Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Вона читала книгу. Очевидно, всі у "Ведмеді й ключі" цікавилися літературою. Вона байдуже поглянула на мене, коли Кеті пояснила, що мене не задовольняє сьомий номер.

— Покажи йому п'ятий, — сказала вона.

Я почав відчувати, що повівся трохи необачно, зарозуміло відмовившись від запрошення місіс Дріффілд, а пізніше легковажно відхиливши мудру пропозицію Роя оселитися в "Морському". Кеті знову пішла зі мною нагору і завела в більшу кімнату, що виходила вікнами на Хай-стріт. Більша її частина була зайнята двоспальним ліжком. Вікна, напевно, не відчинялися цілий місяць.

Я сказав, що це мене влаштовує, і спитав про обід.

— Ви можете одержати все, що завгодно, — сказала Кеті. — У нас тут нічого немає, але я можу збігати і принести.

Знаючи англійські сільські готелі, я замовив відбивну котлету. Потім вийшов прогулятися. Дійшовши до берега, я побачив нову еспланаду, а там, де було незахищене од вітру поле, — стояв ряд бунгало і вілл. Але вони були такі злиденні і брудні, що я подумав: минуло стільки років, а мрія лорда Джорджа перетворити Блекстейбл на модний морський курорт так і не здійснилася. Відставний офіцер і дві старі леді гуляли по розбитому асфальту. Було неймовірно нудно: дув холодний вітер, а з-під моря сіялася дрібна мряка.

Я повернув до міста. Тут, на площі між "Ведмедем і ключем" та "Герцогом Кентським", незважаючи на негоду, стояли купками люди; їхні очі були такі ж блідо-голубі, а широкі вилиці такого ж густо-червоного кольору, як колись у батьків. Дивно було бачити, що дехто з моряків у синіх фуфайках все ще носять маленькі золоті кільця у вухах — і не тільки старі, але й хлопці, які навряд чи досягли повноліття. Я побрів вулицею. Банк був перебудований, а магазин канцелярського приладдя, де я купував папір і віск, щоб робити відбитки з чавунних дощок на старих будівлях разом з маловідомим письменником, якого випадково зустрів колись, — зовсім не змінився; були тут два чи три кінотеатри; їх крикливі афіші враз надали акуратній вуличці розпусного вигляду, і вона стала схожою на респектабельну підстаркувату жінку, що випила трохи більше, ніж слід.

У величезній кімнаті, в якій я обідав один за столом, накритим на шість персон, було холодно і похмуро. Прислужувала мені охайна Кеті. Я спитав, чи можна запалити камін.

— В червні не можна, — відказала вона. — Ми не палимо камінів після квітня.

— Я заплачу за це, — наполягав я.

— В червні не можна. В жовтні — будь ласка, але не в червні.

Закінчивши обід, я вийшов у бар випити скляночку портвейну.

— У вас тут тихо, — звернувся я до коротко підстриженої буфетниці.

— Тихо, — відповіла вона.

— Здавалося б, у такий вечір тут повинна бути безліч людей.

Тут через задні двері ввійшов товстий червонопикий чоловік із стриженою сивою головою. Мабуть, це був мій господар.

Містер Брентфорд? — спитав я.

— Так, це я.

— Я знав вашого батька. Чи не вип'єте зі мною склянку вина?

Я назвав йому своє прізвище, яке в дні мого дитинства було відоме в Блекстейблі краще за будь-яке інше, але з деяким розчаруванням побачив, що воно не знайшло жодного відгуку в його пам'яті. Однак від склянки вина він не відмовився.

— Приїхали сюди в справах? — поцікавився Брентфорд. — У нас буває дуже мало комівояжерів. Ми завжди раді допомогти їм, чим можемо.

Я сказав, що приїхав зустрітися з місіс Дріффілд, давши йому змогу роздумувати: з якою метою.

— Мені довелося багато разів бачити старого, — заявив містер Брентфорд. — Він охоче навідувався сюди, щоб випити кухоль пива. Майте на увазі, я не кажу, що він коли-небудь напивався, просто полюбляв сидіти в барі і балакати. Їй-богу, він міг говорити цілу годину — байдуже з ким. Місіс Дріффілд не дуже-то подобалося, що він ходить до нас. Він зникав з дому, не сказавши нікому жодного слова, і шкандибав сюди. Знаєте, для людини його віку це була не така вже й легка прогулянка. Певна річ, коли дома помічали, що він десь подівся, місіс Дріффілд уже знала, де він, відразу ж дзвонила по телефону і питала, чи він тут. Потім вона приїздила в автомобілі, заходила в готель і розшукувала мою дружину. "Підіть і приведіть його, місіс Брентфорд, — казала вона в таких випадках. — Я не люблю заходити в бар, де вештається всякий люд". Тоді місіс Брентфорд приходила сюди і говорила: "Ну, містер Дріффілд, місіс Дріффілд приїхала за вами на машині, тому краще б ви допивали своє пиво і їхали з нею додому". Він завжди просив місіс Брентфорд не казати, що він тут, коли дзвонитиме місіс Дріффілд, але, певна річ, ми не могли цього зробити. Він був старою людиною, і ми не хотіли брати на себе відповідальність. Він народився тут, і, знаєте, його перша дружина була теж з Блекстейбла. Вона вже давно померла. Я ніколи її не бачив. Дивакуватий був старий, але зовсім не чванливий. Мені казали, що його дуже високо цінували там, у Лондоні, а коли він помер — про нього писали в усіх газетах, та ви ніколи б не подумали про це, розмовляючи з ним. Здавалося, що він просто ніхто — як ви чи я. Звичайно, ми завжди намагалися посадити його якнайзручніше; ми пропонували йому крісло. Так ні — йому хотілося сидіти тільки за шинквасом: він казав, що любить відчувати під ногами перекладинку. Мені чомусь здається, що тут він був щасливіший, ніж деінде. Він завжди говорив, що любить бар. Він казав, що тут можна вивчати життя. І ще він казав, що завжди любив життя. Оригінальна він був людина. Нагадував мені батька, з тією лише різницею, що мій старий ніколи в житті не прочитав жодної книги. Батько щодня випивав пляшку французького коньяку і помер у сімдесят вісім років; його остання хвороба була також першою. Я дуже нудьгував за старим Дріффілдом, коли його не стало. Цими днями я навіть говорив місіс Брентфорд, що хотів би колись почитати хоч одну з його книг, кажуть, він написав кілька про наш край.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ранок був холодний і вологий, але без дощу. Я вирішив прогулятися по Хай-стріт до будинку вікарія. Я пізнавав знайомі прізвища над крамницями: Генни, Кемпи, Кобби, Іггалдени — споконвічні кентські прізвища. Але жодної знайомої людини. Я почував себе привидом, що йде вулицею, на якій колись знав майже кожного, принаймні в обличчя. Раптом повз мене прогуркотів дуже обшарпаний маленький автомобіль; він зупинився і дав задній хід; я побачив, що хтось допитливо придивляється до мене. Товстий і високий літній чоловік виліз з машини.

— Ви часом не Віллі Ешенден? — спитав він.

Тільки тоді я впізнав його. Це був лікарів син — ми разом ходили до школи, разом переходили з класу в клас; я знав, що він успадкував батькову спеціальність.

— Привіт! — вигукнув він. — Як ся маєш? А я саме їздив до будинку вікарія, відвідав онука. Знаєш, там тепер підготовча школа. Він ходить у перший клас.

Мій приятель був погано й неохайно вдягнений, але мав красиву голову. Замолоду він, очевидно, був надзвичайно вродливий: Дивно, що я не помічав цього.

— Ти вже дід?— запитав я.

— Навіть тричі, — засміявся він.

Це мене вразило. Він пожив, бачив світ; ставши дорослою людиною, одружився, завів дітей, а тепер вже і вони, в свою чергу, мають дітей; видно було, він усе життя працював, терпів злидні. В манерах його були властиві усім сільським лікарям грубувата прямота, добродушність і єлейність. Його життя закінчилося. В моїй голові було безліч планів нових книг і п'єс, вона була повна задумів, я почував, що в мене попереду ще багато роботи і радощів; і все ж для інших я, мабуть, здавався таким самим старим, яким він здавався мені.

Я був настільки схвильований, що навіть не насмілився спитати про його братів, що з ними грався в дитинстві, або про старих друзів, з якими колись був близький; після кількох безглуздих реплік ми розійшлися. Я пішов далі, до будинку вікарія — простого, недоладно збудованого будинку, надто віддаленого від центру для теперішнього священика, який ставився до своїх обов'язків серйозніше, ніж мій дядько, та й надто дорогого, як на сьогоднішнє життя. Оточений зеленими газонами будинок стояв у великому саду. На будинку висіла велика квадратна дошка, вона проголошувала, що тут міститься підготовча школа для синів джентльменів чи сповіщала ім'я та вчені звання директора школи. Я зазирнув через огорожу; сад був занедбаний, а ставок, у якому я колись ловив пліточок, замулений. Пасторські землі були розбиті на будівельні ділянки. Тут-таки простяглися ряди маленьких цегляних будинків, до яких вели погані вибоїсті дороги. Я йшов уздовж Джой-Лейн; бунгало ганками дивилися на море; старий будинок застави був перетворений на чайну.

Я обходив усе місто. Безліч маленьких жовтих будинків утворювали цілі вулиці, але я не міг збагнути, хто тут живе, бо навколо не було видно жодної душі. Потім пішов у гавань. Вона була порожня, тільки одне торговельне судно стояло трохи віддалік од пристані. Двоє-троє моряків сиділи під стіною пакгауза; коли я проходив мимо, вони витріщилися на мене. Вугільники більше не заходили в Блекстейбл.

Настав час вирушати у Ферн-Корт, і я повернув назад до "Ведмедя й ключа". Хазяїн сказав, що в нього є "даймлер", і я заздалегідь домовився, що він відвезе мене туди на другий сніданок. Коли я підійшов, машина вже стояла біля дверей — невеличке двомісне авто, таке старе, якого я ще ніколи не бачив. Воно пересувалося зі скрипом, гуркотом і торохтінням, такими різкими ривками, що я вже й не сподівався дістатися до місця. Але дивне диво! Машина пахнула точнісінько так, як стара коляска, яку мій дядько наймав кожного недільного ранку, щоб їхати до церкви. Від неї йшов гострий дух конюшні й затхлої соломи. Я марно намагався збагнути, чому через стільки років автомобіль має такий самий запах. Ніщо так не оживляє минуле, як запахи, і, неуважний до місцевості, через яку котив мене цей дивовижний екіпаж, я знову побачив себе маленьким хлопчиком на передньому сидінні; поряд зі мною лежала таця для причастя, а напроти сиділи тітка — у чорному шовковому плащі й маленькому капелюшку з пером (від неї долітав слабкий аромат чистої білизни та одеколону) — і дядько в сутані, з широкою стрічкою рубчатого шовку навколо неосяжної талії, з золотим хрестом на золотому ланцюжку, що звисав на живіт.

— Гляди мені, Віллі, поводься сьогодні як слід.