Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Тоді Калеб пояснив йому різницю між вогнищем яскравим, і вогнищем димовим, задушливим.

— Спочатку треба розпалити багаття для жару, а потім підкидати потроху свіжої трави та гнилого дерева. Ось дивись, що тоді вийде…

Великий клубчастий стовп диму почав швидко здійматися в небо, як тільки трава та трут засичали на розжарених вуглинах.

— Можу запевнити, що з пагорка ти помітиш цей дим за десять миль.

— А я побачу його й за двадцять, — цвірінькнув Гай.

— Містер Кларк, вам коли-небудь траплялось заблудитись? — вів далі невтомний розпитувач Ян.

— А звісно, та ще й не раз. Хто буває в лісі, той не може хоч раз не заблудитись.

— І навіть індійці?

— Аякже! Хіба вони не такі ж люди, як ми? Коли почуєте, як хтось вихваляється, що він ні разу не заблудився в лісі, можете бути певні, що він просто не відходив від материної спідниці. Кожна людина може заблудитись. Тільки той, хто добре знає ліс, завжди зуміє подолати перешкоди. В цьому вся суть.

— А що робили ви в таких випадках?

— Дивлячись де. Якщо це траплялось у незнайомій місцевості, а на бівуаці в мене були друзі, я розпалював два димових багаття. Коли ж я був зовсім один, то намагався визначити шлях по сонцю або по зорях. Тільки цього не можна зробити в негоду. До того ж, не кожен це й зуміє. В незнайомій місцевості можна йти за течією будь-якого струмка, але я вам цього не побажаю. Звичайно, ви хоч кудись та вийдете і не будете кружляти на одному місці, але так не просунешся більш як на чотири-п’ять миль за день.

— А хіба не можна визначити напрямок по моху на деревах?

— Можна! Тільки не завжди. Ну от дивися: мох, як відомо, вкриває дерево чи скелю з північного боку; найбільші гілки виростають на тій частині стовбура, яка обернена на південь; верхівка болиголова показує нам на схід, а найтовщі кільця на пеньку звичайно бувають з південного боку і так далі. Одначе все це вірно лиш до дерев, які ростуть на відкритому місці. Коли ж дерево стоїть у південній частині галявки, тоді найгустіші пагони виростають з півночі. Коли ти візьмеш компас у руки, то все це виявиться лиш наполовину вірним, а коли ти до того ж у скруті та ще потребуєш допомоги — то зовсім невірним. Я бачив тільки одну рослину, яка може бути компасом, це степовий золотушник. Якщо винести пучечок його на відкрите місце, то майже всі головки повернуться на північ, але в затінку дерев вони розкидаються куди попало… Якщо помітиш стежинку, протоптану дикими звірами, йди по ній: вона приведе до води. Тільки не помилися напрямком. Треба йти туди, де вона краще протоптана. Коли ж вона звужується й губиться, повертай назад… Якщо мимо пролітають дикі качки або гаги, значить, близько вода. Сміливо йди за ними… Кінь та собака неодмінно виведуть тебе додому. Я знаю лише один випадок, коли кінь не втрапив на дорогу, але він був скаженин. Іноді коні теж казяться, хоч і не так часто, як собаки… Та надійніше за все, звичайно, компас… Звірятися ще можна на сонце та зорі. Капи ж ти знаєш, що друзі підуть тебе розшукувати, то сядь собі спокійно на одному місці, розпали два димових багаття і час від часу покрикуй. За таких обставин у біду потрапить лише неприторенний дурень, а йому місце дома на печі.

XIII

ЯК ДУБЛЯТЬ ШКУРИ ТА РОБЛЯТЬ МОКАСИНИ

Сем повернувся з трофеєм. Удома забили теля й повісили шкуру в сараї. Батько дозволив узяти її, і тепер Сем приніс на бівуак свіжу "буйволячу" uusvpy собі "на одяг".

— Я не знаю, як індійці роблять одяг, — сказав він товаришам. — Ви розпитайте Калеба. Він вам розказуватиме, а я сидітиму тишком та послухаю нишком.

Старий мисливець не мав певних занять. Відтоді, як двері власного дому зачинились перед ним, єдиною втіхою для нього у невеселому самотньому житті були ті хвилини, коли він відвідував табір. Калеб приходив сюди щодня, і тому не дивно, що вже за годину після Сема він теж "мимохідь заскочив" до друзів.

— Як індійці дублять шкури для одягу? — кинувся розпитувати Ян.

— По-різному…

Та Калеб не встиг пояснити, як саме, бо в цей час примчав захеканий Гай і закричав:

— Хлопці! Татова стара коняка здохла!

Гай весело сміявся, радіючи з того, що приніс найсвіжішу новину.

— Гілко, ти дуже багато регочеш, у тебе кутні зуби почорніють від сонця, — кинув Головний Вождь і сумовито поглянув на Гая

— Ну й нехай, але ж це так, і я відріжу конячий хвіст на скальп. Ось побачите! Тепер я буду справжнім індійцем!

— А чого ти не оббілуєш усього коня? Я б вас навчив робити різні індійські речі,— додав від себе Калеб, запалюючи люльку.

— А ви мені допоможете?

— З коня здирають шкуру так само, як і з теляти. Я покажу, звідки треба брати жили для шиття, коли буде знята шкура.

Вони всім табором пішли на поле Бернса. Гай метнувся назад і сховався в кущі, побачивши батька, який саме віз на запряжці волів кінський труп.

— Здрастуй, Джім, — привітався Калеб до Бернса, з яким він був у товариських стосунках, — Що, дуже шкодуєш за конем?

— Та ні, не дуже. Він мені дурно дістався — за чоботи на ярмарку виміняв. Я навіть радий, що здихався його, бо він упав на ноги.

— Віддай нам шкуру, якщо вона тобі не потрібна.

— Зробіть ласку, беріть хоч усе.

— Перевези його за межу. Ми візьмемо, що нам треба, а решту закопаємо.

— Гаразд… Ви не бачили мого шибеника?

— Як же! Я тільки що, тільки що бачив його, — втрутився в розмову Сем. — Він начебто побіг до вашої садиби.

— Гм! Ну, може, я застану його вдома.

— Може, — відповів Сем, а в душі додав: "Тільки навряд".

Берне завернув додому, а через кілька хвилин з лісу вислизнув Гай і приєднався до інших.

Калеб показав, як треба розрізати шкуру вподовж внутрішнього боку кожної ноги та на животі. Білування туші просувалося дуже повільно, але виявилось не таким неприємним, як побоювався Ян, бо труп ще не встиг задубіти.

Більшу частину роботи зробив Калеб. Сем та Ян допомагали йому. Гай стояв і дивився, розповідаючи про те, як він сам здирає вдома шкури з телят.

Коли верхня половина шкури була відділена, Калеб сказав хлоп’ятам:

— Не сподівайтесь, що ми зможемо перекинути тушу. Коли індійці не мають під руками коня, щоб перевернути буйвола, вони просто розрізають шкуру навпіл уздовж хребта. Для нас, гадаю, цілком вистачить і цього.

Вони відрізали ту половину шкури, яка була вже знята, відтяли хвіст та гриву на скальпи, і тоді Калеб послав Яна принести сокиру та відро. Попрацювавши сокирою, він витяг з коня чималий шмат печінки та мозок.

— Цим, — пояснив Калеб, — дублять шкуру, а звідси індійська скво добуває собі нитки.

Він зробив глибокий розріз уподовж хребта від середини спини до крупу і, просунувши пальні під пасмо білястих волокон, почав його витягувати. Ця стрічка жил, майже в чотири дюйма завширшки, була дуже тонкою. Вона легко розщеплювалась на окремі волокна, що нагадували шовковисті нитки.

— Ось вам цілий моток ниток, — сказав Калеб. — Тримайте. їх треба добре висушити, а розщеплювати можна коли завгодно. Якщо хвилин на двадцять їх покласти у теплу воду, вони зробляться м’якими й готовими для роботи. Індійська скво, коли шиє, тримає нитку в роті, щоб її розм’якшити. Тепер у нас є коняча шкура і телята шкура. Можна відкривати чинбарню.

— А скажіть, містер Кларк, як саме обробляється шкура?

— Є багато способів. Частіше за все її просто шкребуть, поки зчистять весь жир та м’ясо. Потім натирають галуном та сіллю і, згорнувши, залишають на кілька днів, щоб вона наскрізь пройшла галуном. Від цього шкура біліє під корінцями волосся. Коли ж вона протряхне, її розтягують і мнуть, аж поки вона зробиться зовсім м’якою. Проте індійці не мають галуну та солі. Вони чудово дублять шкури іншим способом, з допомогою печінки та мозку. Ось я вам зараз покажу.

— Я теж дубитиму свою шкуру індійським способом! — вигукнув Сем.

— Тоді бери печінку й мозок свого теляти.

— А чому не кінські?

__ Не знаю. Принаймні індійці так не роблять. Очевидно, краще за все брати мозок тієї тварини, що й шкура…

— Природа розпорядилася мудро, — глибокодумно зауважив Дятел. — Вона завжди кладе телячий мозок в телячу шкуру, і саме стільки, щоб її видубити.

— Перш за все почистіть гарненько телячу шкуру, з я тим часом покладу конячу в грязюку, щоб на ній відмокла шерсть.

Калеб затопив її в теплій грязюці, як він це робив з телячою шкурою для барабана, і велів не чіпати її кілька днів.

Сем збігав додому й приніс телячий мозок та печінку. Потім вони з Яном заходилися шосили шкребти телячу шкуру і зняли з неї досить багато сала; шкура зі споду зробилася синюватобілою і липкою, але на дотик вона вже не була жирною. Печінка варилась не менше години, а потім її розтерли з сирим мозком. Так було зроблено "дубильну пасту", або мазь, якою вони щедро змастили шкуру, після чого згорнули її пополам, скрутили в сувій і поклали на два дні в прохолодне місце. Після цього шкуру добре прополоскали в струмку й повісили сушитись. Коли вона протряхла, Калеб вистругав міцний, загострений на кінці кілок і показав Яну, як розтягувати й розгладжувати шкуру вістрям, щоб вона зробилася м’якою та еластичною.

Конячу шкуру після того, як з неї зчистили шерсть, належало обробляти таким самим шляхом, але вона була значно грубшою і потребувала довшої дії "дубильної пасти".

Через два дні старий мисливець вискоблив її і розім’яв на гострому кілку. Шкура виглядала тепер зовсім обробленою, за винятком двох-трьох місць. Оглядаючи її, Калеб сказав:

— Гм! Вона не вся просочилася рівномірно.

Він знову змастив її "дубильною пастою" і поклав ще на день у холодок, після чого довго розминав на вістрі кілка, поки геть уся шкура зробилась м’якою та волокнистою.

— Оце вам індійська видублена шкура, — сказав він. — Мені доводилось бачити й інший спосіб дубіння: бралася кора болиголова або канадської смереки і кип’ятилась доти, поки вода робилась темнокоричневою. Потім у цьому відварі кілька днів вимочували шкуру. Але наша шкура вийшла кращою. Тепер, щоб вона не шкарубла у воді, треба її прокоптити.

Калеб розклав димове багаття, підкинувши у вогонь трухляку. Потім розіпнув видублену шкуру на жердинах і повісив її на кілька годин у густий дим, спочатку одним боком, а потім — іншим. Шкура потемніла й почала пахнути, як пахнуть усі шкіряні вироби індійців.

— Ось тепер готово, — сказав Калеб.