Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Він перебив мене: "Я одержав листа з останньою поштою. Вона втекла з лордом Джорджем Кемпом".

Мені перехопило подих, але я не вимовив і слова. Місіс Треффорд зиркнула на мене.

— "Хто такий лорд Джордж Кемп?" — "Він із Блекстейбла", — відповів Дріффілд. Я майже не мав часу ні роздуми і вирішив бути відвертим. "Ви щасливо здихалися її", — сказав я. "Олгуде!" — вигукнув він. Я зупинився і поклав йому руку на плече, "Ви повинні дізнатися, що вона зраджувала вас з усіма вашими друзями. Її поведінка була скандальна. Мій любий Едварде, давайте дивитися фактам в обличчя: ваша дружина була не більше, не менше, як звичайнісінька повія". Він вирвав свою руку з моєї і заревів, як орангутанг у лісах Борнео, коли у нього забирають кокосовий горіх, і перш ніж я встиг зупинити його, він утік. Я був ошелешений до краю і лише остовпіло слухав його лемент і швидкі кроки.

— Не слід було відпускати його, — сказала місіс Бартон Треффорд. — В такому стані він міг кинутися Темзу.

— Я теж подумав про це, але помітив, що він побіг не в напрямку ріки, а поринув у лабіринт навколишніх злиденних вулиць. Я також пригадав, що немає прикладу в історії літератури, коли письменник накладав на себе руки в процесі написання літературного твору. Хоч які були його гризоти, він не в силі покинути нащадкам недовершений опус.

Я був вражений, приголомшений і збентежений, до того ж іще й стурбований, бо не міг збагнути, чому місіс Треффорд викликала мене. Ми були дуже мало знайомі, щоб вона могла догадатися, який інтерес становитиме для мене ця історія; та й навряд чи вона б потурбувалася, щоб я почув цю новину.

— Бідний Едвард, — зітхнула вона. — Звісно, ніхто не заперечуватиме, що йому просто пощастило, але боюся він візьме це надто близько до серця. Однак він не вчинив ніякої дурниці. — Місіс Бартон Треффорд обернулася до мене. — Як тільки містер Ньютон розповів нам про це, я пішла на Лімпус-роуд. Едварда не було вдома, але покоївка сказала, що він тільки-но вийшов; значить, він приходив додому після того, як утік від Олгуда. Ви, мабуть, зацікавились, чому я попросила вас прийти сюди?

Я мовчав, чекаючи, що вона скаже далі.

— Вперше ви познайомились з Дріффілдами в Блекстейблі, правда? Скажіть нам, будь ласка, хто такий цей лорд Джордж Кемп? Едвард сказав, що він із Блекстейбла.

— Він середнього віку. У нього дружина і двоє синів. Їм стільки ж років, скільки мені.

— Але я ніяк не второпаю, хто він такий. Не можу знайти його ні в довіднику "Хто є хто", ні в Дебре.

Я мало не розсміявся.

— О, насправді він не лорд. Він місцевий торговець вугіллям. Його називають лорд Джордж Блекстейблський за поважний вигляд.

— Суть сільського гумору здебільшого незрозуміла для необізнаних, — виголосив Олгуд Ньютон.

— Ми повинні допомогти нашому любому Едвардові всіма можливими засобами, — сказала місіс Бартон Треффорд. Її очі задумливо спинилися на мені. — Якщо цей Кемп утік з Розі Дріффілд, він повинен був кинути власну дружину.

— Мабуть, що так, — відповів я.

— Чи не зробите ви нам послугу?

— Якщо зможу.

— Може, ви поїхали б до Блекстейбла і довідалися точно, що сталося? Гадаю, нам слід було б налагодити зв'язок з дружиною цієї людини,

Я не любив втручатися в чужі справи.

— Не знаю, як це зробити, — заперечив я.

— Ви не могли б побачитися з нею?

— Ні, не міг би.

Якщо місіс Бартон Треффорд в душі і розцінила мою відповідь як нечемну, вона лише злегка посміхнулася.

— В усякому разі, з цим можна почекати. Найголовніше зараз — це поїхати і дізнатися про цього Кемпа. Я спробую побачити сьогодні ввечері Едварда. Не можу примиритися з думкою, що він лишається один у такому страхітливому домі. Ми з Бартоном вирішили поселити його тут. У нас є вільна кімната, і я зроблю все, щоб він міг працювати тут. Ви згодні, що тут йому найкраще, Олгуде?

— Цілком.

— І чому б то йому не залишитися тут на довше принаймні на кілька тижнів? А згодом він може поїхати з нами на дачу. Ми збираємось у Бретань. Я певна що йому там сподобається. Це буде для нього повна зміна обстановки.

— Головне зараз полягає в тому, — сказав Бартон Треффорд, поглядаючи на мене майже так само приязне як і його дружина, — чи поїде цей молодий костоправ до Блекстейбла і чи розвідає все, що можливо. Ми повні ні знати, що до чого. Для нас це просто необхідно.

Бартон Треффорд намагався спокутувати свій інтерес до археології невимушеними манерами і жартівливою, навіть вульгарною мовою.

— Він не може відмовитись, — почала його дружина звертаючи на мене ніжний благальний погляд. — Ви не відмовитесь, правда? Це так важливо, і ви єдиний можете нам допомогти.

Певна річ, вона цього не знала, але мені не менш за неї кортіло довідатися, що і як сталося; вона не знала, який нестерпний біль краяв моє серце.

— Я не можу до суботи вирватися з лікарні, — сказав я.

— То їдьте в суботу. Це дуже люб'язно з вашого боку. Всі Едвардові друзі будуть вам вдячні. Коли ви повернетесь?

— Мені треба бути в Лондоні в понеділок уранці.

— Тоді приходьте до мене вдень випити чаю. Я нетерпляче чекатиму вас. Ну, дякувати богові, тут yce владнано. А зараз треба якось упіймати Едварда.

Я зрозумів, що можу йти. Олгуд Ньютон теж розпрощався і пішов разом зі мною вниз сходами.

— Наша Ізабелла має сьогодні вигляд Катерини Арагонської, що, я вважаю, дуже їй до лиця, — пробурмотів він, коли двері за нами зачинилися,—— Чарівна жінка, а серце в неї — чисте золото Venus toute entière à sa proie àttacheè .

Я не зрозумів значення його слів, бо те, що я розповів про місіс Бартон Треффорд, стало відомо мені значно пізніше. Але я відчув, що він говорить про неї щось украй зле і, мабуть, єхидне. Тому я хихикнув.

— Сподіваюсь, ваша юність схиляється до того засобу сполучення, який моя люба Діззі назвала під сердиту руку гондолою Лондона?

— Я збираюся їхати конкою, — відповів я.

— Он як! Якби ви мали намір їхати в екіпажі, я б попросив вашої ласки підвезти мене; якщо ж ви плануєте скористатися таким вульгарним засобом пересування, який я за старим звичаєм називаю омнібусом, я доправлю своє опасисте тіло у візничій кареті.

Він зробив знак візникові і простягнув мені два в'ялих пальці.

— Я приїду в понеділок, щоб дізнатися про наслідки того, що дорогий Генрі назвав би вельми делікатною місією.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Та минуло багато років, перш ніж я знову зустрівся з Олгудом Ньютоном.

По приїзді у Блекстейбл я одержав листа від місіс Треффорд (яка про всякий випадок записала мою тамтешню адресу). Обіцяючи пояснити причину при побаченні, вона просила не приходити до неї на квартиру, а зустріти її о шостій годині в залі першого класу на вокзалі Вікторія. Отож, як тільки мені пощастило звільнитися в той понеділок у лікарні, я рушив туди і майже зразу побачив її. Вона швидко підійшла до мене своєю легкою ходою.

— Ну, які у вас новини? Давайте сядемо десь у затишному кутку.

Ми знайшли зручне місце.

— Мушу пояснити, чому я попросила вас прийти сюди, — сказала вона. — У нас живе Едвард Дріффілд. Спершу він не хотів переходити, та врешті я переконала його. Але він збуджений, знервований, хворий. Я боялася, щоб він часом не побачив вас.

Я розповів місіс Дріффілд основні факти. Вона слухала дуже уважно, інколи хитала головою. Але хіба могла вона зрозуміти, яка у Блекстейблі знялася буча? Місто було само не своє від збудження. Нічого подібного не траплялося там уже багато років, і всі тільки про це й говорили. Лорд Джордж Кемп зник. За тиждень до цього він оголосив, що має їхати до Лондона в справах, а ще через два дні об'явили про його банкрутство Виявилося, що афера з будівництвом закінчилася невдачею, спроби перетворити Блекстейбл на модний курорт не знайшли підтримки, і йому довелося позичати гроші де тільки можна. Найрізноманітніші чутки ходили по місту. Маленькі люди, які довірили йому свої заощадження, стали перед загрозою втратити все, що мали Я не знав подробиць, бо ні дядько, ні тітка не розумілися на цих справах; у мене теж не вистачало знань, щоб збагнути те, про що говорили люди. Але на будинок Джорджа Кемпа було накладено арешт, оголосили також про розпродаж меблів. Дружина лишилася без жодного пенні. Обидва сини, хлопці віком двадцяти й двадцяти одного року, займалися торгівлею вугілля, і їх теж зачепила ця катастрофа. Джордж Кемп утік, прихопивши всю готівку — казали, щось близько тисячі п'ятисот фунтів. Але хто міг знати точно? Було відомо, що віддали наказ про його арешт. Вважали, що він утік за кордон, дехто твердив, що Кемп подався до Австралії, дехто — до Канади.

— Сподіваюсь, його впіймають, — говорив мій дядько. — Він заслужив довічну каторгу.

Обурювалися геть усі. Люди не могли йому вибачити того, що він завжди галасував і кипів завзяттям, насміхався над ними, поїв їх, влаштовував прийоми, їздив тільки в екіпажі і по-молодецькому зсував набакир свій коричневий котелок. Але про найгірше розповів моєму дядькові після недільної служби церковний староста. Виявляється, останні два роки лорд Джордж майже; щотижня зустрічався з Розі Дріффілд у Гавершемі, і вони разом проводили ніч у трактирі. Його власник вклав гроші в одне з фантастичних підприємств лорда Джорджа і, зміркувавши, що втратив їх, розповів про ці зустрічі. Він міг би стерпіти, якби лорд Джордж не обдурив його — тут уже пробачте!

— Гадаю, вони втекли разом, — сказав дядько.

— Це мене не здивувало б, — відповів церковний староста. Після вечері, доки служниця прибирала зі столу, я пішов на кухню побалакати з Мері-Енн. Вона ходила до церкви і теж чула цю історію. Навряд чи парафіяни уважно слухали того дня дядькову проповідь.

— Вікарій твердить, що вони втекли разом, — мовив я, жодним словом не натякнувши про те, що знав.

— Ну, звичайно ж, — відповіла Мері-Енн. — Він був єдиний чоловік, якого вона по-справжньому кохала. Варто йому було поворухнути мізинцем, і вона покинула б кого завгодно.

Я потупив очі. Я страшенно страждав від гіркого почуття образи і дуже сердився на Розі: вже надто вона погано повелася зі мною.

— Мабуть, ми вже ніколи не побачимо її, — мовив я. Слова ці краяли мені серце.

— Я теж так гадаю, — весело відказала Мері-Енн.

Коли я розповів місіс Бартон Треффорд усе, що, на мою думку, їй слід було знати, вона зітхнула.