Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

— Як бачите, індійцям доводиться добре попрацювати, щоб видубити шкуру.

— Ви навчите нас робити мокасини та воєнні куртки? — нетерпляче запитав Маленький Бобер.

— Мокасини — з радістю, а щодо воєнних курток — не обіцяю. Індійська куртка викроюється на зразок вашої; перед — з суцільного шматка, в якому робиться проріз, щоб її можна було одягати через голову. На шиї вона стягується ремінцями, а по швах і знизу оздоблюється торочкою. Це нелегко зробити. Зате кожен може пошити мокасини. Є два види мокасинів. Вірніше, дві основні різновидності, бо в кожного племені свій фасон, і перший-ліпший індієць одразу визначить, з якого племені воїн, тільки-но погляне на його взуття. Найбільше славляться два зразки мокасинів оджібуа. Одні робляться на м’якій підошві з суцільного шматка, який загортається у зборки на підйомі ноги. Оджібуа так і називають їх "збористими мокасинами". Інші поширені переважно у преріях. Там треба мати тверді підошви, щоб було безпечно ходити по колючках та гострому камінні.

— А я хочу мокасини племені сіу. Ми поставили тіпі за їхнім зразком, і воєнні шапки у нас також їхні. До того ж сіу — найкращі серед усіх індійців.

— Або найгірші, залежно від того, на чиєму ти боці,— відповів Калеб, а потім додав — Ну, гаразд, сіу теж степові індійці і носять мокасини на твердій підошві. Нехай буде по-твоєму. Викрою тобі пару їхніх мокасинів.

— Ні, не йому, а мені! Це мій кінь! — зарепетував Гай.

— Неправда, твій батько віддав коня мені.

З тону, яким говорив Калеб, було помітно, що йому не сподобалось неробство Гая, і він прихильніше ставився до Яна.

Калеб спеціально залишив шматок недубленої, хоча й ретельно вичищеної шкури. Тепер він розпарив її у теплій воді. Поставивши на шкуру ногу Яна, старий обвів її лінією і вирізав підошву мокасина (А). Цю підошву він поклав виворотом на той самий шматок шкури й викроїв по ній другу підошву.

Після цього Калеб зміряв довжину ступні хлопця й додав ще один дюйм, зміряв ногу в підйомі й додав півдюйма. Ретельно дотримуючись цієї довжини та ширини, він викроїв шматок з м’якої шкіри (Б). Потім зробив розріз a-в по середній лінії в горизонтальному напрямку. Другий такий самий шматок він вирізав ніби навикіт. З тієї ж м’якої шкіри Калеб вирізав і язичок (В), який пришивався до великої викройки (Б) таким чином, що край а-б на В співпадав з a-е на Б. Такий самий язичок був пришитий і до другої заготовки.

— Oцe тобі переди, — сказав Калеб. — Тепер їх можна вишити бісером.

— Я не вмію.

Ну, цього я тебе не зможу навчити. Це жіноча робота. Але я можу показати узор моїх перших мокасинів. Я його добре запам’ятав, бо сам убив буйвола й від початку до кінця бачив, як їх робила скво.

Старий хотів додати, що згодом одружився з тією скво, але стримався і промовчав.

— Ну, то слухай, як вони виглядали, — вів Калеб далі. — Червоні та білі трикутники навколо (Г) — це гори, по яких мокасини повинні тебе щасливо носити; на п’яті маленька синя доріжка, а на ній — нічого: це твоє минуле, його немає. На підйомі три смугасті червоно-біло-сині доріжки, вони показують, куди тобі належить ходити в мокасинах, тобто, твоє майбутнє. Кожна доріжка має багато різних позначок, які означають переміни в житті та дороги, але всі три закінчуються орлиним пером— почестями. Все це можна намалювати й після того, як мокасини будуть готові. Тепер ми зшиємо їх голкою та доброю міцною жилою. Якщо у вас знайдеться шило, воно ще зручніше за голку. Стьобки треба робити через край, а не наскрізні, бо на підошві вони швидко перетруться. Ось так (Д).

Ян і Калеб виявились досить невправними шевцями. Гай з хихотінням стрибав навколо них, а Сем зауважив, ідо Сі Лі показав би себе кращою скво, ніж вони обидва разом.

Підошви, як і халявки, були все ж таки досить м’якими; вони давали шевцям змогу раз по раз вивертати мокасини, щоб пересвідчитись, чи правильно йде шов. Кінець кінцем передки були обшиті, а розріз на п’яті стягнутий міцним рубцем. Потім у кожній халявці вони поробили по чотири пари дірочок (а, б, в, е в Г), в які затягнули шнурки з м’якої шкіри по вісімнадцять дюймів завдовжки.

Ян справжніми індійськими фарбами розмалював переди по малюнку Калеба, і мокасини були готові.

Індійська скво могла б зробити пар шість добрих мокасин за той час, що його витратили Ян з Калебом на виготовлення однієї нещасної пари, але їй вони ніколи б не принесли такої великої втіхи.

XIV

ФІЛОСОФІЯ КАЛЕБА

Час від часу на березі струмка хлоп’ята помічали сліди видри. Вони вирішили вистежити її і влаштували для цього спостережний пункт недалеко від свого Вакану. І от одного разу черговий спостерігач сповістив Яна, що на вечірню трапезу До священного пагорба пробігла видра й кілька тхорів.

Судячи по слідах, видра була досить велика. Хлоп’ятам закортіло спіймати її, і вони звернулись до Калеба, щоб він їм допоміг.

— Містер Калеб, а як ловлять видр? — запитав Ян.

— В цю нору року їх не варто ловити, — відповів старий мисливець. — До жовтня їхнє хутро ні на що не годиться.

— Ну, а як ви їх ловите тоді?

— По-різному.

Калеб чомусь говорив неохоче, але Ян наполягав і зрештою розтормошив старого.

— Колись ми ловили їх виключно капканами. За принаду правила яка-небудь пташина або голова куріпки. Капкан убивав звіра одразу на смерть. В холоди трупик замерзав і довго не псувався, його можна було знайти в порядку навіть через кілька днів. Зате у відлигу багато шкурок псувалось, якщо їх вчасно не підбирали; через те дуже часто треба було перевіряти капкани…

…Потім хтось вигадав сталевий капкан із зубцями, який хапав звіра за лапу так, що вирватись йому було неможливо. І звір або здихав з голоду, або ж перегризав собі лапу й тікав. Пригадую, одного разу я спіймав видру, в якої залишилось тільки дві ноги. Значить, до цього вона двічі побувала в сталевому капкані і двічі звільнялась, пожертвувавши кожного разу ногою. Такі капкани не потребують частої перевірки, але вони дорогі й важкі. До того ж ними може користуватись тільки людина з надзвичайно жорстоким серцем. Коли я на мить уявив, яких страждань та мук зазнає в них видра, я назавжди відмовився від сталевих капканів. Відтоді я сказав собі, що або зовсім кину траперство або ж користуватимусь тільки пастками та тими капканами, які вбивають одразу, а не калічать звіра і не примушують його мучитись тиждень, коли не більше. Одне слово, я за те, щоб усі капкани, які хапають дичину в сталеві пазури і не вбивають на місці, були суворо заборонені законом. Це не людське знаряддя…

…Взагалі кажучи, полювання — дуже корисний спорт, і в ньому не повинно бути нічого поганого чи такого, що псувало б людей. По-моєму, справжній мисливець мусить бути взірцем особливої людяності. Ну, а жорстокість мисливська не така вже й велика, бо жодна мирна дика тварина не помирає власною смертю. Рано чи пізно її убивають, — як не люди, то вовки, рисі та інші хижаки. І повірте мені, що набагато легше померти від рушничної кулі, ніж від вовчих зубів. Отже я не проти самого полювання. Я тільки проти жорстокості та поголовного винищення дичини. Якщо ви ні разу в своєму житті не побуваєте на полюванні, з вами від цього нічого не трапиться. Але й захоплення мисливством нікому шкоди не завдасть; зате ви до кінця днів будете радісно переживати свої мисливські пригоди.

…Колись, уже давно, супроводжував я одного європейця на Захід. І такий джинджик попався. Поранив він якось оленя, що той не міг уже звестися на ноги, а сам розсівся біля нього снідати. Жує собі не поспішаючи та через кожні дві-три хвилини стріляє в бідолашну тварину, і все в такі місця, щоб не одразу вбити. Я почув стрілянину та рев, прибігаю, і в мене просто всередині все обірвалось. Натиснув я швидше на курок, щоб звільнити оленя від мук, а потім сказав тому типу кілька теплих слів і відмовився вести його далі. Мабуть, і ночував він десь поблизу від своєї жертви. Ще й зараз не можу спокійно про це говорити…

…Коли б він поранив оленя на бігу, а потім одразу добив його, йому й слова не можна було б сказати. Куля в першу хвилину глушить, і якщо пораненого оленя добити негайно, він страждатиме не більше, а мабуть, менше, ніж коли помирав би своєю смертю. А стріляти в поранену тварину заради потіхи — це ганьба і наруга. Дуже погано, що випускають зброю, з якої можна стріляти багато разів підряд. Потрапить вона до рук отакого типа, зустріне він десь оленяче стадо і почне бахкати у всіх без розбору. Накалічить цілу купу, а вони порозбігаються і сконають у страшних муках. Мисливцям слід довіряти тільки однозарядні рушниці, тоді вони обачніше випускатимуть кожен набій. І якщо вам захочеться стати справжніми мисливцями-спортсменами, обзаводьтеся тільки однозарядною рушницею. Мисливство чудовий спорт, але не можна допускати в ньому жорстокості, і не можна перетворювати його на поголовне винищення дичини. Сталеві капкани, розривні кулі, багатозарядні рушниці,— все це треба назавжди вилучити із вжитку.

Як для Калеба, то це була дуже довга промова, і щоб він її скінчив, Яну весь час доводилось підігрівати старого безліччю питань.

— Містер Кларк, а як ви дивитесь на лук та стріли?

— Проти великої дичини, ведмедя, наприклад, чи оленя, вони, звичайно, не годяться. Але я був би дуже радий, коли б на дрібну дичину дозволялось полювати тільки з луків. Стріла або одразу вбиває, або ж не завдає ніякої шкоди. Нею не покалічиш так, щоб тварина потім сама сконала. Одним пострілом з лука знищиш цілу зграйку пташок, як це можна зробити з дробовика. Але ця зброя, повторюю, розрахована виключно на дрібну дичину.

— Ваша правда, містер Калеб. Луки та стріли — не така руйнівна зброя, як вогнепальна. З нею краще можна пізнати лісове життя, і вона дуже спортивна. А коли хто зловживає нею, то по стрілі найлегше знайти її власника.

Калеб, ідо бувало з ним рідко, сам того не помічаючи, розфілософствувався. Ян пожадливо ловив кожне його слово і не переставав штурмувати старого питаннями.

— А як робляться пастки? — запитав він.

— На яку дичину?

— На видру.

— Зараз у видри погане хутро. До того ж вони саме вигодовують маленьких.

— А я не ставитиму пастку. Мені тільки хочеться зробити її малюнок.

— Ну гаразд, якщо й поставиш ненадовго, страшної біди не стрясеться.