Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

— Бачиш, він уже виправився й поводить себе, як індієць.

— Скличемо Раду, вона й вирішить. А зараз — до діла!

— Послухай, Гілко, якщо ти такий спритний, то чи не зможеш ти проскочити лісом на той бік і проповзти по конюшині так, щоб опинитись між своїм грізлі1 та його норою?

— Ну ясно, можу, і ставлю долар, що…

— Легше, легше, — перебив його Ян, — в індійців доларів не буває.

— Тоді ставлю скальп, мій чорний скальп проти його скальпа, що я перший уб’ю старого ведмедя.

— Пусти мене першим, а ти будеш другим, — жартівливо-благаючим голосом промовив Сем.

— Гррр… Ти боїшся за свій скальп!

— Гляди, заробиш у мене, — відповів Сем.

У кожного з хлоп’ят був жмутик чорного кінського волосся, який називався скальпом і прив’язувався мотузочком до тім’я. Саме на цей скальп Гай і бився об заклад. В справу втрутився Ян.

— Припиніть сварку, о Великі Вожді! Слухайте всі мене! Якщо Дятел уб’є старого грізлі, він забере скальп Гілки, якщо Гілка уб’є його, то візьме скальп Дятла. До того ж переможець одержить велике перо.

Сем і Ян з нетерпінням чекали в лісі, поки Гілка прокрадався в обхід. Бабак цього дня поводив себе незвичайно сміливо. Він далеко відійшов від своєї нори й лише зрідка ховався в ямках та западинках. Хлопчики бачили, як Гай переліз через огорожу. Бабак його не помітив. Він уже звик, що ворог завжди наближається до нього з заходу, й через те не дивився на схід.

Гай ліг на живіт і поповз через конюшину. Проплазувавши кроків з тридцять, він опинився між бабаком та його норою. Старий гризун продовжував точити конюшину і скоса поглядав на ліс Рафтена. Друзі захвилювались. Гай міг бачити їх, але йому не було видно бабака Вони замахали руками, вказуючи Гілці напрям. Той вирішив, що це означає: "Стріляй!"

Гай обережно підвівся. Бабак помітив його і кинувся до своєї нори, тобто, просто на хлопця. Той похапцем натягнув лук. Стріла просвистіла футів на десять вище голови бабака, і "величезний хутряний звір", стрибнувши на Гая, перелякав його мало не до смерті. Він розгублено позадкував, не знаючи, куди бігти. Тепер Гай опинився біля самої нори. Бабак заскреготів зубами, й хотів проскочити мимо нього. 1 мисливець і звір були перелякані до краю. Гай підскочив від страху й упав просто на бабака. Гепнувши всією своєю вагою на гризуна, Гай придушив його, навіть сам про те не підозрюючи. Він підхопився на ноги, зібравшись тікати світ за очі, але якось помітив, що бабак здихає, і тоді набрався духу, щоб добити його кількома ударами по голові. Дикі викрики товаришів переконали Гая, що він переміг. Коли хлопці підбігли до нього, він уже стояв у позі мисливця на аматорському фото: в одній руці стискував лук, а в другій тримав за хвіст мертвого бабака.

— Повчіться в мене, як треба вбивати бабаків! Бачите цього старого злодюгу? Важить п’ятдесят фунтів, коли не всі шістдесят.

(Бабак важив не більше десяти фунтів).

— Молодець, Гілко! Ти просто герой! Ура! Хай живе Третій Вождь! Ура Вождю Гілці!

Отже, Гай не міг поскаржитись на байдужість товаришів. Він півнем випнув груди й гордовито позирав на всі боки.

— Треба розвідати, де ще водяться бабаки, — величним голосом промовив він. — Я знаю, як розправлятися з ними, не те, що інші.

— Це буде гранку тобі, Гілко

— Ти обіцяв з сьогоднішнього рамку звати мене Яструбиним Оком.

— Після рішення Великої Ради, — заперечив Головний Вождь.

— Гаразд, скличемо Раду сьогодні після обіду. Можна?

— Можна.

— Годині о четвертій?

— Нехай і так, все одно.

— Значить, о четвертій годині ви назвете мене Яструбиним Оком і дасте мені найкраще орлине перо за те, що я вбив бабака?

— Ну ясно! Але чому ти домагаєшся, щоб це було саме о четвертій?

Та Гай ніби й не чув запитання й одразу ж після обіду непомітно кудись зник.

— Мабуть, знову втік, щоб не мити посуду, — висловив думку Дятел.

— Ні, не схоже, — заперечив Другий Вождь. — Мабуть, він побіг додому і приведе всю рідню, щоб вона подивилась на його тріумф.

— Цілком можливо. То що ж, підготуємо пишну зустріч? Я не пошкодую слів, щоб розписати його героїзм.

— Я теж. Тоді за справу. Ти йди за своїми, а я приведу Калеба. На Раді постановимо назвати Гая Яструбиним Оком і присудимо йому гранку.

— Боюсь, що моїх батьків ранувато зводити з Калебом, — сказав Сем. — Але Гаю та його рідні приємно буде скористатися з такої нагоди, щоб зустрітися з татом. Тим більше, що тато придбав закладну на їх землю.

Порішили на тому, що Сем приведе лише матір, а Ян тим часом приготує "орлине перо" та оббілує бабака.

Бабак був досить-таки великий, хоч далеко не "з ведмедя", як запевняв Гай. Ян чи не най більше з усіх радів перемозі над гризуном. До чотирьох залишалося більше години, й він докладе усіх зусиль, щоб влаштувати Гаю справжнє індійське свято. Ян обрізав усі кігті бабака й нанизав їх на шворку впереміж з тоненькими дюймовими паличками бузини. В цілому вийшло досить непогане намисто.

Гай, засапавшись, примчав додому. Коли він пробігав через сад, батько покликав його, очевидно, з наміром приставити до роботи. Але Гай кулею влетів у їдальню (вона ж вітальня, спальня і кухня), що займала дев’ять десятих усього будинку.

— О мамо, як жаль, що ти мене не бачила! Приходь негайно після обіду. Я найхоробріший в усьому племені, й вони хочуть обрати мене Головним Вождем. Я вбив старого бабака, який трохи не покалічив тата. Вони без мене цього не могли зробити — ніхто на бівуаці! Знаєш, вони тисячу, ні, мабуть, мільйон разів пробували застукати цього бабака — і нічого не вийшло. А я собі чекав, поки їм набридне, а тоді сказав: "Гаразд, я вам покажу!" Спершу треба було знайти його. Ті хлопці далі свого носа нічого не бачать. Я їм сказав: "Дивіться, Сем і Ян, як це просто, коли за справу взятися з розумом. Я залишу всю зброю і піду з голими руками". Вони стояли й дивились, а я обійшов кругом, переліз тихенько через огорожу й поповз по конюшині, мов справжній індієць, аж поки опинився між бабаком та його норою. Тоді я закричав, і він посунув на мене. Він хрипів і скреготав зубами, неначе збирався от-от мене зжерти. Він бачив, що палиці й то немає у мене в руках. Та я навіть оком не змигнув, Я спокійно стояв і тільки чекав моменту, коли він стрибне до моєї горлянки. Тоді я обернувся і так лупопіув ного в живіт ногою, що він підлетів на п’ятдесят футів, а коли впав, то був мертвий-мертвісінький. От який я смільчак, мамо! Вони в таборі нічого не можуть без мене зробити. Я змушений вчити їх полювати на оленя, дивитися в далечінь і багато чому іншому. За це вони оберуть мене Головним Вождем усього племені й дадуть прізвисько Яструбине Око, як в індійців. Це буде сьогодні о четвертій годині і ти обов’язково прийди.

Батько висміяв Гая і загадав йому полоти картоплю. На додачу старий Берне пригрозив "спустити з нього шкуру", якщо він знову не зачинить хвіртку й випустить свиню. Проте місіс Берне спокійно заявила, що неодмінно піде на бівуак разом із сином. Вона так пишалася Гаєм, ніби йому мали присудити вчений ступінь.

Тепер виникло питання, що робити з дітьми, бо містер Берне відмовився доглянути за ними. Проте вихід був знайдений. Дітей вирішили взяти з собою. Мати битих дві години вмивала, розчісувала, взувала та вдягала чотирьох маленьких замурз. Після цього вони виступили в путь, розтягнувшись майже через усе поле конюшини. Місіс Берне несла на одній руці найменшу дитину, а в другій у неї була банка з варенням. Гай біг попереду і показував дорогу, а чотирирічна, трирічна та дворічна дівчатка, тримаючи одна одну за рученята, хвостом причепились до материної спідниці.

Місіс Берне неабияк здивувалась, заставши на бівуаці місіс Рафтен з маленькою Мінні, виряджених по-святковому. В першу мить вона відчула злобу, яка в наступну хвилину перейшла в радісне почуття, що ця "чванлива жінка", дружина запеклого ворога, побачить свято її сина. Місіс Берне одразу ж прикинулась добре вихованою світською дамою.

— Як ся маєте, місіс Рафтен? Живі-здорові? — спитала вона з підкресленою ввічливістю та напускною важністю,

— Дякую, чудово. Ми прийшли подивитись, як тут живеться нашим хлоп’ятам.

— Їм живеться зовсім непогано відтоді, як мій син поселився з ними, — сказала місіс Берне, все ще не поборовши своєї зневаги.

— О так, ваша правда! Хлоп’яга дуже полюбили його, — погодилась місіс Рафтен, намагаючись обеззброїти сусідку.

Ці слова досягли своєї мети. Місіс Берне націлилась уже підпустити шпильку дружині ворога, але та несподівано виявилась люб’язною, й між ними одразу встановилось перемир’я. Коли ж місіс Рафтен поладила русяві голівки чотирьох дівчаток та похвалила Гая, між двома жінками запанував цілковитий мир.

Хлопчики тим часом приготували все для урочистої церемонії. Рада Вождів розмістилася в центрі, на телячій запоні. Гай сидів на шкурі бабака, закриваючи її майже всю; по ліву руку від нього був Сем, по праву — Ян з барабаном. Посеред тіпі горіло багаття. Для прохолоди покришку підкотили з затіненого боку, а гості примостилися частково в самій тіпі, частково надворі.

Головний Вождь запалив люльку миру, полихкав хвилину, потім випустив чотири клуби диму на всі чотири боки і передав люльку Другому та Третьому Вождям, які проробили те саме.

Маленький Бобер тричі вдарив у барабан, щоб встановити тишу. Тоді підвівся Великий Дятел і почав:

— Старші Вожді, Молодші Вожді, смільчаки, воїни, радники, жінки та діти сенгерських індійців! Коли наше плем’я воювало з тими… з тими… одне слово, з іншими індійцями, з племенем Березової Кори, ми захопили в полон одного з їхніх воїнів. Два чи три рази ми катували його до смерті, але воїн цей показав таку незвичайну мужність, що ми прийняли його в своє плем’я…

(Голосні вигуки "гау, гау, гау!" під керівництвом Яна).

— Ми влаштували для його випробування сонячний танок, але він не зміг загоріти, через те, що був молодим та зеленим. За не його прозвали Гілкою. З того часу він поступово ріс і виріс до Третього Вождя…

— Гау, гау, гау!

— Останніми днями все наше плем’я воювало проти величезного бабака, але весь час зазнавало невдачі. Та ось прийшов Вождь Гілка й одним штурханом прикінчив звірюку. Це просто щось надзвичайне! Воїн, спроможний дати такого штурхана, не може далі називатися Гілкою чи іншим недозрілим ім’ям.