Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

— Ось я покажу штукенціюі Зможеш ти зрубати за три хвилини шестидюймове дерево і повалити його за вітром?

— А яке дерево?

— Яке завгодно.

— Іду в парі на п’ять доларів, що я зрубаю шестидюймову білу сосну за дві хвилини і повалю її в будь-який бік за вашим бажанням. Тільки скажіть, куди валити. Вбийте там кілок, і я вжену його в землю.

— Не думаю, щоб хтось із нашого племені мав п’ять доларів на парі. Якщо ти це зробиш, ми дамо тобі перо гранку, — відповів Маленький Бобер.

— Тільки без підпорок! — закричав Гай, намагаючись поставити якомога більше перешкод.

— Згоден, — відповів Дятел. — Я зроблю це без підпорок.

Він нагострив сокиру, краще закріпив обух, і всі три вожді пішли в ліс вибирати дерево. Вони швидко знайшли білу сосну, що мала в обсязі приблизно шість дюймів. Сему дозволили трохи розчистити довкола чагарник. Ян з Гаєм вирубали товстий кілок і почали уважно вивчати стовбур дерева. В лісі всі дерева так чи інакше нахиляються, і неважко було помітити, що це дерево злегка повернуте на південь. Вітер віяв з півночі, і через те Ян вирішив вбити кілок з північного боку.

Розкосі очиці Сема заблищали. Але Гай, що, звичайно, трохи метикував у справі рубання дерев, бурхливо запротестував:

— Тю! Та ти ж нічого не розумієш! Кожен дурень повалить дерево проти вітру. А нехай спробує під кутом. Ось як, ось!

І Гай вбив кілок з північно-західного боку.

— Тепер ми подивимось, який він мастак.

— Гаразд, подивитесь. За хвилину я почну.

Сем обійшов навколо дерева, визначив його точний нахил та силу вітру на верхівці, потім засукав рукава, скинув підтяжки і, ставши з західного боку дерева, сказав:

— Готово.

Ян звірився з годинником і крикнув:

— Починай!

Два впевнених, неквапливих удари з південного боку дерева, — і на ньому з’явилась поперечна зарубка в два дюйми завглибшки. Тоді Сем підступив на крок ближче і, переклавши сокиру 3 руки в руку, що вміють робити тільки найкращі майстри, почав робити другу зарубку дюймів на вісімнадцять нижче від першої. Жоден рух у нього не був метушливим, жоден удар не пропадав марно. Спочатку вилітали тріски дюймів по десять завдовжки, але зарубка дедалі поглиблювалась, і вони все меншали й меншали. Стовбур був уже підрубаний на три чверті своєї товщини, коли Ян вигукнув:

— Одна хвилина кінчилась!

Сем без будь-якої помітної причини припинив роботу, оперся рукою на південний бік дерева й безтурботно почав дивитись на його верхівку.

— Поспішай, Сем! Час не жде! — хвилювався його друг.

Сем нічого не відповів. Він стежив за напрямком вітру й чекав сильного пориву. Нарешті верхівка дерева хитнулась. Почувся загрозливий тріск. Сем тільки цього й чекав і для перевірки ще раз штовхнув рукою стовбур. Як тільки дерево почало хилитися, він трьома швидкими ударами прорубав усю виїмку з західного боку, лишивши тільки тридюймовий трикутничок. Центр ваги перемістився тепер на північний захід. Дерево нахилилося в цей бік, але все ще гойдалось на тоненькій ніжці. Налетів новий порив вітру, і воно з шумом упало, до кінця ввігнавши кілок у землю.

— Ура! Ура! Ура! Хвилина сорок п’ять секунд! — радісно закричав Ян.

Сем мовчав, але очі в нього були веселіші, ніж завжди.

А Гай пробурчав:

— Тю! Бачили ми такі дива!

Ян витяг з кишені рулетку й підійшов до пенька. Вимірявши його товщину, він вигукнув:

— Там, де ти перерубав — сім з половиною дюймів!

І він знов почав поздоровляти Сема, підкидаючи капелюх у повітря.

— Ну й молодець ти! Це таки справжній гранку, і кращого я не бачив.

Незважаючи на пропозицію Гая, щоб "остаточно розсудив Калеб", Сему було вручено велике орлине перо, як першому теслі серед сенгерських індійців.

XVII

СОВИ ТА ВЕЧІРНЯ ШКОЛА

Якось увечері Сем, перш ніж лягти спати, вийшов поглянути на зорі. Десь недалечко кр-ичала сова:

_ Ху-хо-ху! Хо-хо! Ху-у-у-у!

Поки він приглядався, сова безшумно вилетіла з дерев і сіла на верхівці "зачарованого стовпа" кроків за двадцять від тіпі.

— Ян! Ян! Подай мені лук та стріли! Швидше! Тут горобина сова, що тягає курчат! Я її зараз підстрелю.

— Він тебе дурить, Ян, — пробурмотів з-під ковдри вже сонний Гай. — Я б не пішов.

Але Ян вискочив з тіпі, захопивши свою і Семову зброю.

Сем вистрілив у великого кошлатого птаха, та, очевидно, промахнувся, бо сова розправила крила і розтанула в темряві ночі.

— Пропала моя краща стріла, моя "неминуча смерть"!

— Ет! — з досадою промовив Ян, побачивши невдачу друга. — Ну хто ж так стріляє!

В цей час над ними прошуміли крила, і на "зачарованому стовпі" знову з’явилась сова.

— Тепер моя черга, — ледь чутно прошепотів Ян.

Він розтягнув лук і пустив стрілу, але сова, як і після пострілу Сема, полетіла геть.

— Куди ж це годиться, Ян? Промазати в таку мішень! Тепер кожен дурень влучив би в неї. Чому ж ти схибив?

— Мабуть, тому, що я ще не зовсім дурень. Я цілився не гірше за тебе.

— Якщо вона повернеться, покличте мене! — закричав Гай верескливим голосом. — Я покажу вам, як треба стріляти, я вас трохи повчу. Згадайте, як я полював на оленя…

Але тут одноплемінники Гая з такою люттю кинулись до ліжка Третього Вождя, що той миттю зупинив потік свого красномовства і запищав:

— Відчепіться від мене! Я вам нічого не зробив!

Вночі індійців розбудив пронизливий крик на верхівках дерев. Ян присів на постелі й вигукнув:

— Хлопці, та це ж та сама горобина сова!

— Справді, вона, — відгукнувся Сем, — дивно, як я раніше про це не подумав.

— А я подумав, — пропищав Гай. — Я давно це знав.

Вранці хлоп’ята пішли розшукувати свої стріли. "Зачарованим стовпом" називалась у них висока жердина, на якій було повішено щит, прикрашений перами. За індійським звичаєм, Ян намалював на ньому тотем свого племені — білого буйвола. Хлоп’ята взяли напрям від тіпі до стовпа по прямій, куди полетіли стріли. Не пройшли вони й двадцяти п’яти футів, як раптом Ян здивовано вигукнув:

— Дивіться! Дивіться! Що це значить?

На землі, майже одна біля одної, лежали дві величезні вухасті сови. Обидві були простріл єні в самісіньке серце, одна "неминучою смертю" Сема, а друга — "свистухою" Яна. Постріли були такими влучними, що хлопчики могли тільки сказати:

— Коли б ми це бачили на картинці, ми нізащо б не повірили.

Але в житті трапляються найдивовижніші речі, й тому все плем’я, за виключенням одного голосу, одностайно присудило гранку вправним мисливцям.

Гай зневажливо бурчав:

— У них ціль була перед самісіньким носом, а влучили зовсім випадково, навіть самі про те не знали. От коли б я стріляв… — і так далі в такому ж дусі.

— Гай, а що ти скажеш про крик на верхівках дерев?

— Р-р-р-р!

Природознавець завжди радіє, коли відкриває щось нове. Захопленню Яна не було меж. Він ретельно виміряв повний розмах крил у кожної сови і відстань від дзьоба до кінчика хвоста. Він вивчав порядок розміщення пер, захоплено дивився у великі жовті очі, тремтячими пальцями торкався довгих, міцних пазурів. Він просто не міг відвести очей від птахів, і йому важко було думати, що через кілька днів ці дивовижні створіння почнуть розкладатись і не залишиться нічого іншого, як закопати їх в землю.

— Ех, коли б я вмів набивати чучела! — вигукнув Ян.

— А ти попроси Сі Лі, він покаже, — порадив Сем. — Здається, я не раз бачив у книжках індійських чаклунів з чучелами птахів, — додав він з лукавою посмішкою.

— Неодмінно попрошу.

Але тут виникло спірне питання: чи йти самому до Сі Лі й таким чином перетворитись на "білого", тобто, порушити чарівність індійського життя, чи спробувати затягти майстра сюди, хоч йому й доведеться тоді працювати без належних пристосувань. Було вирішено запросити Сі Лі до табору.

— Бо тато може подумати, що ми повернулись!

Кінець кінцем хлоп’ята роздобули все необхідне, а Сі Лі, спійманий з засідки "розвідником-індійцем", погодився відкрити в них вечірню школу набивання чучел.

Він прийшов у табір і приніс з собою жмут паклі з розплетеної мотузки, цілу купу бавовняного клоччя, міцні сурові нитки, дві довгі швацькі голки, напіврідке миш’якове мило, кукурудзяну муку, товстий і тонкий дріт з м’якого заліза, терпужок, плоскогубці, різак для дроту, гострий ніж, пару міцних ножиць, свердло, дві готові дерев’яні підставки і, нарешті, хорошу лампу. Самих індійців задовольняло світло від багаття.

Таким чином, у лісовій тіпі Ян узяв перший урок з того мистецтва, яке пізніше принесло йому багато радості, хоча немало й невдач.

Гай дивився з цікавістю, але водночас намагався показати свою зневагу. Сем просто захопився новим заняттям. Зате Ян почував себе на сьомому небі, а Сі Лі виглядав справжнім героєм, його пухкі рожеві щічки і всю кругленьку істоту аж розпирала гордість за себе. Цією гордістю світилась навіть його лисина, ця гордість примушувала швидше рухатись його товсті, куценькі пальці.

Перш за все Сі позатикав совам бавовняним клоччям горлянки та рани. Потім взяв одну з них і зробив розтин від грудної кістки майже до хвоста (лінія АБ на мал. І, стор. 340). Ян, точно копіюючи всі його рухи, зробив те ж саме на другій сові.

Користуючись переважно нігтями власних рук, Сі зідрав шкуру з тіла сови, поки не добрався до суглобів голінки, які він перерізав ножем (Кн. мал. 1, стор. 340.). Потім він зняв м’ясо до плесен (Кн, Гл. мал. 1), залишивши цілими лапи з шкуркою ("Лг. мал. 2). Після цього Сі перейшов до хвоста й відрізав від тулуба "архієрейський ніс", який тепер становив, разом з хвостовими перами, ніби складову частину всієї оболонки. Сі Лі пояснив, що це місце як правило найважче обійти, а Сем тут же пожартував, що вони щасливо "обійшли мис Горн". Оголене м’ясо Сі Лі густо посилав кукурудзяною мукою, щоб не бруднилося пір'я.

Оскільки "мис Горн" лишився позаду, плисти далі було зовсім легко. Сі Лі миттю здер шкурку до крил, а самі крила обрізав у суглобах біля верхньої частини грудної кістки (див. Д. Д. мал. 1, або Вд. мал. 2). Першу кісточку кожного крила він очистив від м’яса, а зняту виворотом аж до самої голови шкурку теж посипав мукою.

Після цього Сі Лі пояснив, що в більшості птахів шкурка легко знімається через голову, але в сов, дятлів, качок та деяких інших порід іноді доводиться робити допоміжний розріз на потилиці (Сн, мал. 2).

— Сову важко набивати, — повчав Сі Лі,— а водяну курочку ще важче.