Копійчаний роман - Брехт Бертольт

Тепер ти розумієш, чому я обмежую твої господарські витрати.
Він спробував поговорити по щирості з Жаком Оппером. Але той чомусь раптом став навдивовижу небагатослівний. Він тільки сухо сказав, що людина без талану для нього так само не існує, як людина без розуму. Співчуття до невдах — це слабкість.
Макхітові еллінська філософія здалася трохи надміру жорстокою.
Дарунки
У Макхіта на складах лежали ще великі запаси полотна й вовни. Незадовго перед постановою ЦЗТ припинити постачання крамниць він добув велику партію полотна, пограбувавши одну ткацьку фабрику в Уельсі, і тепер не знав де його подіти.
Газети знов рясніли повідомленнями про війну в Південній Африці. Запеклі бої точилися не тільки в Лондоні, а й у Трансваалі. Неімущі маси терпіли не тільки від зіткнення чиїхось інтересів у Лондоні,— згадаймо хоча б усіх отих Томів Смітів та Мері Свеєр, що в ці дні в розпачі Ждали товарів,— а й від зіткнення інтересів у Південній Африці.
Тут треба було знайти якусь раду.
Почали утворюватись комітети допомоги. На порятунок кинулись дами з вищого світу. Всі, від малого до великого, змагалися у завзятті. В пишних палацах і в пансіонах ніжні ручки розсмикували клапті полотна на корпію для поранених, шили сорочки, плели шкарпетки для хоробрих вояків. Слово жертва набуло нового звучання.
Макхіт послав Поллі в кілька таких комітетів. Він мав на меті знайти вигідні канали збуту для свого полотна й вовни. І Поллі просиджувала всі вечори в імпровізованих майстернях, де дами за чашкою чаю шили чоловічу білизну. У всіх були незмінно поважні обличчя, і всі розмови точилися під знаком жертви.
— Як вони зрадіють, одержавши такі гарні білі сорочки,— казали дами.
Пригладжуючи нігтем шви, вони говорили про велич Англії. І що старіші були ці дами, то кровожерніші.
— Ми занадто довго церемонилися з отими бандитами, що стріляють у спину нашим хоробрим томмі,— сказала одна літня, вельми поважна пані, що сиділа поруч Поллі.— Треба просто виловлювати їх і розстрілювати, щоб вони знали, як загризатися з нами, англійцями! Це взагалі не люди! Це дикі звірі! Ви чули, що вони затруюють колодязі? Тільки наші солдати завжди дотримують законів чесної війни; але хіба цей набрід заслуговує чесного поводження? Як ви гадаєте, люба моя?
— А як відважно йдуть в бій наші солдати! — зітхнула друга, ще старіша, у величезних окулярах.— Під градом куль вони крокують уперед, мов на параді. І життя свого нітрохи не шкодують. Кореспондент однієї газети брав у них інтерв'ю. І всі вони відповіли йому те саме: "Про себе нам байдуже, аби тільки Англія могла з гордістю дивитися на нас".
— Вони виконують свій обов'язок,— суворо сказала перша дама,— виконуймо ж і ми свій!
І голки замигтіли ще швидше.
Дві молоденькі дівчини раптом чомусь захихотіли. Спаленівши, вони намагалися не дивитись одна на одну, щоб не пирснути на всю кімнату. їхні матері насварились на них.
Ще одна панночка, старша, років двадцяти, спокійно сказала:
— Як почитаєш у газетах, що там робиться на війні, та згадаєш тих вродливих юнаків у солдатській формі, то ніщо вже не тішить.
Обидві молоденькі дівчини таки пирснули. Вони ні на мить не припиняли боротьби зі своєю легковажністю, розпачливо давилися, корчиди поважні гримаси; їх аж трусило, аж судомило від зусиль стримувати сміх.
Однамолода дама зглянулась на них:
— Ви знаєте,—■• підняла вона нову тему,— я як побачу наших відважних томмі у їхніх пропотілих, обшарпаних мундирах та як подумаю про страшні бої й злигодні, що їм довелося зазнати, то ладна їх усіх цілувати, отаких як є, невмитих, пропотілих, скривавлених! Слово честі!
Поллі скоса зиркнула на неї.
"Як правильно каже тато,— подумала вона, схиливши кругленьке личко нижче над шиттям,— що після перемог треба посилати по милостиню обдертих, нужденних, покалічених солдатів, а після поразок — чепурних, симпатичних. У цьому вся таємниця".
Потім розмова зійшла на дарунки.
Дами посилали на фронт маленькі пакуночки з куривом, шоколадом і листами, перев'язані гарненькими бузковими й рожевими стьожечками.
— Найбільше тютюну на шилінг можна купити в Аарона на Міллер-стріт,— із запалом розповідала одна з дівчат.— Може, він і не дуже добрий, але ж їм байдуже, їм аби більше, так усі кажуть.
Солдати присилали листи з подяками, і панночки показували ті листи всім. Вони були витримані у вельми піднесеному тоні, і в них траплялися чарівні орфографічні помилки.
— Шкода, що не можна посилати листів разом із сорочками та шкарпетками,— сказала та дівчина, що купувала тютюн на Міллер-стріт.— Так було б куди цікавіше.
Старенька "в окулярах раптом обернулась до Поллі й прошамотіла:
— Як подумаю, що оце сніжно-біле англійське полотно скоро почервоніє від крові британського юнака, то я ладна тих нелюдів своїми руками душити!
Голос її аж тремтів від люті.
Поллі злякано глянула на літню даму. її зсохла рука з голкою трусилася, нижня щелепа безсило відвисла. Поллі занудило, і їй довелось вийти. Дами забідкались, заохкали.
— Вона при надії,— перебіг поміж них шепіт.
Коли Поллі, ще трохи бліда, вернулась до кімнати й мовчки підсіла до гуртка кровожерливих швачок, одна
8 них, глянувши на неї великими, лагідними, мов у корови, очима, сказала:
— Хай бог пошле вам хлопчика. Англії потрібні чоловіки!
Потім виникла ще інша тема. Озвалась гладка дама в квітчастому шовковому платті (всі знали, що її чоловік адмірал):
— А поведінка нижчих верств гідна подиву. Я записана ще в одному комітеті, ми там скубемо корпію. Приходьте й ви до нас. Там дуже приємне товариство. Так ось, минулого вівторка приходить до нас одна проста жінка — по ній добре видно, що в неї вдома не щодня є кусень чорного хліба,— й приносить чисто випрану, латану-перела-тану сорочку. Каже, в її чоловіка є ще дві, а вона читала, що на війні багато тяжкопоранених. Коли я розповіла про цей випадок чоловікові, він сказав: "Оце справжня британська мати! В такої не одна герцогиня могла б повчитись!"
І вона гордо обвела очима всіх довкола.
— Кожний на своєму посту і кожний по своїй змозі! — суворо промовила вельможна бабуся обік Поллі.
Персик могла потішити свого чоловіка звісткою, що вона дістала запрошення в цілий ряд дуже поважних домів. Він був вельми задоволений, що зміг так вигідно зіпхнути свій товар, і підохотив дружину й надалі брати активну участь у патріотичній кампанії допомоги британським воїнам.
Містер N
Зустрічаючись із містером Аароном і Опперами, Макхіт щоразу скаржився на зрадливість свого колишнього друга Блумзбері. Але він відчував, що тепер треба ще дужче підкреслювати свою залежність від Центрального закупного товариства. Особливо важко було приспати недовірливість Комерційного банку. Адже внаслідок маневру раптового припинення поставок банк потрапив цілком у руки ЦЗТ, і ні в якому разі не можна було дозволити, щоб Оппе-ри здогадалися, що це, власне, руки самого містера Макхіта.
Тому він скликав другу, суворо таємну нараду ЦЗТ. У протокол наради він був занесений як містер N. На нараді було затверджено проект витриманого в дуже чемному тоні й юридичному стилі листа до містера Макхіта, в Нанхед; у тому листі ЦЗТ коректно, але твердо заявляло, що ціни, зазначені в укладених свого часу контрактах, розглядались Товариством тільки як рекламні ціни. Запаси товарів на складах ЦЗТ останнім часом трохи вичерпались, але при першій змозі Товариство відновить постачання в достатніх масштабах — звичайно, на основі нових цін.
На загальний подив, коли все вже вирішили, десь годині
0 дев'ятій, підвівся Блумзбері й нерішуче спитав, чи такий крок не пошкодить власникам Д-крамниць.
Заперечення Блумзбері просто-таки ошелешило всіх.
Був тихий теплий вечір; учасники наради мирно сиділи навколо масивного стола. У відчинені вікна видно було освітлену газовими ліхтарями зелень каштанів по той бік вулиці.
Макхіт зразу відклав сигару і, звертаючись переважно до свого друга Блумзбері, виголосив невеличку промову, в якій підкреслив, що це справді означатиме для власників Д-крамниць тимчасові труднощі і нестатки, але всі ділові і взагалі людські успіхи грунтуються на вмінні в потрібну хвилину приносити жертви. Мовляв, падає кволий, а дужий стоїть. Так було завжди, так буде й повік. Нехай тепер власники Д-крамниць покажуть, чого вони варті.
І тут-таки наказав Фанні Крайслер якнайпильніше стежити, хто витримує це випробування, а хто ні. І для ОТариних скупників теж настала година такого вирішального іспиту.
А він, Макхіт, зі свого боку бере на себе цілковиту відповідальність за все. Кожного власника Д-крамниці, якого викине на вулицю Фанні Крайслер, викидає він сам. Хто в нього не вірить, той не може з ним працювати.
Та враз підвелась Фанні й, не дивлячись на Макхіта, сухо повідомила деякі подробиці про катастрофічне становище Д-крамниць. Адже на них просто накинули зашморг
1 жорстоко душать. Більшість їх не протримається й місяця. І вона питає себе і решту присутніх: а чи не буде крах Д-крамниць смертельним ударом і для Товариства?
Вона закінчила свій виступ словами:
— Якщо ми не придумаємо сьогодні ж таки заходів допомоги їм, катастрофа неминуча.
Макхіт відповів їй холодно і, видимо, здивовано: по-перше, краху зазнають щонайбільше власники Д-крамниць, а не самі Д-крамниці, а це різні речі; по-друге, Товариство само зараз не в такому становищі, щоб мати змогу опікуватися вдовами й сиротами. Крім того, він завжди дотримувався принципу: "Хто падав — хай падає", або навіть: "Того, хто падає,— ще й штовхни".
На цьому нарада закінчилась. Відбулася вона в суботу двадцятого вересня.
Йдучи додому, ОТара ще сердився на Макхіта за його заключний виступ. ОТару завжди дратувала Макова схильність до пози. Чого б ото заради якогось там Блумзбері прикидатись, ніби сам віриш у власні слова? А втім, Макхіт навіть у розмові віч-на-віч ніколи не скидав перед ним маски. Він ненавидів цинічну відвертість і навіть про найсумнівніші речі говорив тоном доброчесного* комерсанта. І цей тон завжди вражав соромливість ОТари.
Проте він сумлінно тримався їхньої умови і мужньо відбивав натиск своїх скупників, які знову кілька тижнів мусили сидіти без роботи — тепер уже не одержуючи платні. Товари зовсім перестали надходити до крамниць, і лист ЦЗТ, якого Макхіт мовчки передав директорам Комерційного банку, справив на них надзвичайно сильне враження.
За кілька днів усіх хазяїв Д-крамниць охопила страшенна паніка.