Одіссея - Гомер

Корабель-бо феспротський
335] Трапивсь тоді у Дуліхій, що був на пшеницю багатий.
Отже, доставити конче мене до Акаста-державця
Він наказав, та гребцям непутящим лиха до вподоби
Думка припала — ще гіршій біді мене в здобич оддати.
Щойно від берега зовсім відплив корабль морехідний,
340] День мені рабства тяжкого поклали вони учинити.
Плащ і хітон мій — всю одіж із мене вони поздирали
Й дране лахмітгя брудне і хітон мені зовсім дірявий
Кинули, — зараз і сам ти очима їх власними бачиш.
Ввечері ми прибули на іздалека видну Ітаку.
345] Тут вони линвами туго зв'язали мене, й, залишивши
У кораблі добропалубнім, швидко самі позбігали
З нього, й вечеряти сіли на самому березі моря.
Легко всі пута й вірьовки, проте, на мені розв'язали
Вічні боги, і, голову цим я лахміттям прикривши,
Швидко спустивсь по стерну, обтесанім гладко, у море
Кинувсь грудьми, й, обома гребучи безустанно руками,
Сміло поплив, і далеко від них уже був незабаром.
Вийшов з води я, де гаєм квітучим кущі розрослися,
Й нишком, ховаючись, ліг. Вони ж пробігали повз мене
355] З криком і гомоном. Та не здавалось, проте, їм доцільним
Далі шукати, й вернулись небавом вони на доладний
Свій корабель. А мене від лиха нового богове
Легко сховали і стежку знайти помогли до оселі
Мужа статечного. Суджено, видно, мені ще прожити".
360] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
"Гостю ти мій нещасливий! Ти всю схвилював мені душу,
Розповідаючи, скільки в блуканнях своїх перетерпів.
Про Одіссея ж розказував не до ладу і не зможеш
Переконать мене. Нащо такому, як ти, чоловіку
365] Марно брехати? Добре-бо й сам я уже розумію,
Що не вернутись моєму господарю. Дуже не люблять
Вічні боги його, бо не дали й полягти між троянців,
Ні на руках своїх друзів, з війни повернувшись, умерти.
Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.
370] Синові славу велику він сам залишив би навіки.
Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно.
Біля свиней я живу в самотині. І навіть у місті
Рідко буваю, хіба що розумна мені Пенелопа
Скаже прийти, як нова відкілясь до нас чутка прилине.
375] Сівши навколо прибулих, розпитувать їх починають,
Хто за господарем журиться, надто вже довго відсутнім,
Хто й без жалю, бо безкарно здобутки його проїдає.
Тільки ж немило мені ні розпитувать їх, ні питати
З того часу, як в облуду один мене ввів етолієць.
3510] Вбив він людину й, по різних блукавши країнах, в обору
Врешті до мене прийшов, і прийняв я тоді його щиро.
Бачив на Криті, мовляв, як лагодив з Ідоменеєм
Там Одіссей кораблі свої, бурями в морі побиті.
Літом або восени він, мовляв, повернутися має,
з"5] Й скарб великий везе, і супутники з ним богорівні.
Хоч і прислало тебе божество мені, старче скорботний,
Не баламуть'мого серця й брехнею покинь утішати.
Не задля цього вшаную тебе і прийму я привітно, —
З остраху лиш перед Зевсом гостинним та з жалю до тебе".
390] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Ох, і занадто ж у грудях твоїх недовірливе серце!
Навіть поклявшись, тебе упевнити все ж я не можу.
Отже, складім між собою угоду. І хай за обох нас
Свідками будуть з Олімпу високого вічні богове:
395] Тільки повернеться справді до дому свого твій господар,
В плащ із хітоном мене ти одягнеш та ще й допоможеш
І на Дуліхій поїхать, куди я так прагну всім серцем,
А не поверне додому господар, як я запевняю,
Слугам накажеш мене із високої скинути скелі,
400] Щоб ні єдиний жебрак не посмів тебе більш обманути".
Відповідаючи, мовив йому свинопас богосвітлий:
"Гостю, ні доброї слави тоді між людьми, ні пошани
Ані тепер, і надалі мені не діждати, якби я,
В домі прийнявши своєму й дарунки гостинності давши,
405] Потім убив би тебе і життя дорогого позбавив.
Мав би про що я тоді Кроніона Зевса благати!
Час вже вечеряти. Швидше б мої поверталися з поля
Товариші. Приготуєм смачну ми в цій хаті вечерю".
Так між собою вони провадили тихо розмову.
410] Аж незабаром прийшли свинопаси з гуртами своїми.
Як почали у хліви вони на ніч свиней заганяти,
Довго ще крик їх і вереск лунав навкруги невимовний.
Товаришів своїх врешті гукнув свинопас богосвітлий.
"Кращого вепра женіть сюди, щоб заколоти для гостя
415] З дальнього краю. А з ним і самі почастуємось добре.
Досить трудів зазнаємо для цих ми свиней білоіклих,
Тільки всі наслідки інші безплатно весь час пожирають".
Мовивши це, поколов невблаганною міддю він дрова,
Ті ж кабана п'ятирічного, жирного дуже, пригнали
420] І біля вогнища близько поставили. Та й про безсмертних
Теж не забув свинопас, — тримавсь-бо він доброї думки.
Зрізав щетини він жмут з голови білоіклого вепра,
Кинув в огонь і почав безсмертних богів він благати,
Щоб Одіссей велемудрий до дому свого повернувся.
425] Вдарив тоді кабана він дубовим поліном по лобі,
Й дух з нього вилетів. Зразу ж добили його, обсмалили
І на шматки розрубали. Тож м'яса тоді відділивши
З кожної вепра частини, обклав свинопас його салом,
Борошном ячним посипав і все це на вогнище кинув.
430] Решту ж усю на шматки порубали, й, рожнами проткнувши,
Стали старанно пекти, і, знявши з рожнів після того,
Разом поклали усе на столи. Свинопас же, уставши,
М'ясо ділити почав, — бо добре на звичаях знався.
Сім відділивши однакових часток, він тут же розклав їх,
435] Першу частину — німфам і синові Зевса Гермесу
Сам помолившись, поклав і присутнім роздав тоді решту.
А Одіссея довженним хребтом білоіклого вепра
Ушанувавши, тим серце свого він господаря втішив.
Отже, озвавшись до нього, сказав Одіссей велемудрий:
440] "О, коли б батькові Зевсу такий ти був любий, Евмею,
Як і мені, що такою мене ти пошаною втішив!"
В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
"їж собі, гостю мій дивний, втішайся з того, що лежить тут
Перед тобою. Бог нам дає і від нас відбирає,
445] Як він у серці захоче, усе-бо для нього можливе".
Мовивши це, жертовні богам попалив він початки
І, узливання вчинивши іскристим вином, Одіссею,
Городоборцеві, келих подав, і за звичаєм сів той.
Хліб поділив поміж ними Месавлій, якого у поміч
450] Сам свинопас у відсутність господаря мусив придбати,
Ні господині, ні старця Лаерта про це не питавши, —
На заощадження власні купив він його у тафіян.
Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
435] Хліба окрухи Месавлій прибрав, а вони всі, удосталь
Хліба і м'яса наївшись, устали й пішли на спочинок.
Ніч непривітна настала, безмісячна, дощ цілонічний
Зевс проливав, і віяв вологий Зефір безустанно.
Щоб перевірити краще, спитав Одіссей свинопаса,
460] З себе він дасть йому плащ чи від інших його зажадає
Товаришів, бо про гостя піклується так він уважно.
"Слухайте, що я просити вас хочу, Евмею та інші
Товариші! Вино не одну позбавляло людину
Розуму. Часом примусить воно й велемудрих співати,
І реготати шалено, й пускатися в танці веселі,
І говорити таке, що слід би помовчати краще.
Та як уже розбалакавсь, то критися більше не буду.
О, якби й досі я був молодий і мав силу ту саму,
Що й за часу, як під Трою ми в засідку разом ходили.
470] Вів наш загін Одіссей з Менелаєм, Атреєвим сином,
Третім вождем з ними я був, — самі вони так ухвалили.
Як підійшли ми тоді до високого муру міського,
То залягли в густолистих кущах, від стіни недалеко,
Між очерету в болоті своїми щитами прикрившись,
475] Нишком лежали. Настала вже ніч непривітна, й студений
Віяв Борей. Із хмари посипало снігом холодним;
Пообмерзали щити і льодом взялись кришталевим.
Маючи інші усі і плащі із собою, й хітони,
Спали спокійно, щитами свої прикриваючи плечі.
480] Я ж, у ту засідку йшовши, свій плащ залишив, необачний,
Товаришам, — не подумав, що мерзнути так доведеться, —
Взяв із собою один тільки щит я та пояс блискучий.
Ночі була вже остання третина, й схилилися зорі.
Ліктем штовхнувши, я мовив тоді Одіссеєві тихо,
485] Що недалеко від мене лежав, і зразу ж почув він:
"О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Більш не ходити мені між живих, остаточно здолає
Холод мене, плаща я з собою не взяв, — напоумив
Злий мене бог лиш в хітоні піти, пропаду я, та й годі".
490] Так говорив я, і зразу ж таке він у мислях придумав, —
Завжди таким-бо й в пораді бував, і в бою з ворогами, —
Близько до мене схилившись, він так мені пошепки мовив:
"Тихше, мовчи, щоб хтось із ахеїв тебе не підслухав".
Голову ліктем підперши, промовив він ще після того:
495] "Слухайте, друзі, який мені сон божественний приснився!
Від кораблів ми занадто далеко. Пішов би хто-небудь
До Агамемнона, сина Атрея й керманича люду,
Щоб надіслав з кораблів нам більше людей на підмогу".
Так він промовив, і зразу ж Фоант, те почувши, схопився,
50° Син Андремона, відкинув свій плащ пурпуровий, і швидко
До кораблів він побіг. Я ж плащем його теплим укрився
Й солодко спав, поки з пітьми Еос надійшла злотошатна.
О, якби і досі я був молодий і мав силу колишню!
Кожен би з вас тоді дав мені плащ у цій хаті пастушій
505] Як задля приязні, так і з поваги до доброго мужа, —
Нині ж мене зневажають у цій одежині поганій".
В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
"Старче, прекрасна була твоя розповідь тут перед нами,
Жодного в ній не було недоречного, зайвого слова.
510] Не бракуватиме нині вкриття тобі й іншого всього,
Що бідоласі дають, як, зустрівши він нас, допомоги
Просить. А вранці ти знов у те саме вдягнешся лахміття.
Зайвих у нас не буває плащів і хітонів на зміну,
Лиш по одній одежині на кожного, щоб одягнутись.
515] А як додому улюблений вернеться син Одіссеїв,
Сам тоді плащ і хітон тобі дасть він та інше одіння
Й вирядить в той бік, куди тебе серце і розум твій кличе".
Мовивши так, підвівся, і ложе до вогнища ближче
Сам постелив, і овечих та козячих шкурок накидав.
Ліг Одіссей в ту постелю, а той ще накрив його зверху
Грубим, широким плащем, що тримав у запасі для себе,
Щоб одягнути, коли холоднеча настане страшенна.
Так і заснув Одіссей. Полягали уряд біля нього
Всі пастухи молоді. Свинопасові тільки старому
Не до вподоби було віддаля од свиней ночувати.
Спать він надворі збиравсь. Одіссеєві стало приємно.
Що про майно його так за його він одсутності дбає.
Спершу свій гострий він меч повісив на плечі могутні,
Потім на захист од вітру, свій плащ одягнувши грубезний,
530] Зверху велику накинув козла волохатого шкуру,
Гострого списа узяв, щоб од псів і людей боронитись,
І ночувати пішов там, де свині його білоіклі
Спали гурто?уі, від Борея під скелю навислу укрившись.

ПІСНЯ П'ЯТНАДЦЯТА
ЗМІСТ П'ЯТНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ І ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ ДЕНЬ; РАНОК ТРИДЦЯТЬ СЬОМОГО
Афіна, з'явившись уві сні Телемахові, спонукає його повернутися на батьківщину.