Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Було це в Нью-Йорку, куди я приїхав з приводу постановки своєї п'єси. Про моє прибуття розголосив усім і кожному енергійний агент по рекламі власника театру. Адреса була написана знайомим почерком, але я ніяк не міг пригадати, чий він. Почерк був крупний, круглий, твердий, але водночас належав неосвіченій людині. Він був настільки знайомий, що я навіть розгнівався, бо не міг згадати, чия це рука. Найпростіше було б відразу прочитати листа, але замість цього я дивився на конверт і сушив собі голову. Є почерки, яких я не можу бачити без жаху, а деякі листи мають такий нудний вигляд, що я не здатен примусити себе відкрити їх протягом цілого тижня. Коли ж нарешті я одкрив і прочитав листа, мене огорнуло дивне почуття. Лист починався якось незвично:

"Я тільки-но дізналася, що Ви в Нью-Йорку, і мені захотілося знову побачити Вас. Я більше не живу в Нью-Йорку, але Йонкерс зовсім близько, і, якщо у Вас є машина, ви доберетеся за півгодини. Я знаю, що ви дуже зайняті — тому самі вибирайте час. І хоч з нашої останньої зустрічі минуло багато років, сподіваюся, Ви не забули свого старого друга.

Розі Іггалден (колишньої Дріффілд)"

Я глянув на адресу. "Олбемарл" — певно, назва готелю або житлового будинку. Потім ішла назва вулиці і "Йонкерс". Я здригнувся. Протягом минулих років я інколи згадував про Розі, але пізніше запевнив себе, що вона, очевидно, померла. На якусь мить мене збило з пантелику прізвище. Чому Іггалден, а не Кемп? Потім мені спало на думку, що вони взяли це прізвище, — теж кентське, — коли втекли з Англії. Моїм першим імпульсом було відмовитися від зустрічі під якимось приводом — мене завжди лякає зустріч з людьми, яких я давно не бачив; потім мене охопила цікавість. Хотілось побачити, як вона виглядає, і дізнатися, що з нею сталося. Я мав намір провести уік-енд в Доббс-Феррі, до якого можна дістатися тільки через Йонкерс. Отож я відповів, що приїду наступної суботи десь о четвертій годині.

Олбемарл виявився великим, порівняно новим житловим будинком, населеним, здавалося, досить заможними мешканцями. Негр-швейцар в уніформі назвав комусь по телефону моє прізвище, інший негр підняв мене ліфтом. Я страшенно нервував. Двері мені відчинила покоївка-мулатка.

— Заходьте, будь ласка, — мовила вона. — Місіс Іггалден чекає на вас.

Вона завела мене до вітальні, яка водночас правила за їдальню: в одному кінці стояв різьблений дубовий квадратний стіл, столик-буфет і чотири стільці того стилю, який фабриканти з Грент-Репідс неодмінно віднесли б до епохи Якова І. Але другий кінець кімнати був умебльований в стилі Людовіка XV: позолота, оббивка блідо-голубого кольору, кілька маленьких столиків з багатою різьбою і позолотою, на яких стояли оздоблені бронзою севрські вази й голі бронзові дами в драпрі, що розвівалося, ніби під поривами штормового вітру, і одночасно хитро маскувало саме ті частини тіла, ховати які вимагала пристойність. Кожна з них у грайливо простягнутій руці тримала електричну лампочку. Грамофон, схожий на позолочений портшез і оздоблений зображеннями придворних та їхніх дам з картин Ватто, був найбільший з тих, які мені коли-небудь доводилося бачити на вітрині магазину.

Після того, як я почекав майже п'ять хвилин, двері відчинилися і швидким кроком увійшла Розі. Вона простягнула мені обидві руки.

— Оце сюрприз, — вигукнула вона.—Не хочеться думати, скільки років минуло відтоді, як ми бачилися востаннє. Пробач, будь ласка. — Вона підійшла до дверей і гукнула: — Джессі, принесіть чай. Тільки глядіть, щоб вода добре закипіла. — Потім, підійшовши до мене:— Ти ніколи не повіриш, скільки клопоту я маю, щоб привчити цю дівчину готувати чай так, як треба.

Розі було щонайменше сімдесят. На ній було дуже модне і дуже коротке зелене шифонове плаття без рукавів з квадратним вирізом на шиї. Воно облягало тіло, як тісна рукавичка. Поглянувши на її талію, я зрозумів, що вона носить корсет. Нігті в неї були криваво-червоні, а брови вискубані. Вона була товста і мала подвійне підборіддя; шкіра на грудях, хоч Розі й напудрила її, була червона, обличчя — теж червоне. Але вона мала здоровий вигляд і енергія з неї била ключем. І досі густе, але зовсім біле волосся було коротко підстрижене й старанно завите. Замолоду вона мала м'яке і кучеряве од природи волосся; ця жорстка, ніби щойно зроблена, зачіска, здавалось, найбільше змінювала її. Єдине, що лишилося незмінним, — це її дитяча, лукава й мила усмішка. Її нерівні і неправильної форми зуби ніколи не були надто гарні, але зараз їх замінив ряд рівненьких сніжно-білих зубів. Очевидно, подумав я, вони найкращі з тих, які можна придбати за гроші.

Покоївка принесла чай, маленькі сендвічі, печиво і цукерки, а також маленькі ножі й виделки і мініатюрні серветки. Все це було дуже чисте й гарне.

— Єдине, без чого я не можу жити, це чай, — промовила Розі, намазуючи маслом свіжу булочку. — Це моя найулюбленіша страва, хоч я добре знаю, що вона мені не йде на користь. Мій лікар весь час говорить: "Місіс Іггалден, вам ніколи не вдасться схуднути, якщо ви споживатимете стільки печива за чаєм". — Вона посміхнулася мені, і я зненацька помітив, що, незважаючи на завите волосся, на пудру й опасисте тіло, Розі зовсім не змінилася. — Але я завжди кажу собі, що трохи смачненького не може заподіяти шкоди.

З нею завжди було легко розмовляти. Скоро ми балакали так, ніби лише тиждень тому бачилися востаннє.

— Тебе здивував мій лист? Я підписалася старим прізвищем, щоб ти здогадався, від кого він. В Америці ми прибрали прізвище Іггалден. У Джорджа були деякі неприємності, коли він покинув Блекстейбл, — ти, мабуть, чув про це, — і тому він вирішив розпочати життя у новій країні під новим ім'ям. Ти мене розумієш?

Я злегка кивнув.

— Бідний Джордж, він помер десять років тому.

— Дуже шкода.

— О, він уже дійшов похилого віку. Йому було за сімдесят, але виглядав він куди молодшим. Для мене це був страшенний удар. Жодна жінка не може мріяти про кращого чоловіка. Я не чула від нього жодного різкого слова з дня одруження аж до самої смерті. І мушу сказати — він добре забезпечив мене.

— Це дуже приємно.

— Авжеж, справи в нього йшли добре. Він зайнявся тут будівництвом — йому завжди подобалася ця справа — і завів друзів у Таммані . Він часто казав, що вчинив найбільшу помилку у своєму житті, не приїхавши сюди на двадцять років раніше. Йому з першого ж дня сподобалася ця країна. У нього було багато снаги, а вона саме тут і потрібна. Він був з тих людей, яким щастить.

— Ви ніколи не їздили до Англії?

— Ні, я ніколи не мала такого бажання. Часом Джордж заводив про це розмову. Він хотів зробити коротеньку подорож, але ми так і не зібралися. Ну, а зараз, коли його вже немає серед живих, я навіть і думати про це не хочу. Мабуть, Лондон здасться мені мертвим містом після Нью-Йорка. Адже ми весь час жили тут. Я перебралася сюди з Нью-Йорка тільки після його смерті.

— А чому ти вибрала саме Йонкерс?

— Розумієш, він мені завжди подобався. Я часто говорила Джорджу, що коли ми вже підемо на спочинок, то переїдемо до Йонкерса. Він чимось нагадує мені Англію — знаєш, Мейдстоун, Ґілдфорд або якесь інше подібне до них містечко.

Я усміхнувся, добре розуміючи, що вона має на увазі. Незважаючи на трамваї і автомобілі, кіно та світлові реклами, Йонкерс з його покрученою головною вулицею нагадує маленьке англійське містечко, яке зненацька сповнилося шумом і світлом.

— Звичайно, інколи мені хотілося взнати, що діється в Блекстейблі. Мабуть, багато хто вже помер і мене теж вважають мертвою?

Тоді я не знав, що чутки про смерть Розі досягли Блекстейбла. Певно, хтось доніс звістку про смерть Джорджа Кемпа, а там її перекрутили.

— Сподіваюся, тут ніхто не знає, що ти була першою дружиною Едварда Дріффілда?

— Звісно, ні. Якби вони дізналися, я б не могла спекатися репортерів. Знаєш, інколи мені важко було втриматися від сміху, коли, граючи десь у бридж, я чула розмови про Тедові книги. Він їм страшенно подобається тут, в Америці. Сама я зроду не ставила так високо його твори.

— Ти ніколи не була великою любителькою романів.

— Я завжди більше любила історичні книги, але зараз мені просто бракує часу для читання. Неділя для мене справжнє свято. Недільні газети тут чудові. У вас, в Англії, нема нічого подібного. Крім того, я багато граю в бридж — це, знаєш, моя пристрасть.

Я пригадав: коли ще хлопчиком я вперше познайомився з Розі, її вміння грати у карти справило на мене неабияке враження. Вона була вправний, сміливий і точний гравець — хороший партнер і небезпечний супротивник.

— Якби ти знав, яку веремію здійняли тут, коли помер Тед! Вони й раніше були про нього високої думки, але я навіть гадки не мала, що він така поважна персона. Газети тільки про нього й писали, вміщували його фотографії і знімки Ферн-Корта. До речі, він завжди говорив, що хоче пожити в цьому будинку. Але що примусило його одружитися з цією сиділкою? Я чомусь гадала, що він одружиться з місіс Бартон Треффорд. У них не було дітей, правда?

— Ні.

— Тед завжди хотів мати дітей. Для нього було важким ударом, що після першенької я не могла більше мати дітей.

— А я й не знав, що у вас колись була дитина, — здивувався я.

— Авжеж, була. Через неї Тед і одружився зі мною. Але після її народження я довго хворіла, й лікарі сказали, що більше я не зможу мати дітей. Якби вона була жива, моя маленька ластівка, я, мабуть, ніколи не втекла б із Джорджем. Їй було шість років, коли вона померла. Вона була така чудова, така гарненька — як намальована.

— Ти ніколи про неї не згадувала.

— Бо просто не могла про неї говорити. Вона захворіла на менінгіт, і ми поклали її в лікарню. Дівчинка лежала в окремій кімнаті, і нам дозволяли бути з нею. Я ніколи не забуду, що їй, бідолашній, довелося витерпіти. Вона весь час кричала й кричала, і ніхто не міг допомогти їй.

Голос Розі тремтів.

— Це її смерть Дріффілд описав у "Чаші життя"?

— Атож. Мене це завжди дивувало. Він, так само, як і я, не міг говорити про це, але зміг написати. Він нічого не пропустив, описав навіть такі подробиці, на які я тоді й уваги не звернула. Можна було подумати, що він просто безсердечний. Але це не так. Він був пригнічений не менше за мене.