змоги доглянути її як слід у мебльованих кімнатах. Крім того, квартирна хазяйка не хотіла, щоб хвора лишалася в її домі, і Тед сказав, що малій буде краще в лікарні. Наша хазяйка, в минулому повія, загалом була непогана жінка, і Тед часто розмовляв з нею цілими годинами. Почувши, що ми прийшли, вона зайшла до нас.

— Як почуває себе дівчинка сьогодні? — спитала вона.

— Вона померла, — відповів Тед.

Я не могла вимовити жодного слова. Потім вона принесла чай. Я не хотіла нічого, але Тед присилував мене з'їсти трохи шинки. Потім я сіла біля вікна. Я навіть не повернула голови, коли хазяйка прийшла прибрати зі столу. Не хотілось ні з ким розмовляти. Тед читав книгу — вірніше, удавав, що читає, але сторінок він не перегортав, і я бачила, як на книгу капали сльози. А я весь час дивилась у вікно. Був кінець червня — це сталося двадцять восьмого, стояли довгі дні. Ми жили якраз на розі, і я дивилась, як люди заходять і виходять з пивної, як проїжджають трамваї. Мені здавалося, що день ніколи не скінчиться; нараз я помітила, що вже запала ніч. Світилися всі ліхтарі. На вулиці була сила-силенна людей. Я була страшенно втомлена, ноги — наче свинцем налиті.

— Чому ти не засвітиш газ? — спитала я Теда.

— Тобі він потрібний? — спитав він.

— Навіщо сидіти поночі, — відказала я.

Він засвітив газ. Потім запалив люльку. Я знала, що це йому допоможе. А я просто сиділа й дивилася на вулицю. Не знаю, що зі мною сталося, але я відчула: якщо й далі сидітиму вдома, то збожеволію. Мені хотілося піти кудись, де багато людей і світла. Я хотіла втекти од Теда. Ні, не те — я хотіла втекти від усього, про що думав і що почував Тед. У нас було тільки дві кімнати. Я пішла в спальню; там іще стояло дитяче ліжечко, та я навіть не глянула на нього. Я перевдягла плаття, взяла капелюшок та вуаль і вийшла до Теда.

— Я йду на вулицю, — сказала я. Тед подивився на мене. Здається, він помітив, що я надягла нове плаття, а з мого тону збагнув, що він мені непотрібний.

— Йди, — сказав він.

У книзі він примусив мене йти через парк, але насправді це було по-іншому. Я пішла в напрямку Вікторії, а потім доїхала екіпажем до Черінг-Крос. Це коштувало всього шилінг. Потім я пішла Стрендом. Перш ніж вийти з дому, я вже знала, що зроблю. Ти пам'ятаєш Гаррі Ретфорда? Так от, він грав тоді в театрі "Едельфі" на комічних ролях. Я підійшла до службового входу і послала йому свою візитну картку. Гаррі Ретфорд завжди мені подобався. Здається, він був трохи безпринципний і безладний у грошових справах, але умів добре смішити. З усіма своїми хибами він був славним хлопцем. Знаєш, його вбили на бурській війні.

— Я цього не знав. Я тільки помітив, що він раптово зник і його прізвище зійшло з театральних афіш. Я гадав, що він зайнявся бізнесом або чимсь іншим.

— Ні, він одразу ж загинув. Його вбили під Ледісмітом. Я трохи почекала, а коли він вийшов, сказала йому: — Слухай, Гаррі, давай сьогодні гульнемо. Ти нічого не маєш проти легенької вечері в "Романо"?

— Блискуча ідея. Чекай на мене тут і тільки-но вистава скінчиться, я змию грим і відразу ж вийду до тебе.

Вже від самої зустрічі з ним мені стало легше. Він грав букмекера і мав дуже смішний вигляд у картатому костюмі, циліндрі і з червоним носом — я розсміялася, дивлячись на нього. Після вистави він вийшов до мене, і ми рушили в "Романо".

— Ти хочеш їсти? — спитав він мене.

— Страшенно, — відповіла я, бо й справді хотіла їсти.

— Давай гуляти, і до біса ощадливість. Я заявив Біллу Террісу, що запрошую вечеряти свою дівчину, і витрусив з нього пару фунтів.

— Вип'ємо шампанського, — запропонувала я.

— Хай живе мадам Кліко! — вигукнув він.

Не знаю, чи доводилося тобі бувати в "Романо" за тих часів. Там було чудесно. Туди ходили всі театрали, любителі скачок, навідувались туди й дівчата з "Гейті". Це було веселе місце. А сам Романо! Гаррі був з ним знайомий, і він підійшов до нашого столу. Він так смішно розмовляв каліченою англійською мовою! Я певна, він навмисно перекручував слова, щоб люди сміялися. Коли ж хтось із його знайомих потерпав без грошей, він завжди ладен був позичити кілька фунтів.

— Як твоя маленька? — спитав Гаррі.

— Краще, — відповіла я. Я не хотіла казати йому правду. Ти ж знаєш, які чудні чоловіки — вони не розуміють деяких речей. Я знала: Гаррі жахнеться, довідавшись, що я наважилася йти вечеряти, коли моя бідна крихітка лежить мертва. Йому було б страшенно шкода і так далі, але саме цього я й не хотіла — я хотіла сміятися.

Розі нарешті запалила сигарету, яку весь час крутила пальцями.

— Знаєш, буває так, що, коли жінка народжує дитину, чоловік, не витримавши напруження, йде до іншої жінки. Коли ж вона дізнається про це (дивно, як часто це буває), то здіймає справжню веремію: це, мовляв, мерзотно зраджувати жінці саме тоді, коли вона терпить пекельні муки, це — найпаскудніший вчинок. Я завжди радила таким жінкам не клеїти дурня. Адже це зовсім не означає, що він не любить її і не страждає, це взагалі нічого не значить: просто в нього не витримують нерви. Якби він не страждав, то йому б і на думку не спало вчинити щось подібне. Мені це добре відомо, бо я сама тоді пережила таке.

Коли ми скінчили вечеряти, Гаррі спитав:

— Ну, то як?

— Що як? — перепитала я. Тоді не було дансингів, і нам нікуди було піти.

— Може, підемо до мене подивитися альбом с фотографіями? — спитав Гаррі.

— У мене немає заперечень, — відповіла я.

У нього була маленька квартирка на Черінг-Крос — усього дві кімнати з ванною і кухонькою. Ми поїхали до нього, і я лишилася там на ніч.

Коли наступного ранку я повернулася додому, Тед саме сів снідати. Я поклала зробити так: коли він щось скаже, я йому не змовчу. Хай буде, що буде! Мені вже доводилося заробляти собі на життя, я не боялася цього. Хай він скаже мені хоч одне різке слово, я враз позбираю свої речі і тієї ж миті піду від нього. Але він тільки подивився на мене.

— Ти прийшла вчасно, — сказав він. — Я якраз хотів з'їсти твою сосиску.

Я сіла за стіл і налила йому чаю. А він знову взявся за газету. Поснідавши, ми пішли до лікарні. Він ніколи не питав мене, де я була. Не знаю, що в нього було на думці, але поводився він зі мною дуже лагідно. Настрій у мене був страшенно пригнічений, і він робив усе, щоб полегшити мої страждання.

— Що ти подумала, прочитавши книгу? — спитав я.

— Я була вражена. Виявляється, він прекрасно знав, що сталося тієї ночі. Та ще більше мене вразило, що він описав усе це. Ви, письменники, дивні люди.

Цієї миті задеренчав телефон. Розі зняла трубку.

— Містер Вануцці, як це мило, що ви подзвонили мені! О, я почуваю себе чудово. Я цілком здорова, дякую. Ну, прекрасна і здорова, якщо вам так більше подобається. В моєму віці не відмовляються від жодного компліменту.

Вона поринула в розмову, яка, судячи по тону, носила жартівливий і навіть грайливий характер. Я не дуже прислухався до неї, а коли помітив, що вона затягується, почав міркувати про письменницьке життя.